Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 3 (21.06.2008)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на ‛Контекст“
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3808621
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Історичний портал

ДОРОГИЧИН – місто на межі.
У світлі фактів та тумані міфів
Юрій ГаврилюкЮрій Гаврилюк
Поет, прозаїк, історик, головний редактор часопису Союзу українців Підляшшя „Над Бугом і Нарвою”(Польща). Член Національної Спілки письменників України. Студіював історію у Ягеллонському університеті (Краків). У другій половині 80-тих заснував позацензурне видавництво „Думка”.
Коли порівняти історичну мапу Русі (Київської та Галицько-Волинської) з сучасною політичною мапою, то відразу видно, що на території сьогоднішньої Польщі розташовані три столиці руських князівств – Перемишль, Дорогичин та Холм. Події з минулого, які відбувалися в цих містах є важливим елементом історичної пам’яті української громади у Польщі. В історії названих міст присутній і релігійний аспект, адже в Перемишлі й Холмі ще у ХІ-ХІІІ віках були засновані кафедри православних єпископів. Дорогичин же був одним з цих осередків на нашій території, де руські християни у великій своїй частині ніколи не відреклися вірності православним митрополитам Київським і всієї Русі.
З Дорогичином пов’язані також історичні події з біографії Данила Галицького, який в історію міста вписується не лише як політичний гравець на міжнародній арені тогочасної Європи, якого саме тут у 1253 р. коронували на короля Русі, але і як переможний воїн, що відвоював свій отчий город від рицарів-хрестоносців Добжинського ордену у 1238 р. (отже, цьогоріч 770-річчя цієї битви), а також як будівничий – фундатор ‛прекрасної церкви Богородиці“ (біля 1241 р.). Зрозуміло, що у "велику історію" княжої доби Дорогичин вписує передусім коронація, хоч літописець не з’ясовує повністю її обставин, що залишає багато вільного поля для інвенції й пошуків істориків, які намагаються відповісти на питання - чому для цієї події обрано саме цей надбужанський город.
Данило Галицький
Дорогичин розташований на березі Бугу, на якого течії, якщо можу тут дозволити собі поетичну метафору, нанизані барвисті намистини – землі, які ми зараз звемо Галичиною, Волинню, Холмщиною, Берестейщиною та Підляшшям. Адже в далекому минулому, коли формувався західний етнічний і політичний кордон Землі Руської, яку історики згодом стали звати Київською Руссю, ця ріка, так як Дніпро, Дністер чи Прип’ять не була кордоном, а радше комунікаційною артерією. Так було властиво аж до кінця XVIII століття. Однак зараз, внаслідок політичних подій, які відбувалися протягом останніх двохсот з лишком років, Буг став в загальній свідомості виповнювати роль символічного кордону поміж державами і націями. І треба ще визнати, що засновані руськими князями міста, які зараз в межах Польщі, стали польськими також за етнічним складом населення.
Так сталося і з Дорогичином, хоч він для українцiв з Пiдляшшя надалі залишається iсторичним i духовним центром їхньої Малої батькiвщини, адже мiсто своєю багатовiковою iсторiєю вписане не лише в регiональну, але й загальноукраїнську iсторiю. Водночас це мiсто, у якому так багато змiнилося вiд часiв, коли був він перлиною в діадемі руських князiв. Навіть матеріальних слiдiв руської епохи тут, на жаль, небагато. Немає вже старовинних монастирiв, а з церков залишилася тiльки одна – св. Миколая, побудована другiй половинi ХVIII ст. Також городище, здавалося б найменш пiдвладний часовi свiдок минулого, Буг розмив настiльки, що зберiгся лише невеликий фрагмент валу. Небагато значить також факт, що декілька років тому Даниловим іменем названо одну міських артерій. Адже розташовану далеко від центру коротеньку вуличку означену табличкою з написом інформуючим, що це вулиця "Daniela Romanowicza" дуже важко віднайти.
На жаль, небагато є й публікацій в яких можна знайти сприйнятливу для українців парадигму давньої історії Дорогичина, адже популярні опрацювання або явно тенденційно промовчують факти невигідні для їх польських авторів, або рясніють безличчю помилок. Зрозуміло, що найбільш достовірну інформацію поміщають публікації академічного характеру, котрі однак для широкого загалу залишаються невідомими. А вимальоється в них образ важливого регіонального центру, пов’язаного багатьма нитками з Києвом та основними осередками Галицько-Волинської Русі. Саме таку характеристику Дорогичина знаходимо в черговому зошиті видаваної Польською Академією Наук серії ‛Katalog zabytków sztuki“ (t. XIII, z. 1, Варшава 1996), присвяченому території сучасного Сім’ятицького повіту: ‛Ранньосередньовічна (VI-VIII ст.) торгівельна осада при шляху, що йшов вздовж Бугу з Русі у Ятвязьку землю, якої існування підтверджене знахідками арабських монет. Біля 1038 р., під час походу київського князя Ярослава Мудрого проти ятвягів, на правому високому березі Буга засновано город, м.ін. як осідок княжої митниці (численні знахідки олів’яних пломб з ХІІ ст., м.ін. означених гербовим тризубом Руриковичів, київських князів Олега Святослвовича, Всеволода Ярославовича і Всеволода Олеговича).“
Як бачимо, виникнення дорогичинського города пов’язане з процесом становлення руської державної організації, який призвів до виникнення над середнім Бугом адміністраційних центрів, які контролювали територію, яку руське населення – вихідці з західної і центральної України – стало освоювати вже в половині І тисячоліття після Христа. Найважливішим з цих осередків був Бересть, згадуваний у літописах на початку ХІ ст., при нагоді боротьби за київський престол поміж Ярославом Мудрим і Святополком. Саме тому в історичній літературі – зокрема українській і російській – цю віддалену, межуючу з польськими й ятвязькими землями окраїну Київського князівства прийнято називати ‛Берестейщиною“ (польський археолог Ян Ясканіс ужив також назви ‛Дорогичинсько-Берестейська Русь“). Але Дорогичин, який небагато молодший від Берестя, довший час залишався неначе в тіні, тому перша письмова згадка про нього відноситься щойно до 1142 р., коли князь Всеволод Олегович давав ці два надбужанські городи як нагороду за підтримку у боротьбi за великокняжий київський престол.
Аналіз літописних згадок про суміжні з польським Мазовшем території над середнім Бугом переконує, що Берестя й Дорогичин були свого роду "вікном на Захід" для Києва. Тому як довго Київ зберігав своє становище фактичної столиці "Руської землі", так довго великі князі київські тримали ці два надбужанські городи під своїм безпосереднім контролем. Ситуація змінилася в половині ХІІ ст., коли Берестя й Дорогичин перейшли в руки цього відгалуження великокняжого роду, який перетворився в місцеву волинську династію. У другій половині ХІІ ст. окремі її представники, часто-густо конфліктуючи поміж собою, княжили в городах Волині, яка межувала з польськими удільними князівствами – Мазовецьким та Краківсько-Сандомирським. Також Дорогичин став тоді на деякий час княжою столицею – "сидів" тут князь Василько Ярополчич, який в міжусобній боротьбі втратив Берестя (помер у 1177 р.), а згодом син Василька, якого імені не знаємо.
80-90 роки ХІІ ст. - це період коли в конфлікти поміж руськими князями активно вмішувався краківський князь Казимир Справедливий (помер у 1194 р.), близький та старший віком родич волинських володарів – синів Мстислава Ізяславича та Казимирової сестри Агнеси, які тоді володіли основними волинськими центрами – Володимиром (Роман), Белзом (Всеволод) та Берестям (Святослав). (Казимир і Агнеса були дітьми Болеслава Кривоустого, доречі правнука самого Хреститетя Русі Володимира Великого). Якщо б вірити польським хроністам, то вплив краківського князя на справи своїх молодих волинських племінників був настільки великий, що польський історіограф цього часу Вінценти Кадлубек наважився написати, що Казимир наказав приєднати до своїх володінь ‛деякі руські провінції – Перемиську з приналежними містами, Володимирську з цілим князівством, Берестейську із усіми її мешканцями, Дорогичинську з цілим її населенням“. Зараз однак навіть польські історики визнають, що це у великій мірі фантазія надворного хроніста, який хотів додати слави свому сюзеренові.
Найвидатнішою постаттю з-посеред Мстиславичів виявився Роман, який в своїх руках зібрав більшість волинських волостей (окрім Володимира - також Берестя й Дорогичин), згодом заволодів Галичем (1199 р.), де вимерла місцева династія Ростиславичів, а у 1201 р. здобув також контроль над великокнязівським Києвом. Отже й не дивно, що скорий до компліментів володарям Вінценти Кадлубек тепер з захопленням писав про Романа, який ‛всевладно владарював майже над усіма землями і князями Русі“. Однак це "всеруське" правління Романа не було довгим, бо 1205 року перервала його смерть під час інтервенції у Польщі.
Оскільки на момент смерті Романа його син Данило мав всього 4 роки, а Василько 2 роки, володіння Романа перейшли у руки інших князів (в руські справи втручалися тепер не лише польські князі-родичі, але й угорський король). Тому першу половину життя обох Романовичів зайняла боротьба за повернення Романової ‛вотчини“ (батьківської спадщини), завершена щойно у 1245 р. переможною битвою під Ярославом.
Одним з епізодів цього збирання батьківських земель був конфлікт за Дорогичин, завершений весною 1238 року битвою, у якій військо Данила й Василька побило рицарів хрестоносного ордену Добжинських братів. ‛Коли ж настала весна, – читаємо в Галицько-Волинському літописі, – рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, але ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир.“ Дорогичинська битва
Саме ця подія ввела Дорогичин на сторінки української літератури ХХ ст., адже описали її Микола Бажан в поемі ‛Данило Галицький“ (1942 р.) та Антон Хижняк в однойменній історичній повісті, написаній у 1944-1951 роках. Однак в цих творах, на виникнення яких великий вплив мали події ІІ світової війни, літературний образ конфлікту за Дорогичин представлено дуже неточно, а навіть тенденційно. Але у великій мірі була це не так вина згаданих письменників, як деяких істориків, не дуже зорієнтованих в ситуації волинсько-мазовецького пограниччя. Історики ці, прочитавши в літописі про ‛крижевників-темпличів“, тобто орден хрестоносців-тамплієрів робили висновок, що в Дорогичині Данило воював з якоюсь формацією діючих на території сучасної Латвії й Естонії німецьких Ливонських рицарів ("мечоносців" – носили червоний меч мальований на щитах і плащах), устав яких спертий був на уставі ордену тамлієрів, що виник під час хрестових походів у Єрусалимі й мав осідок біля храму (templum) Соломона. Інші вважали, що Дорогичин захопили рицарі іншого німецького ордену називаного найчастіше "хрестоносцями" (носили чорні хрести на щитах і плащах), яких на польсько-пруському пограниччі поселив Конрад Мазовецький (у 1237 р. "мечоносці" та "хрестоносці" були об’єднані).
Насправді "крижевники", яких у 1238 році побили Романовичі були частиною ордену Пруських Христових рицарів (їхній устав також був спертий на уставі тамплієрів), заснованого з ініціативи князя Конрада Мазовецького для оборони Мазовша перед балтійським племеном прусів і поселеного 1228 року в Добжиню над Вислою. Коли 1235 року з папського наказу ці т.зв. Добжинські брати були об’єднані з могутнішими "хрестоносцями", частина з них не підпорядкувалася цій постанові. І то саме для них в березні 1237 р. Конрад Мазовецький виставив грамоту на володіння Дорогичином та його околицею.
Базуючись на цьому документі, більшість істориків вважає, що Конрад Мазовецький, у минулому союзник Данила і Василька, заволодів Дорогичином у 1235, або 1236 роках, коли змінив свій стосунок до Романовичів і підтримав їхніх конкурентів за володіння Галичем. Інакш думає сучасний київський історик, академік Микола Котляр, автор окремого нарису ‛Війна Волинського князівства з Добжинським орденом“, який згодом увійшов в монографію ‛Данило Галицький“ (Київ, 2002). ‛Ми переконані в тому, – стверджує він, – що мазовецький князь ніколи не володів Дорогичином. У відомих науці джерелах про це немає згадок. Гадаємо, що Конрад із легким серцем обдарував орден добжинських рицарів землею і містом, які йому ніколи не належали.“
Якби не було, у 1237 р. Дорогичин, хоч і на короткий час, знайшовся в руках Добжинського ордену. Все ж таки, через скупість джерел, не знаємо як виглядало його відвоювання руськими князями – чи відбулась битва під стінами дорогичинського ‛граду“, як це змальовано в літературних творах М. Бажана й А. Хижняка, чи може прийшлося здобувати цей добре уміцнений ‛град“ з допомогою облогової машинерії (такої думки є М. Котляр). Але це, на жаль, не єдина загадка без розгадки, яку залишили нам літописці минулих сторіч.
Дальшi вiдносини з Конрадом Мазовецьким та його нащадками були вже мирнi, а навiть дружнi. Але незабаром на володіння Данила і Василька Русь звалилася монгольська орда хана Батия. У 1240 роцi монголи здобули й зруйнували Київ, якого боронив Данилiв воєвода Дмитро, потерпiли також галицькi i волинськi волостi. Дорогичин наїзники оминули, але коли весною 1241 р. прибув пiд його стiни Данило, який повертав з Мазовша, не був впушений до середини збунтованим державцем города, що на думку деяких істориків залишався у змовi з галицькими боярами, якi використовуючи обставини знов почали свої дiї проти князiвської влади. Ось розповідь літопису: ‛Данило сказав: «Сей город був наш i отцiв наших, а ви не дозволили увiйти в нього». I вiдiйшов вiн, думаючи, що Бог колись же вчинить одплату державцевi города того. I оддав Бог город в руки Даниловi, i вiн обновивши його спорудив тут церкву прекрасну на честь Пресвятої Богородицi.“
Як виявилося, монгольська навала, яка у 1237-1242 роках зруйнувала більшість руських князівств, разом з Києвом, Галичем і волинським Володимирем (у волостях Романовичів вистояли лише Холм, Кремінець і Данилів), а також Польщу і Угорщину, започаткувала постійну присутність азійської імперії спадкоємців Чингіз-хана на політичній сцені Східної Європи. У 1242 році наїзники залишили спустошені землі, але Батий поселився зі своєю ордою над Волгою й заснував свою автономну державу, яку історики назвали Золотою ордою. Її "мирником" (васалем) мусив визнати себе й Данило, якому на зламі 1245/1246 років прийшлося побувати в ханській "гостині", щоб ‛поручена була земля його йому“.
Зрозуміло, що Данило, який досі успішно побив всіх своїх ворогів, не думав миритися з монгольською владою та постійно шукав союзників для боротьби з ордою. Таку надію давало зацікавлення справами європейського сходу зі сторони папської курії, адже папа мав можливість проголосити хрестовий похід проти наїзників-язичників з Азії, які загрожували також католицьким країнам Європи. Маючи надію на військову допомогу з Заходу Данило погодився на запропоновані папою Іннокентієм IV переговори про церковну унію, яку на думку деяких істориків заключено у 1247 році. Однак до практичної її реалізації було далеко, адже швидко показалося, що папа, вівши свою окрему політику супроти монголів, далекий був від задовільнення сподівань руського володаря – організації католицького рицарства до боротьби з ординцями. Бачивши загрозу зірвання стосунків і втрати перспектив на підпорядкування папству руських земель Іннокентій IV попробував спонукати Данила до проунійних заходів наданням королівської корони – ознаки суверенної світської влади, на яку багатьох католицьких володарів мусило чекати довгими роками.
Саме цей "коронаційний" період стосунків Данила з папою описано в цій частині ‛Галицько-Волинського літопису“, яка виникла в Холмі біля 1269 року, адже не так то й довго після обговорюваних подій. Її автор, холмський єпископ Іван розпочинає свою розповідь з подій кінця серпня 1253 року, коли до Кракова в якому перебував Данило повертаючий з Чехії прибули посли, ‛що принесли благословення од папи, і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім».“
Літописець згадує також про раніше посольство від папи з пропозицією коронації, якому Данило відмовив, стверджуючи, що в умовах напружених відносин з Ордою не може прийняти корони без отримання військової допомоги. Тому чергове посольство, якому прийшлося поїхати за Данилом до Холма, а згодом і до Дорогичина, везло вже обітницю допомоги, бо в травні 1253 р. папа Іннокентій видав буллу в якій закликав християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанії до хрестового походу проти монголів, що насправді було досить слабким аргументом, якщо взяти до уваги внутрішню ситуацію в цих країнах. Тому й не дивно, що послові важко було вмовити князя до прийняття папського дару.
Ось як описує ці події єпископ Іван: ‛Тим часом Опізо прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він [Данило] все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих». Він отож прийняв вінець од Бога, од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх.“ Ці вмовляння тривали досить довго, оскільки: ‛Прийняв же Данило вінець од Бога у городі Дорогичині, коли він ішов на війну із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським“. Згадана війна це спільний з мазовецьким князем Сомовитом (Земовитом) похід в землю ятвягів – Дорогичин був традиційно збірним пунктом руських і польських військ. Походи такі відбували коли вже зимові морози добре скували розлогі багна над Нарвою і Боброю (Бєбжою), отже й коронація відбулася найпевніше у грудні 1253 року.
Дорогичинська коронація Данила Галицького це подія в українській історії символічна, адже в ній як в дзеркалі відбивається все наше минуле з його постійними загроженнями виникаючими з розташування "на межі" й спробами шукання виходу з безвихідних ситуацій – при повній ненадійності єдиних можливих союзників. Адже дальший хід подій показав, що зближення Данила з папською курією, маюче – попри всі релігійні акценти – передусім політичне підгрунтя, не витримало іспиту часом. Вже в лютому 1257 року черговий папа Олександер IV звинуватив руського володаря в невірності, а згодом навіть пробував організувати хрестовий похід проти ‛литвинів, ятвягів і русинів та інших поган та схізматиків з цих сторін“. Коронація Данила Галицького
Не знайшовши надійних союзників мусив Данило самотужки станути до боротьби з Ордою. У 1254-1255 роках війська Данила і Василька Романовичів переможно воювали з монгольськими військами воєводи Куремси. Але з приходом у 1258 р. сильнішої армії під командуванням Бурундая руським князям прийшлося знов змиритися з супремацією Орди.
Все ж таки силою яка мала вирішальний вплив на дальшу історію Дорогичина показалися не монголи а литовські князі, якi у ХIII ст. настiльки зросли у силу, що почали зхоплювати суміжні руські землi. Така доля вже у половинi ХIII ст. зустрiла Гродно, яке виникло у ХI ст. як прикордонна твердина на пiвнiчно-захiднiй периферiї Київського князiвства, на пограниччi з балтськими племенами. У другiй половинi ХIII ст. Гродно було у володiннях литовського князя Тройдена, що довгий час жив у згодi з князем Львом (сином Данила), до якого належав Дорогичин. Однак у квiтнi 1275 р., як пише літописець, ‛Тройден, забувши приязнь Львову, послав воїв з Гродна, звелiвши взяти Дорогичин. (...) I виступивши в ночi, взяли вони тодi його, на самий Великдень, i перебили городян, усiх од малого i до великого.“
Зрозумiло, що Лев жорстоко вiдплатив наїзникам й захопив пограничнi литовськi городи. Однак воєннi дiї Льва та його престолонаслiдникiв не змогли стримати постiйного зростання мiлiтарної сили литовської держави, яка в першiй половинi ХIV ст. стала серйозною загрозою також для територiяльної цiлiсностi Галицько-Волинської Русi. У 30-тих роках ХIV ст. литовському князю Гединiму вдалося завоювати Берестя й Дорогичин, а пiсля смертi останнього з галицько-волинських князiв, Болеслава-Юрiя (1340 р.), розгорiлася багаторiчна боротьба за захiднi руськi землi помiж литовськими князями та польським королем Казимиром. Завершив її мирний договiр 1366 р. – Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Бересть i Кам’янець визнанi були власнiстю князя Кейстута Гедиминовича, який володiв у Троках.
Це об’єднання берестейсько-дорогичинських волостей з Троцьким князiвством започаткувало процес поступового вiдокремлювання сучасного Пiдляшшя i Берестейщини вiд iнших складових частин історичної Галицько-Волинської Русі. Але триваюча більше трьох століть епоха приналежностi Дорогичина до руського державного органiзму збудувала фундамент, на якому розвивлося життя підляських русинів і в пізніших епохах.
Одним з елементів традиції успадкованої від княжої доби було ототожнювання територiї над Бугом і Нарвою з Руссю, в XІV-XVI ст. природне не лише для русинiв, але й литовських та мазовецьких князiв, польських королiв, державних урядовцiв та iсторiографiв. І так нiмецький хронiст Вiганд з Марбурга писав, що в 1373 р. вiцекомтур хрестоносців фон Ельнер ‛звернув зi своїми на Русь i прибув до неостереженої Бiльської землi, де без успiху пробував захопити бiльський замок“. Окреслення ‛Руськi країни Сураж, Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Берестя, Kам’янець i Волковиськ“ бачимо в документі перемиря поміж литовськими князями Ягайлом i Кейстутом та орденом хрестоносцiв з 1379 р. В пiзнiшому документi Ягайло, вже як польський король, даруючи підляську осаду Межiрiччя окреслив її як мiсцевiсть ‛в землi нашiй Руськiй, в Дорогичинському окрузi“. Недовге володіння Дорогичином та іншими підляськими городами наприкінці XIV ст. і в 40-х роках XV ст. дало привід мазовецьким князям Янушові І та Болеславові IV, щоб титулувати себе званням ‛князів мазовецьких і руських“. Також польський iсторiограф Ян Длугош (1415-1480), хоч при описаннi iсторiї Пiдляшшя припустив багато перекручень, пiтверджував розташування цього регiону в межах Русi, пишучи про ‛руськi округи Дорогичин, Мельник i Бересть“ (в iншому мiсцi назвав вiн Бересть ‛портом i брамою до руських земель“). Пишучий сто рокiв пiзнiше литовський iсторiограф польського походження Матвiй Стрийковський, свiй основний твiр, надрукований 1582 р. в Кенiгсберзi, назвав ‛Kronika polska, litewska, Żmudzka i wszystkiej Rusi Kijowskiej, Moskiewskiej, Siewierskiej, Wołyńskiej, Podolskiej, Podgórskiej, Podlaskiej etc.“ Треба згадати і це, що в бiльшостi урядових джерел аж до 1580 р. (отже вже пiсля приєднання Пiдляського воєводства до Корони Польської) чотири католицькi парафiї – Бiльська, Бранська, Лубинська i Вишкiвська, називанi були загально ‛Руською парафiєю“.
Все ж таки, через своє положення бiля самої етнiчної межi з польською територiєю, Дорогичин пiдданий був польському демографiчному впливові, чого ознакою стало фундування тут великим князем Ягайлом католицького костела (1392 р.). Згодом, у 1429 р. великий князь Витовт встановив у Дорогичині уряд вiйта, якого завданням було поселювання на нiмецькому правi осадникiв римокатолицького вiроiсповiдання. Але русини вiдстояли свої права повноправних спiвгосподарiв у мiстi, бо у 1498 р. німецьке міське право отримали всі мешканці, при чому зроблене було застереження, що мiська рада мусить складатися в рiвнiй кiлькостi з членiв римського та грецького вiросповiдань. Подiбну ситуацiю бачимо в iнших тодiшнiх iнституцiях суспiльно-економiчного життя мiста – ремiсничих цехах та купецькiй конфратернiї. У ХVI ст. в Дорогичинi були два православнi монастирi та три парафiяльнi церкви (в наступному столiттi фундовано чергову).
Однак пiсля перiоду економiчного й культурного процвiтання, у половинi ХVII столiття прийшов час воєн i пожеж, коли мiсто втратило бiльше 60% мешканцiв. Вiдновлювання демографiчного потенцiялу вiдбувалося в бiльшiй мiрi за рахунок польського населення, через що Дорогичин набирав все бiльше i бiльше польського характеру, а поруч дерев’яних православних і уніятських церков наприкінці XVII і у XVIII ст. зводилися пишні барокові римокатолицькі костели і всі вони стоять по сьогоднішній день.
Хоч український етнічний елемент в Дорогичині протягом XVIII ст. залишався значущим, то вже в початках ХIХ столiття загал дорогичинських мiщан, – не лише римокатолики, але й унiяти та православнi, – говорив польською мовою. Такий стан речей зареєстрував перший загальний перепис населення Російської Імперії, проведений у 1897 роцi. За його даними 783 мешканцiв Дорогичина говорило тодi польською мовою, 136 – росiйською, 784 – їдиш (євреї право поселюватися в мiстi отримали щойно на початку ХІХ ст., коли Північне Підляшшя належало до Прусії). Українськомовних мiщан не виявлено, хоч вже у сусідньому Мельнику складали вони найбiльшу групу християнського населення. Якщо йдеться про віроісповідний склад мешканців Дорогичина в цьому часі то таку інформацію подає російський ‛Энциклопедический словарь“ (т. ХІ, 1893), за якого авторами у 1891 році мало тут проживати 862 православних, 658 католиків та 517 євреїв. Після після "біженства" православного населення під час І світової війни та "репатріації" до СРСР у 1944-1946 роках, присутність українського етнічного в Дорогичині стала майже символічною.
Зараз в цьому невеликому містечку (2,2 тис. населення) нараховується лише трохи більше як півтори сотні людей, які почерез приналежність до Православної церкви утримовують духовний зв’язок зі своєю історичною руською спадщиною. А з них лише деякі, будучи вихідцями з навколишніх сіл, знають місцеву українську говірку. Зараз не тільки на вулицях, але і в домашньому затишші повсюдно лунає польська мова, а над дорогичинськими дахами височіють стіни католицьких костелів.
Такий образ сучасного Дорогичина у деяких місцевих, "заангажованих патріотів" породжує спокусу, щоб все його минуле вписувати в польський історичний процес, а події історії міста, які пов’язують його з Руссю зводити до ролі випадкових прикрас. Саме таким, висмикнутим з усього історичного контексту інцидентом, представляється в популярному, призначеному для широкого загалу викладі й коронацію князя Данила. А всіх переплюнули організатори проведених у 2003 році святкувань 750-річчя ‛Дорогичинського з’їзду“. В їх уяві в червні 1253 року у польському городі Дорогичині відбувся доленосний для майбутнього всієї центральної і східної Європи з’їзд (його наслідками мали бути унії в Креві та Люблині!), на який, окрім польських та литовських князів і вельможів, ‛приїхав князь Данило Галицький, правнук Болеслава Кривоустого, двоюрідний брат Болеслава Стидливого, князя сандомирського і краківського“. Та ще й увіковічнено це в камені – на задвірках Успенського костелу освячено камінь з дошкою, на якій вирізано напис польською мовою: На пам’ять 750-річчя Дорогичинського з’їзду і коронації Данила Романовича на короля, здійсненої папським архиєпископом послом Опізоном у храмі Пресвятої Діви Марії. Підляшани.
Мабуть не надто помилюся, коли висловлю здогад, що поштовхом для проведення цього заходу було відзначення декілька років тому роковини т.зв. Гнезненського з’їзду – таким ім’ям охрещено у польській історіографії зустріч імператора Оттона ІІІ з князем Болеславом Хоробрим в місті Гнезно у 1000 році. Відзначення 1000-річчя гнезненської зустрічі мало загальнодержавний характер, адже була це подія важлива у політичному та церковному житті Польщі ранньосередньовічної, а ювілейні заходи добре вписувалися в загал заходів політичної еліти Польщі сучасної – спрямованих на приєднання до Європейського союзу.
Натомість здійснена в Дорогичині коронація князя Данила Галицького, проведена папським послом Опізоном мала по-суті, технічний характер і руський літописець, її очевидець, не зробив навіть натяку, який дозволяв би трактувати цю подію як багатонаціональне зборище скликане для дискусій та прийняття важливих політичних рішень. Але минуло 750 років і показалося, що коронація руського володаря може стати нагодою для спроби піднесення іміджу найменшої за числом вірних римокатолицької єпархії у Польщі, а при нагоді й для привселюдної презентації відповідно спрепарованого бачення історії самого Дорогичина і Підляшшя. Ідея "Дорогичинського з’їзду" цікава й для місцевої самоурядової влади, яка із чисто практичних міркувань зацікавлена в адресованій передусім до потенційних туристів пропаганді Дорогичина як ‛одного з чотирьох коронаційних міст Польщі – другого після Гнезна“.
Отже зрозуміло, що ‛Дорогичинський з’їзд“ це піар-акція основана на помішанні подій і фактів, які відбувалися в різному часі і в різному місці. Зліплено це все в одне ціле дуже неохайно, бо хоч би побіжний перегдяд історичної літератури показує, що у червні 1253 р. Данило був від Дорогичина дуже далеко, адже воював у Чехії, а литовські бояри не мали потреби приїжджати до Дорогичина, щоб нібито провести до своєї столиці папського посла з короною для князя Міндовга, бо корону цю виготовлено в Ризі й Опізо не мав до коронації литовського володаря жодного відношення.
Почерез "перенесення" Дорогичина з тодішньої Русі в межі Польщі організатори дорогичинських святкувань намагалися ще й, хоч на словах, зміцнити "історичне закорінення" самого римського католицизму та польськості на території, де більшість автохтонних католиків-поляків має "грецьке" релігійне й українське етнічне коріння, про що пригадують їхні прізвища та назви місцевостей, як хоч би Горошки (Horoszki) чи Серпелиці (Serpelice – рідне село дорогичинського римокатолицького єпископа). В дійсності господарем в Дорогичині був саме Данило Галицький, для якого цей город був вотчиною успадкованою по предках, що володіли Волинню. Місцем коронації була найпевніше фундована ним церква Богородиці. Тепер побачили ми спробу "пришити" до неї костел Успіння Пресвятої Діви Марії колишнього францисканського монастиря, який нібито стоїть в місці церкви спорудженої з повеління Данила. Тому саме в його огороджу вкомпоновано згаданий вже камінь з написом про коронацію князя ‛в храмі Пресвятої Діви Марії“ – особа не обізнана з історичними нюансами на певно подумає, що це все відбулося в цьому ж костелі.
Розглядаючи події з українсько-польського пограниччя не можна забувати, що середньовічна Польща і Русь були близькими собі політичними організмами та відносини поміж ними мали у великій мірі сімейний характер. Бо безсумнівним є факт, підкреслюваний під час дорогичинських святкувань, що Данило Романович був правнуком одного з яскравіших персонажів ранньосередньовічної польської історії – князя Болеслава Кривоустого. Треба лише додати, що з Болеслав Кривоустий з черги був правнуком хрестителя Русі Володимира Великого, адже подружні союзи поміж князями з обох боків русько-польського кордону були від першої половини ХІ ст. закономірністю й не заважали цьому конфесійні різниці. Цей родинний аспект русько-польських стосунків, хоч інколи був використовуваний старшими князями як претекст, щоб з користю для себе вмішуватися у справи молодих і недосвідчених племінників, у великій мірі послабляв напруження політичного характеру.
Тому здається натуральним, що спадкоємці традицій княжої України-Русі і княжої Польщі повинні трактувати цей період спільної історії, який може бути взірцем для майбутнього, з пошаною й ретельністю. Але навіть дуже загальний аналіз сказаного, надрукованого та викарбованого в камені показує, що такі начала були для творців ідеї святкування роковин вигаданого "Дорогичинського з’їзду" чужими. Бо щоб не казали на виправдання організаторів цієї затії, є вона яскравим прикладом перелицьовування історії – почерез висмикування з історичного контексту одних фактів, перемовчування інших та показування їх в такий спосіб, щоб "підказували" зовсім інший образ минулого. Отже, навіть при найкращому бажанні, не можна такої історичної візії потрактувати як елемент діалогу над минулим і мабутнім віроісповідних та національних спільнот, які проживають на території Підляшшя. З другої сторони це також наука для нас, що не можна навіть на хвилину занедбувати діло постійного перечитування сторінок власної історії та популяризації її всіми доступними засобами – щоб не пробували робити цього за нас інші, щоб не потрібен був, описаний Шевченком ‛німець“, який ‛історію нашу нам розкаже“.
А заслуги Данила Романовича для Дорогичина не завадило б увіковічнити не лише у нашій вдячній пам’яті, але також у більш "фізичний" спосіб, як хоч би пам’ятною дошкою на стіні Миколаївської церкви – останньої спадкоємиці ‛церкви прекрасної на честь святої Богородиці“, спорудженої володарем Галицько-Волинської держави.
Дорогичин

Фото автора