Анна Петрів Народилася 02.02.1993 року у місті Коломия, Івано-Франківської області. Почала публікуватися ще у шкільні року у місцевій молодіжній газеті «Я-Лідер». Брала активну участь у культурному та творчому житті міста: виступала на сцені поетичного театру «Орфей» та Народного аматорського драматичного театру ім..В.Симчича, перемагала у конкурсах поетів та декламаторів, зайняла третє місце у заключному етапі конкурсу МАНУ.
У 2009 році вийшла з друку книга «Холод» (друкарня «Піраміда», м.Львів).
Співавтор книги «Теплі історії про кохання» (серія «Теплі історії», Київ, 2014 р.), яка представлена на всій території України.
За фахом – юрист.
Цей день не віщував біди. Вікторія, власне,як і кожного дня, повернулася пізно. Дівчина працювала у дитячому будинку – допомагала поратися на кухні, мила посуд, прибирала… Ще з дитинства це був її рідний дім, адже Віка разом з братом Віктором, втратили батьків. Держава подарувала їм невеличку квартиру, на утримання якої вони разом заробляли та облаштовували. Вона вставила ключ у дверний замок і повернула його, проте, на її подив, древі були відчинені. У голові дівчини промайнула думка, що це можуть бути крадії. Але що можуть красти у неї, бідної, наче церковна миша? Вікторія з острахом переступила поріг й увімкнула світло на коридорі.
- Ти вже повернулася? – спитав Віктор, вибігши з кухні.
- Так, але чому відчинені двері?
- Це я забув замкнути. Проходь. У нас гості.
- Гості?
Подиву дівчини не було меж, адже до них ніхто ніколи не приходив – було нікому. Вона пройшла на кухню й побачила там молодика, що здавався до болю знайомим. Вікторії вистачило декількох секунд, щоб впізнати у ньому їхнього давнього знайомого Ярослава, що зростав разом з ними у дитячому будинку, але був на декілька років старшим.
- Привіт, Віко! Я такий радий тебе бачити! – з широкою усмішкою промовив Ярослав, поспішаючи обняти дівчину та поцілувати.
- Привіт. І чого ти з’явився? – не вельми радісно зустріла його Вікторія. У неї були причини не радіти приходу юнака, адже ще у дитинстві він вічно вплутував брата у неприємні історії: то кнопку поставити, то вікно розбити, то вкрасти щось… Сам виходив сухим з води, а от Віктор завше отримував на горіхи.
- Чому ти така непривітна? – вмішався в розмову Віктор – Ярослав приїхав спеціально, щоб запропонувати мені працювати з ним.
- Що ж це за робота? Красти у людей?
- Ні, не будь така жорстока. Це робота у іншій країні, на будівництві. Все легально. Ярослав не перший рік там працює.
- І ти погодився?
- Так.
- Але ми ж цього не обговорювали з тобою!
- Гаразд, Вітю, я піду – врешті промовив Ярослав, оскільки відчув, що назріває скандал – Якщо захочеш, то приходь туди, куди ми з тобою домовилися.
Віктор провів гостя й повернувся до сестри. Він був явно невдоволений реакцією Вікторії й очікував підтримки.
- Чому ти так себе поводиш?
- Як я маю себе поводити? Ярослав завжди втягував тебе у якісь темні справи і я впевнена, що цього разу усе так само!
- Ні, ти помиляєшся! Він запропонував добре оплачувану роботу. Ти ж знаєш, як нам важко. Ми ледве тягнемо господарство, тим паче, я більше не можу працювати вантажником. Мені важко!
- Думаєш, на будові буде легше?
- Ні, але там будуть краще платити. Я буду надсилати гроші тобі.
- Ні. Ти не поїдеш. Я тобі забороняю!
- Я тебе не послухаю!
Тієї ночі Вікторія майже не спала, бо боялася, що не почує, як Віктор буде збиратися на нову роботу. Власне, так і сталося. Вранці вона побачила на кухні записку: «Я поїхав. Подзвоню, як приїду. Не хвилюйся! Цілую!».
Віктор регулярно телефонував й надсилав гроші раз на місяць. Однак любляче та чуйне серце сестри все ж не було в захопленні від того, що брат поїхав, не послухавши її.
Минав п’ятий місяць його роботи. Він пообіцяв, що приїде наступного місяця. Вікторія так чекала на брата! Вона скучила за ним!
…Настав той день, коли Віктор мав повернутися. Дівчина приготувала вечерю, придбала собі нову сукню, щоб гідно зустріти брата. Вона поїхала на вокзал, щоб зустріти його з потяга, однак… Однак Віктор так і не зійшов. Він не піднімав трубки й не віддзвонював. Вона чекала на нього годину… Другу… Третю… Проте він так і не ступив на перон. Вікторія повернулася додому. Тієї ночі вона ні на мить не зімкнула очей, а наступного ранку до неї зателефонували. По той бік дроту вона почула голос чоловіка, що монотонно розпитував про її зв'язок з Віктором, а потім, опісля розпитувань сказав:
- Ваш брат помер. Ми думаємо, що наклав на себе руки.
Але ж як таке могло статися? Він так чекав свого приїзду, а тут таке… Наступні декілька днів були для Вікторії суцільним жахом: її запросили на впізнання тіла, розпитували, влаштовували допити, а на її питання ніхто не мігдати відповіді: як молодий та дужий чоловік міг накласти на себе руки, зістрибнувши з потяга? Це було напрочуд дивно…
…Минув не один день з моменту смерті Віктора й дівчині нарешті дозволили забрати тіло й поховати по-християнськи. Звичайно, на похороні не було нікого. Тільки вона, худа, мов берізка, стояла над свіжою могилою брата та не тямила навіщо він так вчинив з нею? Навіщо покинув? А може, він і не хотів? Може, йому допомогли перейти в інший світ?.. У її голові майоріла одна думка – це зробив Ярослав. Надто добрим він був до брата, з’явився раптово та ще й з такою пропозицією.
Одразу після поховання, як вона прийшла до помешкання, знову побачила, що двері відчинені. Дівчина не боялася зайти, адже проплаканий від горя мозок все ж надіявся побачити на кухні живого брата: такого ж усміхненого та привітного. Проте її чекав сюрприз: її чекав Ярослав. І зовсім не привітний та усміхнений.
- Що ти тут робиш? - запитала Вікторія і вже була готова виписати смачного ляпаса тому, хто, на її думку, був винен у смерті брата.
- Я тут живу.
- Ні, це я тут живу, а не ти! Що ти верзеш?!
- Ось, поглянь. Документи на право власності частини квартири, що належала твоєму брату. Усе законно. Чого ти? Будемо жити разом. У цьому немає нічого поганого! Давай зблизимось! – Ярослав почав нагло розпускати руки, на що Вікторія відповіла явним обуренням. Він намагався впіймати її, проте дівчина виявилася спритніша. Вона вибігла до коридору й, схопивши сумку, подалася геть з квартири, хоч і не мала куди піти.
Вона блукала вулицями міста й не тямила що їй робити далі. Як себе захистити? Дівчина сіла на тротуар та плакала від знемоги й навіть не побачила як до неї під’їхала автівка. Вікно опустилося, чоловічий голос гукав її, проте вона не відповідала. Через хвилину чоловік вийшов та підійшов до Віки:
- Що з Вами? З Вами все гаразд? – врешті почула вона біля свого вуха й відповіла тільки одним: сльозами. Чоловік зрозумів, що трапилося щось лихе й почав розпитувати дівчину чи їй не потрібна допомога. Вікторія не втрималася та розповіла усе: починаючи від свого дитячого життя, закінчуючи сьогоднішнім днем.
- Знаєте, я Вам допоможу – промовив чоловік й посадив дівчину до свого авто.
Вікторія не опиралася йому й сіла. Вона не тямила що робить, зрештою їй було байдуже, адже весь світ, що вона так довго будувала, рухнув раз і назавжди. Чоловік відвіз Вікторію до якоїсь будівлі. Вона й раніше проходила повз неї. Чоловік запропонував піднятися з ним до кабінету. Так вона і зробила.
- Мене звати Сергій. – сказав він, ставлячи електрочайник, щоб зігріти дівчину бодай чаєм. – Як бачите, я працюю прокурором. Якраз їхав на роботу й побачив Вас. Ви певно всю ніч блукали. Я хочу поговорити з Вами й хочу, щоб Ви розповіли усе в деталях про Вашого брата та про його загадкову смерть. Я Вам допоможу.
Вікторія розповіла усе, не приховуючи нічого. Сергію видалося дивним те, що молодий чоловік викинувся з потяга та ще й подарував квартиру малознайомій особі. Опісля закінчення розповіді Вікторії, чоловік твердо вирішив – необхідно витребувати справу із місцевого райвідділку міліції та провести додаткову перевірку. Він був чоловіком залізного слова, твердого характеру та доброго серця. Сергій не міг не допомогти тендітній дівчині, що не мала нікого на цьому світі. Тим паче, що справедливість повинна взяти верх!
За результатами проведеної Сергієм перевірки постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи була скасована, справу було направлено на додаткове розслідування. Слідчого місцевого райвідділку, який халатно поставився до даної справи та не врахував усіх фактів, було притягнуто районною прокуратурою до дисциплінарної відповідальності та понижено у званні. Через певний час Ярослава затримали за підозрою в умисному вбивстві Віктора та підробці договору дарування. Після численних допитів та великої кількості прямих доказів Ярослав не міг не зізнатися у скоєних злочинах.
Представляючи державне обвинувачення у суді прокурор Сергій вимагав позбавлення волі для Ярослава на значний термін. Як з’ясувалось у ході судового розгляду Ярослав планував злочини давно, адже знав, що у сиріт не було нікого, хто міг би захистити їх. Чоловік продумав усе: запропонувати роботу, відвести до іншої країни, підробити договір дарування на частку квартири й убити Віктора, а згодом й так само холоднокровно розправитися з дівчиною. Проте затягнув з вбивством, адже забажав вкрасти гроші та золоте намисто, що Віктор хотів подарувати сестрі, однак не знав де молодий чоловік ховає їх. У потягу Ярослава помітила провідниця, що розносила чай й почула як вони сварили в купе, а згодом вийшли у тамбур, з якого Віктор не повернувся.
…Вікторія не вірила своєму щастю: винуватець її лиха був покараний (принаймні найближчі роки вона не бачитиме його огидного силуету), квартира була повернута і поруч була та єдина людина, що завжди захистить її – Сергій. Молоді люди закохалися й невдовзі одружилися, оселилися разом у просторому помешканні чоловіка та чекали на поповнення. Рідні Сергія радо прийняли Вікторію, підтримували її, адже розуміли, як важко жилося дівчині-сирітці. Злощасну квартиру, за яку пролилася кров невинної людини, продали, а гроші подарували дитячому будинку, що колись був домівкою для брата і сестри.
Стіни ніколи не замінять щастя, квадратні метри не подарують тепло в душі, а злочинні наміри завжди караються. І нехай навіть не завжди судовими інстанціями на Землі, а найвищою безапеляційною інстанцією – Господом Богом.
