Олесь Ульяненко (8 травня 1962 р. – 17 серпня 2010 .р )
Лауреат державної Малої Шевченківської премії ім. Т. Шевченка за 1997 р. (за роман «Сталінка») та премій «Благовіст» (1995) та «Сучасність»
Один з найбільших потрадянських письменників України.
Народився, у м. Хорол на Полтавщині. Помер у Києві у власній квартирі за офіційною версією від серцевої недостатності, проте люди з близького оточення, вважають смерть Ульяненка загадковою і підозрілою.
Олесь Ульяненко перший і останній на сьогодні автор, твори якого офіційно заборонялися до розповсюдження в Україні, під загрозою тюремного ув’язнення за кримінальною статтею «Поширення порнографії», що передбачала санкцію до трьох років позбавлення волі. Це трапилося, коли у 2008 році Національна Експерта комісія з питань захисту суспільної моралі визнала його роман «Жінка його мрії» - порнографічним. Перший український письменник, який відстояв право на свободу творчості у суді. І відстояв це право. На захист Ульяненка виступала українська інтелігенція, російський Пен-центр. Інцедент з Ульяненком включено до звіту про порушення прав людини Державного Департаменту США за 2008 рік.
Суд завершився мировою угодою і книгу «Жінка його мрії» було перевидано. Після підписання мирової угоди Олесь Ульяненко прожив ще вісім місяців.
Ульяненко автор 20 романів, а також численних оповідань, есеїв, кіносценаріїв. За життя вийшло 11 книжок
«Зимова повість» Спілка письменників України, 1995. — 58 с. — (Серія: Перша книга письменника). — м.Київ, «Вогненне око» Український письменник, 1999. — 229 с. — м.Київ, «Сталінка» — Кальварія, 2000. — 124 с. — м.Львів, «Сталінка/Дофін Сатани» — Фоліо, 2003. — 382 с. — м. Харків, «Богемна рапсодія» — Піраміда, 2006. — 232 с. — (Серія: Приватна колекція). — м.Львів, «Син тіні» — Джура, 2006. — 221 с. — м.Тернопіль, «Знак Саваофа» — Нора-Друк, 2006. — 292 с. — м.Київ, «Серафима» — Нора-Друк, 2007. — 240 с. — м.Київ, «Жінка його мрії» - КСД –Харків (тираж вилучений з продажу), «Жінка його мрії» — Треант, 2010. — 221 с. — м.Харків, «Там, де південь» — Треант, 2010. — 160 с. — м.Харків.
У річницю смерті Ульяненка у Києві було презентовано меморіальну книгу інтерв’ю письменника «Олесь Ульяненко: без цензури» (— Махаон-Україна, 2011. — 376 с. — м.Київ)
Його проза перекладена англійською (оповідання «Наказ» (у перекладі — «Orders») опубліковане в антології «Two Lands, New Visions», 1998), вірменською (оповідання «Антисеміт» надруковане у журналі «Ґерун» («Весна») (1999. — Nr.4), німецькою (уривки з роману «Вогненне око» вміщені в антології «Ein Rosenbrunnen», 1998)та чеською (оповідання «Угода» в антології ««Україно, давай, Україно!» (Ukrajina, davaj, Ukrajina! Antologie současných ukrajinských povídek). 2012 мовами.
У 2012 у видавництвах «Фоліо» та «Ярославів Вал» планується видання та перевидання ще 6 роменів Олеся Ульяненка. У чеському видавництві «Vetrne mlyny» готується видання двох романів чеською мовою «Сталінка» і «Там, де південь»
8 травня Олесю Ульяненку мало виповнитися 50 років.
Оповідання «Біля самого синього моря» вперше було надруковано у Журналі «Україна» у 1997 році.
(надруковано з дозволу спадкоємців)
Ранок зустрічав на веранді, слухав дзвін у кухлі з кавою, тиша перебовтувалась з окропом, а він спльовував гірку слину, кутався у наростаючий біль, що вкрадливо дуднявів зліва соска, там, де серце, шпарко витягувався від подзвонка і до самого паху, а він, випнувши підборіддя, вростав очима в стежку, що золотом стьобала купи холодного гладкого каміння, падав на світлий розруб свідомості, яскраву пляму між хворобою і сном – й чвавився там крихітною розламаною лялькою. А над головою дерли гіллям небо кипариси, поглядом навскіс – рипали двері, плюскотіла вода, шурхотів пісок, спала Алька, і він уже наперед знав, коли повернеться, схилиться над нею, обійнятою сном, вона запитає, чи йому не боляче, а він вловить запах перегару, проковтне снодійне, і по обіді не застане дружини, натомість – зім’ята постіль, записка, задушливі парфуми лоскотнуть ніздрі. Потім, відраховуючи від трьохзначного числа, ховатиме під пахвою книгу, сяде на розкладного стільчика, і з легким запамороченням в голові від снодійного, ковтатиме заборонену лікарями каву, а дорогою, що прямує від брунатних гір, круто повертатиме до моря, з’явиться дід із жовтим, як бурштин, обличчям. Дід раз по разу зупинятиметься, настромлятиме на ціпка всіляке сміття, що його за ніч понаносив вітер. Олегу кортітиме заговорити, а дід почвалає стежкою вздовж моря. Вздовж синього, синього моря…
Він сидів на терасі, зависав світанок, вітер шурхотів сторінками книги. Він сидів і дивився, як сходило сонце.
- Привіт.
Алька м’яко, повз нього ступила прогнилими дошками тераси, вітер забгав халат, і її білі ноги потонули в сонці, розтанули під полами, а він відвернув голову, глянув на море, на книгу, і коли підвів погляд, то побачив струнку постать, і як тканина западає в жолобок спини, гойдається стегнами, і Алька йде до води. Немов не було років, не стягувало життя, й вона запізно не поверталася додому з міста, приносячи в маленький флігель терпкий дух горілчаного перегару та чоловічого поту. Раніше він подовгу чекав на неї: пам’ятав очі, і як вона спить на плечі, а за вікнами – бавовна хмар. Скавуліла зима, він палив до нестерпного жару в каміні, шкварчало дровиняччя, вода і замерзлий сік збігали у вогонь, по кімнаті гуляли протяги, і ті протяги жбурляли на підлогу речі. Речі котилися підлогою, він дурився, що то її каблуки, палив дрова, гоготіло полум’я, зиркав краєм ока крізь розколисану фіранку, як замітає сніг над морем та горами, й отупівши, ні про що не думав, і зір двома налитими кров’ю червоними кулями зависав у просторі. Під ніч синім холодом з’являлася Алька, тиснулась до нього, говорила про щастя, а він гладив її по світлій голові, і вона дитиною засинала під наростаюче, невблаганно туге скиглення протягів та вітру. Він чіплявся за розкидані речі ногами, відносив її на ліжко, вона ворушила губами «щастя, щастя», повертався, брав книгу, але свідомість сприсала, він підкидав дрова, вигадував Альку щасливу, якою вона ніколи не була. Череп розколювало від тім’я і до підборіддя, він вирішував, що колись напише щось: про те, як хтось, не він, пам’ятав її маленьку ніжку у рожевому черевичку, і як у щілину прочинених наполовину дверей хлюпається світло, а світлом грає пилюга і лимоновому кольору пасма відбиваються у люстрі. І тільки ота пам'ять, що розламувала череп, повертала до білих, обкладених білою кахлею нічних готелів для інтуристів, де вестибюлі, декоративні пальми та розмазані пики швейцарів; підворіття, облуплені стіни та налякані сутенери, де свист велосипедного ланцюга не обіцяє нічого іншого, що може обіцяти, й останнє – як м’яко, безвільно сповзає по дверному косяку тіло Гроша, прохромлене заточкою у маленькому вечорі пізньої ночі. Просочувалося мжичкою небо, він їхав нічним таксі, весь злиплий від поту, бралося на мороз, водій хукав то в один кулак, то в другий, а він йорзав лобом об запарене скло, й отруєний втратою, заглиблювався в провалля самотності і образи, обіцяв, що напише й про те, як ротний піднімав догори голову, а роту розпанахала навпіл вузька ущелина, а Грош, не відриваючись, проводжає очі ротного, великі, як сливи, очі… А на зупинці, що стояла боком до висохлого фонтану, де залізничний вокзал мерехтів скляною жабою, сичала вода під колесами, бухикав, закладаючи пальці, в горлянку, вирішував: у тому, що він напише, буде жити дуже багато людей, а все те – сутенери, повії, ресторани, Алька – зламається, в нереальності, він пам’ятатиме лишень, як хтось, не він, закарбував у своїй пам’яті маленьку ніжку, затягнуту в рожевий черевик.
Він сидів на терасі. Збиралося на дощ. Посірілим небом вітер гнав біле насіння кульбаби. Алька поверталася з пляжу. Вона йшла рівно, ледь похитуючись у такт своїй ході. Підійшла, сіла біля нього, схилила красиву сріблясту голову.
- Доброго ранку, – відібрала кухоль з кавою. – Як маленький…
- Ну… - Олег погладив її по голові. Альчині очі потемніли, а за гострими плечима небо чорніло вирваним зубом.
- Як ти почуваєшся?
- Ніяк…
Він гортав книгу. Алька ображено повернула голову, висвітила навпроти неба ніжний профіль з рівним носом, виламалася згином зміїної шиї. І в такі хвилини він згадував, як важко, не в дих, гепає чоботами рота вздовж ущелини, а зверху заливається кулемет, крякає і розголосисто б’ється – та-та-та-бам – над скупченням зелених панамок, що збігалися до купи, і німо ворушаться посинілі від дитинного жаху губи… Але про це не треба думати, заспокоював він себе. Ліпше так: він сидить на березі глибокої, нескінченої річки, а за спиною степ, а за степом паркан весняного лісу; він сидить, розповідає про білих янголів, про теплих і добрих, пухнастих і зеленооких домовиків, що на свята крадуть у нього пряники та цукерки, поруч дівчинка, обличчя дівчинки, якого він не згадував і не згадає. Він длубається в піску, показує куцим пальчиком, як торішня трава гнеться степом, ковзає заворожено цівкою обрію, і зупиняється на перекошеній дзвіниці, вихоплює здивування – зараз таке мляве – на обличчі дівчинки, яку він ніколи не побачить. І цим здивуванням, округлим і сліпим, він провів Альку, коли вона пішла до флігеля, прокручував у пам’яті, скількома вона нехтувала, аж доки знехтували нею, торгували по смердючих іссик-кульських, алуштинських, ялтинських санаторіях, залізницях, де добродії з одвислими черевами й кишенями, набганими сотенними купюрами, ліпили комічні образи лускунчиків, казанов, каліостро, з голубенькими юначими спогадами про дівчинку на трьох, а він розтоплював себе, розколював світ, аж доки повернув її. І Крим виліз із натертої пам’яті. Він казав собі, переконував, що це не буде так швидко, але било в тім’я – розпластане тіло, затхле повітря від людського сімені, і її викривлені губи десь на тому кінці його існування казали «фі». Нехай це стане божевільною фантазією. Це-таки фантазія і нічого більше. Він довго тлумив завислий, розтягнутий спогад, це відчуття гаряче, немов кіпя’тком ошпарене, але в цю хвилину, і далі, і потім, він пам’ятатиме, як його ошпарило – не більше. Справа часу. І він цього писати не збирається, і взагалі кому потрібен ще один занотований каталог даремно прожитого життя.
На терасу впало кілька крапель. Впало і вщухло. В повітрі зависла прохолода. Алька покликала снідати. Великі, налиті свинцевою вологою краплі обтікали крівлю, струмочки води пробивалися облупленою, викладеною з червоної цегли стіною. Берегом моря йшов дід, вітер ворушив дерматиновий плащ. Олег з тераси чув, як тріпочуть поли, і в тумані, крізь подряпини болю, швидше вгадав, що Алька покликала вдруге. В дверній амбразурі обернув голову: вздовж моря чвалав дід, а морем грали жирними валами хвилі, небо опустилося низько, тільки фарватер голкою вогника відтінював небо і землю.
Бовтався чорний бакен. Алька у вбиральні трусить сріблястою зачіскою, а зліва від плеча, на стіні, на іконі останніми сонячними зайчиками перед дощем займається сірою попоною день. Ікону Алька принесла тієї осені. Пахло печеним хлібом, яблуками, сливами, хмелем, виноградною лозою. Осінь видалася швидкоплинною, облямована синіми горами, дивно яскравою, теплою, і він тільки встигав вихоплювати, як ходить навкруги виром, гелготить птахами, обливає його і полишає. Миром снувало світло. Алька заходила у в’язку до чорноти воду, заносила на плечах сонце, а сама темною постаттю різьбилася навпроти щербатих уламків підводних скель, і коли повертала голову, то сонце іграшковою кулькою шарпалося вбік, і йому видавалося, як сонце шарудить небом. І коли вона виходила з води, він бачив міріади солоних крапель, що стікали по спині, і як вона ховала під білим куполом сукні засмаглі ноги, а він соромився дивитися на ті ноги, й коли лягав з нею в ліжко, то здавалося. Що він лягає з іншою жінкою, невідомою йому жінкою, жінкою, яку він уперше зустрів. А в прочинене вікно падав жовтий, розбавлений рубець, вихоплював розтулені червоні губи з білим намистом зубів. Того року він не хворів і тужно згадував прокіптюжене місто, метро, тусовкі, кавярні.
- Збирається на дощ, – сказав.
- Я встигну на тролейбус.
- Я… кажу, можливо, краще не їхати… подруга, як її там… зачекає.
Він чує свій голос здалеку. Він писатиме для дітей. То найліпше. Він подумки карбував перший абзац. То буде старий, мале хлоп’я і цуценя. Цуценя має бути чорне, тільки грудка біла. Вони сидітимуть у пожовклій траві, старий розповідатиме про дороги, які вибирають нас, а не ми – дороги, і лаятиме дурних філософів, малий зиритиме крізь пасма рудої чуприни на літаки, цуценя смикатиме хлопця за рукав, а старий все щось тихо, в один тон, повторюватиме. Тінь на образі стрибнула донизу, побігла столом, стільцями, розкиданим одягом, позаду протяжно клацнула кватирка. Біль задріботів по кістках холодними голками, уперіщив по ногах, за вбиральнею протяг завищав завісами.
- Я зроблю тобі укол… якщо так погано…
Алька зібрала докупи ліки і лаштувала шприц. Робила це доладно, немов на кухні, і коли голка з тріском зайшла у вену, він зловив погляд Альки, і погляд скреснув, і в приємній хвилі тепла, що накотилася від ніг до голови, подумав, що у жінку попадаєш, як у море. І цьому ніколи не буде краю.
Він глянув на стіну. На стіні образ поплив плямою.
- Ну, я швидко буду…
Олег затримав її пальці, холодні, як на світанку. Її рука вільно виринула, торкнулася його чола, і Алька вже зникала за стежкою.
Пішов дощ. Дощ падав щільною стіною. Вода поволі, а далі швидше, потоками цабеніла по шибках. Олег сів за стіл, узяв аркуш паперу, уявив перед собою старого, хлопчика, цуценя, і став писати. За вікнами колисалися срібні стовпи води, холод гуляв спиною, а він писав, допомагаючи олівцеві язиком. Уже після другого абзацу у двері постукали, а він писав, відганяючи настирливу думку, що Алька зосталась десь там, маленькою затухаючою зіркою. Двері прочинилися і він краєм ока побачив, як увійшов дід. Вдарив грім, по кутках пішло гуркотом. Дід стояв на порозі. Олег запропонував йому сісти і подався на кухню за пляшкою. На кухні його скрутило, а дід з тієї кімнати спостерігав, як він в’юном тіпається на підлозі. Дід підійшов до Олега, поклав йому руку на голову, і Олег роздутими ніздрями вловив сморід риби, моря і смітників.
- Де ліки?
- Зараз попусте. Краще сядь.
Дід повернувся на місце. Сидів, розкинувши ноги, обернений до дверей, і Олег бачив, як горить бурштином його обличчя, і на щоках проступають рожеві плями, як то завжди від холоду.
Біль причах, він приніс пляшку, і дід чарка за чаркою ковтав коньяк. Очі двома сизими блюдцями ворушилися на жовтому обличчі, обсипаному рожевими плямами. За вікнами періщив дощ.
- Де це тебе так?
- Мало де, чи що?
Дід зашурхотів плащем, випив чарку, віддихав снопом пари, запалив цигарку, дим олов’яною попоною завис у кімнаті.
- Дощ, – сказав дід.
Він подумки дописував абзац, не слухав діда, чекав на новий приступ.
- Це армія… точно, – сказав дід.
У госпіталі, після того, як йому куля влучила в хребет – він не кричав, сапав ротом, тупо глипав на бліде личко медичної сестри, в повітрі тхнуло карболкою, смертю, весною, подвір’ям госпіталю кушпелило рожевим гранатовим квітом: обличчя медсестри, майор медслужби бреше про життя, і ніхто тому не вірить. Надворі тремтить від спеки полудень, високо стоїть літо, душна палата, і він вірить, що виживе, а вночі розповідає сусіду по палаті, як туман стоїть в осиках, і як риба ловиться в ставках, як риба погойдується у чистій воді, затинається, бо сусід виє нелюдським голосом і просить у сестри морфіну.
- Тобі треба лікуватися… в нас у селищі так хлопець помер… Вони тікають містом, стрілами вулиць, повз кав’ярні, бруківкою, місто дується висохлим руслом річки, і коли їх б’ють чоботями, то ліхтарі чвиркають болотяним світлом, а зверху, над головою, регоче безрука повія, гавкає міліцейський пес, над проваллям неба золотом світить хрест Собору, а далеко розтягується міхами акордеон.
«Там, біля синього моря…» - повторює він абзац, спостерігає за дідом, дід дивиться на нього.
Дощ вщух. Краплі вибивали терасою, в кватирку повзла волога. Олег пожбурив аркуш паперу, знайшов ліки, присів. Погляд завис над головою діда. Він якусь мить збирався з думками, взяв шприца. Витягував морфій ампула за ампулою, тішачись з того, як брязкотить у скляній гільзі металевий поршень. Наповнивши шприца, загнав голку у вену. Голка зігнулася. Лаючись про себе, він відшукав іншу, загнав, випустив рідину і осів на крісло з червоною підбивкою. Дід постояв, кахикнув, попрощався, зіткнувся у дверях з Алькою. Та провела поглядом діда і сказала: «Я запізнилася на тролейбус».
- Там, біля синього моря, – повторив він подумки.
- Чого ти мовчиш!!! – крикнула Алька.
- Так… - його гойдало, пливло обличчя дружини, і її голос котився повз нього. Він вирішив, що повернеться у просякле від туманів та кіптяви місто і краще помре там. Вдарив годинник. Йому здалося, що б’ють всі годинники, разом взяті. Алька говорила… певне, вона втрапила під дощ… Сукну обліпила тіло… вона нервово сіпається, бігає по кімнаті, жбурляє речі… падає за столом… кладе голову на лікті і плаче.
- Сволота… ненавиджу тебе…
- Перестань… - він згадав, що йому приснилося сьогодні вночі. Він усміхався вві сні. Так… а чому… Кімнату в’яжуть червоні, зелені, чорні, фіолетові смуги.
- Сволота… Я хочу бути щасливою… Хочу… Ти вкрав… - її горло ламається, виприскає белькотінням, дереться істеричним сміхом, нижня, ще дитяча губа відвисла, вона наливає в чарку, випиває, пляшка, сяйнувши боком, перекочується, торохкотить столом, і жовтий струмінь стікає на підлогу, облизує кінчики її пальців.
- Перестань… - він підходить до годинника і вказівним пальцем вертить стрілки.
Ті-ті-іт-бам – швидко відбиває годинник.
- Повія… дешева повія…
Алька бродить кімнатою, тримає за горлечко пляшку, хилить голову, теліпаються мокрі коси. Спіткнувшись, вона падає на ліжко, говорить «о», ставить пляшку на живіт…
Виходячи, він упіймав поглядом, як на заголену ногу ллється жовтий струмінь, і він це виносить з собою: як мертво світиться нога, як Алька іграшково кривить ротом.
Вечір напускався чайками, гуляв бриз. Він сів на розкладеного стільчика біля моря, втупивши погляд у вогник фарватера.
Його вивернуло.
Він сидить і думає про флігель. Думає про те, який флігель хисткий, і якщо вітер ударить по його тонких стінах, увірветься в димохід, то будівля розламається на очах; і як він стане писати про старого, хлоп’я і цуценя – чорне, з білою грудкою. Раптово випливає чиєсь обличчя, о, нарешті, він згадав обличчя матері. Мати дивиться телевізор, вікна та двері прочинені, але він знає, що на нього чекають. Він кіптюжиться в пивниці, за вікном пивниці свято, а він бачить цибаті соняшники, але впевнений, що вже ніколи не повернеться додому. І для чого повертатися додому? Попереду місто, кав’ярні, тусовки, де його випхне на людяну площу, де можна заблукати в білий день… Він втягує ніздрями запах яблук, рябих, подзьобаних антонівок, але той запах відходить, ніздрі забиває паленою гумою, стає легко, бо здогадався, немов почув голос, що йому нікуди повертатися. І він спокійно блукав тихими, притрушеними снігом вулицями, старався впізнати будинки і обличчя, обличчя, які зирили з вікон, а ті обличчя обтікало чорними патьоками, і патьоки оперізували шпилі та башти. Коли в його голові щось хруснуло й захотілося спати, а він побачив з лету місто, його тягне білим туманом, накочується сном, він розуміє, що нізащо не можна заплющувати очі.
За горами заграла сурма. Над морем сходила перша зірка.
… Дід здалеку побачив, як луснуло скло. Скло розсипалося у синь вечора білими скалками зубів. Вийшла жінка. Жінка йшла у зім’ятій сукні і тягнула за собою скатертину. Жінка йшла, похитуючись, і з усього було видно, що вона п’яна. Жінка підійшла до чоловіка, який розвалився на стільчику прямо біля моря, обличчям до неба, впала на коліна, на бік похилила голову.
- Олег… Олег… Олег… Вибач…
Чоловік сидів непорушно.
Отче наш, іже єсі… - п’яно пробелькотіла жінка.
Дід повагом підійшов до неї, поклав чоловікові руку на голову, звів очі на жінку і сказав: «Він мертвий»
Та безтямно повела головою, уткнулась у коліна чоловікові обличчям і заснула. Дід пішов уздовж моря. Вздовж синього, синього моря. Жінка крізь сон чула, як лопотить за вітром дерматиновий плащ.
