Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 11 (24.12.2009)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3659125
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Під Штандарами

Маю вам сказати
Галина МирославаГалина Мирослава
Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу. Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова, механіко-математичний факультет. Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти". Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті www.poetyka.uazone.net. Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
Тричі

Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали і на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь – хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують скопом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини віруючої, у мене душа навпіл рветься, того тягару витримати не може, а заступитись не смію – розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу:„ Не стоїть‛, а сам молитви без перестанку шепшу. „ Ти што, вєрующій?‛ – питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу.
Петром мене, мабуть, нарекли неспроста, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються. І не один раз. Бо коли вже домів вертав, у сусідньому селі, Корчині, дівчину свою побачив. Усією душею її любив, побратися обіцяв. А тут дивлюсь – вона гола посеред вулиці стоїть. Мене так і підкинуло. Людей знайшов, почав розпитувати. Кажуть, через неї цілий полк пройшов, просто в полі всі і зґвалтували, тож вона з того розум втратила. Виплакався добре, а потім узяв себе в руки та й пішов своєю дорогою, ще й вигляд зробив, що не знаю її. Прости мене, Боже. Вона ж ще довго позаду бігла, щось шепотіла. Я не обертався – себе боявся. Досі її голос у вухах бринить. Я більше вже нікого не кохав, щоб так. Женився, звичайно ж, та то не до порівняння.
Вернувся в село – нема моїх. У хаті якісь чужі живуть. Матір, кажуть, померла, брата з сім’єю на Сибір вивезли. Тільки руки розводжу. Йду до сільради радитись, де маю замешкати. Я ж ніби ветеран війни, поважаний чоловік. Заходжу. Передивились мої документи, вислухали, а потім один чоловік з широкою щелепою і примруженими хитрими очиськами у формі миґдалю запитує: „ Чи відмовляєтесь ви від брата свого, що на кримінальний шлях встав - проти радянської влади виступив?‛ Зашелестів я весь осикою, задеревеніли кінцівки мені, а язик з-під зубів, як та гадюка, виліз і прошипів: „Не брат він мені‛.
Над могилою я вже. Хоч ви мені пробачте, сам я собі навряд чи зможу.

Від себе

Я втікав. Я постійно втікав. Мене злостила, ні – бісила, повторнюваність одного й того ж. Якби був живий Сент-Екзюпері, я б йому написав: „Дорогий Антуане, ми могли б з вами стати справжніми друзями. Я, як і ви, не витримую „дублювання однієї ж і тієї ж думки двома різними мовами‛. Це дійсно безглузда втрата часу, який можна було б вкласти хоча би в якусь справу або як мінімум віддати насолоді‛. Де б я не був, куди б не потикався, через певний час починалось переливання з пустого в порожнє. Батьки, що наче навмисно створені для того, щоб ти відчув себе дебілом. Вчителі, впевнені у повній відсутності в тебе пам’яті. Якщо хтось робить щось не так, це зовсім не означає, що він не знає, що так робити не можна. Існують гори причин, які штовхають робити не так. Найпростіше припущення – людина не знає як зробити так. Крім того, вона може навмисно робити неправильно, поставивши або не поставивши перед собою якісь цілі. А ще буває просто не вдається робити як слід, і це теж з чимось пов’язане. Але для чого їм усім цим перейматись, думати, краще втовкмачувати у тебе до твого посиніння набір стандартних правил, заповітів, законів і всяких інших абстрактних формул. Ця примітивізація доконувала. Я вже не міг нікого з них чути. Слава Богу, світ великий, - думав я.
І почав шукати. Почав шукати знайомств, бо люди – найцікавіше з того, що навколо є. Мені хотілось щоразу інших вражень, чимбільше нових знайомств. Я, мабуть, за природою колекціонер інформації від людей і про людей. Час від часу для пригадування відчуттів мене знову тягнуло зустрітись і зі старими знайомими, та завжди ненадовго, щоб не перевтомлюватись від них. Щобудня чемно вранці я виходив з дому до школи, іноді доходив, інколи ж по дорозі когось такого цікавого зустрічав, що було не до неї. Коли ж і потрапляв до школи, більше двох уроків висидіти не міг. Моралі, якими мене обдаровували, як коштовними подарунками, випікали усяке бажання тут перебувати. Мені не вистачало терпіння терпіти. „Які вони всі нудні!‛ – кричало моє я зсередини. Я тікав, не міг не тікати. Хіба би розіп“яли. Дійшло до того, що деколи заночовував у моїх нових знайомих, а не встигаючи дістатись додому до відходу останньої маршрутки, спочатку на вокзалах, потім у гральних клубах. Гра завжди була несподіванкою. Я спостерігав за хлопцями, щось підказував, до когось підсідав, поки були гроші викладав до копійки, навіть зароблене спускав тут же у надії отримати реванш.
Батьки метушились, намагаючись відтягнути мене від небезпеки, я й сам відчував, що кривджу їх. Мені хотілось знову втікати, але кожного разу, набрівши по дорозі на гральні автомати, я не мав сили відмовити собі в задоволенні.
Мені тридцять років. Я втратив все. Моя матір померла в момент серцевого нападу, їй не було кому в ту мить допомогти – мене, як завше, не було вдома. Я вже не пригадую точно, здається, я тоді був у казино. Батька розбив склероз. Обставини змушують тримати його в будинку перестарілих, я зрідка навідуюсь до нього, але він мене не впізнає. Дівчата приходили і відходили, надовго не затримуючись, а про сім’ю я раніше ніколи не думав. Такі ж, як і я, шукачі не знати чого, ці жінки дарували мені свої хвороби. Зрештою, ми обмінювались ними навзаєм.
Знаєш, я чомусь радий, що в мене виявили снід. Це мене насправді вивернуло. Так вивернуло, що повернуло в нормальне положення. Я став байдужий до гри, і коли зараз мені повторюють вкотре те саме, мене не охоплює бажання тікати, ні, бо я помітив, що кожна відома, вивірена століттями думка, якщо ти на ній концентруєшся, щоразу відкриває тобі щось нове, наче пускає в себе глибше. Єдиною втечею, яка мені подеколи буває потрібна, є самотність… Дивно, але мене практично нічого тепер не дратує. Коли мені особливо важко, можу спокійно заховатись у собі. Але я б без жалю віддав своє життя просто зараз, аби мій син настільки далеко не пішов від себе… У тебе є батьки? Хочеш, я буду тобі за них. Нам обом так мало відведено часу, та ми, правда ж, зуміємо вибороти своє щастя, так?!

Ножички


Коли б я не вийшла бавитись на подвір’я, а воно, знаєте як є в місті, закрите з усіх сторін висотками, завжди всі діти грались ув одну гру – ножички. Кожен мав свого складаника і ним вправно вмів з трьох постукувань по землі встромити ніж у землю, щоб не падав. Була ціла система правил, як у кожній грі. Я вічно їх забувала – дітей це дуже обурювало. Вони то кричали на мене, то обзивали, то вимагали робити усе правильно. А якщо на мене кричати, я гублюсь. Тоді виходить ще гірше. Звичайно, можна було цього уникнути, але для того треба було б відмовитись грати. Не граючи, я б не могла повправлятись у киданні як треба ножичком і, звичайно ж, завжди б залишалась посеред цих сірих, брудних, посписаних і помальованих будинків цілком одна. На це б я ніколи не пішла.
Свого складаника в мене теж не було. Його взагалі у нас вдома не було. Не могла ж я сказати батькам, щоб купили мені ніж. Та ще й для гри в ножички. У мені самій щось кожного разу тремтіло, як ніж втикався у землю поруч, особливо після того випадку, як у Жира ніж зірвався і блискавкою летів метрів три-чотири, поки не встряв при самому дереві. А Шина цілий тиждень кульгав – ніж по пальцю на нозі пройшовся. Як я мала сказати?!
Дітиська мене не долюблювали. По-перше, без ножа, вічно треба позичати. По-друге, не говірка, тиха, тихуля, а товариство любить показних, громовитих, одним словом, не таких. По-третє, вічно пасе задніх, а як виграє, то це тільки випадково, кожному має колись пощастити, дурним - також. А прізвисько, знаєте, яке мені дали? Вони моє Зеня в Зону переробили. Зо-ну.
Якось я їх так дістала, а, чесне слово, не хотіла, що вони придумали мені розправу – затягнули в під’їзд і роздягнули. Я трусилась, намагалась захиститись, але їх було п’ятеро. Вони пропихали руки у кожний отвір, лоскотали, засували свої ножички в мій рот, а потім Гнидиним почали обрізувати мені волосся. Від тієї наруги я, яка ніколи в житті не кричала, почала не лише виборсуватись, а репетувати. Вони тут же розбіглись. Але я знепритомніла… Шина був найстарший – десять років. Мені через тиждень мало сповнитись сім.
Я так би хотіла мати дітей. Лікарі кажуть, що це неможливо. І взяти з дитячого будинку не можу – треба сім’ю мати. Ви собі не уявляєте, як я люблю дітей, особливо дівчаток!

Батько

- Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції і про цигарки забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить. Відмінниця, викапана мама. Чого?.. Хіба можна, я б не дозволив. Я б йому ноги поперебивав. Карк скрутив заразі. Що?.. Та я за дочку життя б поклав. Ви знаєте, як я її люблю?.. Ні, того ніхто не знає. Вона нам найважче далась – жінка ледве виносила. Вагітні, буває, слабують, та щоб так, не чув. Мені щодня здавалось, що назавтра похорон у хаті буде. Як її нудота вимучувала, як докучала! Я тільки побачу, що з нею робиться, біжу світ за очі. Потім остигав, вертався, чим міг, помагав. Часто у виходку закривався і сам починав з себе усе виривати. Як ми то витримали, один Бог знає. Її в лікарню тоді раніше забрали. Я метався як риба на нерест, місця собі не знаходив. До того було трохи не пузанем був, а тут перетворився на кістяка в шкірі. Щодня до роддому бігав, як заклятий, а ще мав про старших дбати, вони тепер дорослі, а тоді ще опіки потребували. І от телефонують мені. Дівчинка. Я ладен був телефон цілувати. Ви знаєте, як лікарка, чи то сестра, яка різниця, тільки сказала, з мене вибухнуло. Стою – чую біда. До виходка – воно аж з кров’ю. Я там і знепритомнів. Що?.. Так, з того часу. А ви думаєте, таке безслідно минається? Люблю?.. Та я її понад усе люблю. Я жінці не давав купати, все сам. Ні з ким так не бавився, як з нею. По хаті повзав навперегін, коли вона рачкувати почала. Уявляєте, дядище під два метри на чотирьох бігає. Вона в нас швидко росла. Я її на руках все носив, підкидав, щоб тішилась. Нема більшої радості для мене, ніж коли вона сміється. Якось так підкидав – вона вже трохи важкенька була, - що надірвався. Тепер от шкутильгаю часом, хапає, знаєте, інколи. Що-що? Дівує?.. Що завгодно, але не це?! Як вона може – у неї ж батько є! Батько, розумієте?!


Отак

Одного дня мене осінило власне відкриття - те, що називають я, – це не лише оболонка, а й весь акваріум усередині неї. Я була в шоці, виявивши, що маю постійний обов’язок дбати про себе, тобто про посудину, якою я, виявляється, є. Цілком зрозуміло, що вода, з якої складаюсь, завжди має бути чистою, от тому, крім того, що мушу виконувати караван справ поза межами тіла, час від часу маю стежити, щоб вона не занечищувалась, бо, як каже мій дідусь, який постійно виїжджає в гори, щоб збирати лікувальні трави, які сам в нашій сім’ї і споживає: „ Маємо лише те, про що дбаємо‛. Те, що слід організм поїти та годувати, я, звичайно, знала завжди, і, чесно кажучи, не проти – це мені неабияк подобається, хоча ваги в мені, як бачите, забагато, а от промивати шлунок, пробачте, не люблю - через який отвір цю процедуру б не починати. Найкраще – лежати в ванні, тоді вода ззовні сама всім опікується. Море я теж люблю, правда, до цього разу до нього не їздила, а річкова вода, особливо в горах, завжди зносить – я їй не довіряю. Покладаюсь на солону - уся вода в тілі солона. Мені чомусь здається, що вода з певною солонизною, з солонинкою, так би мовити, є для людини магнітом.
І мене поманила. Як осел до оселі проситься - так вперто я роками багла до моря, з батьків не злізала - впрошувала. Допросилась нарешті, ще рік - і мені вже шістнадцять буде. Ми на цілий місяць приїхали. Я собі по-іншому уявляла. Гадала - Чорне море хоч трохи чорне. Як не зовсім достиглі чорниці. І тихе. А відколи приїхала, воно лише гарчить і скалиться, таке відчуття, що хоче в порошок береги стерти, утискує, лякає, у воду ступити страшно. Коли вже принишкне?! Напевно завтра ще бурчатиме. Я плавати навчитись мрію. Скорше б у воду.
Мене мама або тато у воду заведуть, спершу, звичайно ж, з візочка вивільнять, а там, гадаю, сама вода понесе. Щоб без допомоги. Я ж бо з сімох років, відколи наш човен на Дністрі перекинувся, у воду не заходила. І взагалі, я хочу сама рухатись, сама. Розумієте?!