Катерина Калитко Поет, прозаїк, перекладач.
Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналіст за фахом. Лауреат конкурсів “Гранослов”, “Смолоскип”, фестивалю читаної поезії “Молоде вино”, літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, премій “Благовіст” і “Культреванш”. Авторка чотирьох поетичних збірок, численних публікацій у періодиці, альманахах та антологіях (зокрема, в низці знакових, таких як “Початки”, “Молоде вино”, “Колекція”, “Дві тонни”), а також прозової книги «М.істерія».
Перекладає з балканських мов.
Місто Голод
У слів «не знати» є наказовий спосіб.
Та з пам’яттю марно битися. Гени бродять, як дріжджі,
І ти відчуваєш: хрускотять усі кості
Від прагнення все йому пояснити.
Він повторює: їж.
Соки літа, дивні співи гортанні –
Він завжди співає, готуючи вам вечері.
Потім тиша, грузька, як болотна твань.
Ваша ідилія тобі поміж ребер пече.
Він годує тебе із ложечки, із руки,
Ти йому: знаєш, я отак ще ні з ким,
Знаєш, я ж із найсправнішого голодного краю.
Ми там змалку вміємо брехати і помирати,
І тому повсякчас повторюю: що це – правда чи гра? Не збиткуєшся? Правда?
Він каже: не їж руками, індичка трохи сира,
Не пропеклася всередині.
Ти йому: знаєш, я куштувала вапно зі стін і хрумкотіла крейдою,
Я хотіла знати цей світ на смак, це було моїм кредо.
Витискання страху, вакуум, штучна кома,
Внутрішньовенно, звично – кубиків з вісім відчаю,
І тому не умієш часом пригадати його обличчя,
Але – терпкий, солоний, як торкатися язиком.
Ти не літала у снах –
Ти пробувала все на смак.
Ти носиш в собі чужий велетенський спогад про голод,
На нерви твої ніколи не наростає багато м’яса.
А він тобі: з’їж іще шматочок, ось гаряче, щойно з вогню,
Витри руки серветкою, губи теж. Не блазнюй.
І коли ви вночі засинаєте, мокрі й голі,
Ти неспокійно спиш і кличеш його на ім’я.
Ти не любила бути малою і постаріла вже в тринадцять.
А він кружляв над тобою – бистроокий гордий шуліка.
Тепер не крутися в тенетах, запекло кусаючи лікті –
Зачепиш і спустиш петлю, на якій все життя тримається.
Отже: не внесена в путівники міжгалактична траса,
Планета Земля, Євразія, Європа, ведмежий кут,
Липкий топонім, від якого не відкараскатись.
Гумберт годує Лоліту на літній кухні.
віла
Я так до ладу і не вмію снитися:
ходжу з важкими бузковими віями,
повіки твоїм ненародженим дітям
мащу казок густою олією.
Впинаюся в сон твій гостро, як голка,
так, щоб до дна – із першого разу.
Ти спиш, розкритий.
По тілі голому
тінь проводить загнутим пазуром,
прокреслюючи від лобка до ключиці,
стискає борлак, за вухом лоскоче,
гойдає, нашіптує: Чий він? Чий це?
Візьмімо, вкрадімо, посестро-ноче.
Єдваб живота, зачаєний подих,
звивається тінь в постелі зім’ятій,
збирає з лиця твого час, як воду –
вже скоро наповниться сулія.
Але відсахнеться, коли покличу.
Я снюся тривожно, я пахну димом,
я п’ю твій подих. Але обличчя
Твоє залишиться золотим.
Біжи, ще лишилося трохи світу.
Малює промінь шлях на одвірку.
Ти нині у мене з долоні випав,
як стиглий горіх із чорної шкірки –
туди, де птахами в горлі слова,
і де не я сиджу одесную.
Туди, де ти дихаєш, де співаєш
і де не знаєш, що я існую.
сон дереворуба
Срібнокриле дерево, що зростало на волі,
розлоге, буйне – прикликає стукіт сокир;
це поклик жертви, що сходить соком.
Ти відчуєш його, як пес, іздаля; невтямки,
як ти умієш ввібрати його з повітря кожною альвеолою.
Ти ловиш кожну молекулу запаху, як самець ‛павичевого ока‛,
як, чорт забирай, Гренуй:
ніхто не знає, як п’янко вгризатися у волокна вільнорожденності;
тепер ти нічвид, ти нестямний світляк, більше немає сну –
під відкритим небом дерево виросло, кличе, жде.
Дерево на роздоріжжі, супроти усіх вітрів,
що знало кількох повішаних, цвіло солов’їним голосом.
Ти гарчиш, ти-бо добре знаєш: ця свобода вартніша срібла,
але тобі не потрібне срібло; тобі подобається золото.
Ти хочеш розлущити насінину і суть на світло дістати:
що воно, ця свобода,
хто взагалі така.
Твоє дерево там, де ховає річка утоплеників у рукав,
де шовковиці сиплють ягоди просто в царство жабів і латать,
де триває й триває триклятий липневий день.
Ти мусиш туди піти і крила гілок обчухрати,
бо свобода, як астероїд, на землі залишає кратери,
і якщо оступитися – можна упасти
глибоко,
де
корені крізь очниці нанизують мертві голови,
клітки грудні – поміж ребра; віками нижуть намиста.
Так виростає дерево, що стежку життя твого
розгойдує між гіллям, як мотузяний міст.
Ти рубаєш і п’єш його зойки, рубаєш аж так,
ніби хочеш із себе хребет одним рухом вирвати;
відпочити пірнеш на задушливе дно трави,
там під коренем змій мружиться золотаво.
І ти – щасливий, задиханий, облизуєш кров із сокири.
палітра
Вересень повертається, щоб змінити усе.
Лізе крізь тектонічний розлам чорна густа ріка,
несе вчителів, що били тебе лінійкою по руках
у монастирській школі
чи то пак
в медресе,
друзів загублених – привидів білолицих,
шепоти й крики, ще якесь шумовиння.
І дівчат з напівсонних сільських світлиць,
котрі стрибають одразу далеко за жовту лінію.
(Спершу усі вони хочуть позбутись акценту,
сірі тіла прохолодні й вузькі, як у риб,
втім, до дресури придатні, засвоюють правила гри,
вміло підтримують зв’язку донор-акцептор).
Гучно у повних трамваях співає ненза
про те, як летять з України птахи над хатою.
Якщо вже цей місяць ріже всіх однаковим лезом,
то звідки надія вижити
та
не інфікуватися.
Плаває в небі над містом ванільно-цукрова вата.
Вогники болотяні рахуєш, аби заснути.
Горбишся над ранковою кавою, мій навісний Меджнун,
і не згадаєш навіть, куди хотів прямувати.
Вересень. У повітрі зелений сопух боліт.
Чоловіки на межі нервового зриву.
Я проведу, ходи за мною услід.
Ліхтарів слизькі роздушені сливи
соком на плечі скапують.
Більше – жодних уроків.
Твоє безумство і далі буде високим.
І тільки, щоб пам’ятати, в’яжи на зап’ястя нитку:
Вересень повертається знову усе змінити.
