Галина Кирпа (1.01.1950, с. Любарці Бориспільського р-ну Київської обл.) – письменниця, перекладачка. Закінчила філфак Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка (1976). Працювала на видавничій (1969–1978) та журналістській (1978–1989) роботі. Автор поетичних книжок «День народження грому» (1984), «Цвіт королевий» (1988), «Гостини» (1986), «Ковток тиші» (1999), «Слон мандрує до мами (2001), збірок ліричних новел «Катруся з роду Чимчиків» (1992) та «Будинок старий, як світ»(1999), віршів та оповідань у книзі «Чарівний вузлик» (2000), народознавчої книжки для дітей «Забавлянки мами Мар’янки» (1992, у співавторстві), «Ну й гарно все придумав Бог» (2003, видання отримало Грамоту Президента Форуму видавців у Львові), а також шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993) (під спільним псевдонімом Оксана Верес – разом із Дмитром Чередниченком); посібника з етики для початкової школи «Андрійкова книжка» ( для 1, 2 кл. – 1992, для 3 кл. – 1993, для 4 кл. – 1996; у співавторстві), тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (спільно з Дмитром Чередниченком), хрестоматії школяра «Про маму» (2001); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Дмитром Чередниченком – 2001, 2002), хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох томах (2007), книжки вибраних творів для дітей «Місяць у колисці» (2011).
„Дитина має право на своє Я (маленьке, але все-таки особисте), і стверджувати це право допомагають їй вірші Галини Кирпи. Яскравий представник сучасної модерної дитячої поезії, вона тонко й проникливо показує світ очима дитини, і то є внутрішній зір. Він ніби збільшувальне скло максимально все наближує, робить видимим, об’ємним...
Чи кожному доступна модерна поезія? Ні, вона елітарна. Але не стільки в плані особливого розумового потенціалу, скільки в плані інтелектуальної праці. Для сприйняття модерної поезії дитині потрібен Учитель, щоб підказати, пояснити, підготувати. А здатність до інтелектуальної праці – це скарб на майбутнє‛.
Наталя Дзюбишина-Мельник.
Вірші Галини Кирпи для дітей.
(„Культура слова‛, вип. 53 – 54, 2000).
І ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ ЛІТО!
І це називається літо:
надворі – дощі та дощі!
Ну як мені мальву полити?
Чи йти поливати в плащі?
І це називається літо:
хмар у саду – ніби слив!
На гойдалці бавиться вітер,
а я ж коли вийду? Коли?
І це називається літо…
МИ ВСІ ПІД ОДНИМ ДОЩЕМ
Ми всі під одним дощем –
Хрущ, Метелик і я.
У Хруща парасоля –
із вишневого листка.
У Метелика парасоля –
із красолиної пелюстки.
Я бігаю
від Хрущевої парасолі
до Метеликової
і – росту.
ДИВНИЙ ЛИС
Вечірні соняхи до неба підтяглись.
Бджола на ніч несе пісні у вулик.
До мальви й досі зазирає лис:
– Ти зацвіла чи просто усміхнулась?
ДОРОГА ДЛЯ ХРУЩІВ
Не осипались вишні довго-довго.
А то ураз осипались і ждуть,
щоб вивчили хрущі до них дорогу
й на той рік не забулись повернуть.
МАМИНЕ СЛОВО
Од зіроньок – ясно,
од місяця – ясно,
од сонечка – ще ясніше.
Грушка – добра,
і динька – добра,
а мамине слово – добріше!
ВАРТА
Гніздо чекає пташенят малих,
а дерево – коли повиростають.
І тиша розставляє вартових:
Зорю – над лугом,
Місяця – над гаєм.
ПЕРЕД ЗЛИВОЮ
Стулилися пелюстки у нагідки,
а мак червоний і собі стулився.
Метелик просить то одну,
то другу квітку:
– Іще хоч раз на мене подивися!
Я СЕРЕД ЛУГУ
Стою серед лугу. Пташечка тенька.
Бабки до вечора в піжмурки грають.
Я проти неба – така маленька:
до мене хмарки не долітають.
Річечка лугом біжить вузенька,
за нею вітер аж не встигає.
Я проти світу така маленька,
що він навряд чи про мене й знає.
КОЛИ Б МЕНІ!
Коли б мені іще одненьке літо,
тоді іще одненьке, ще одне,
то я б зуміла квіти полічити,
ну а вони – мене!
ДЕНЬ ВЕЛИКИЙ, А ТИ МАЛИЙ!
– Гляньте, мамо,
еге який день:
од світання
до смеркання
золоту корону носить.
Як спатунечки лягає,
то корону золоту знімає,
у густому пралісі ховає.
І я знаю де!
– Не йди, хлопче,
корони шукати.
День великий,
а ти малий –
заблукаєш.
Я не знатиму й де!
МЕТЕЛИК І ЛІТАК
На конюшині задрімав метелик.
А поруч прилетів і сів літак:
– Чого це ти то синій, то рожевий?
Ти не такий, як я!
У тебе все не так!
НЕДІЛЯ
Хвалилась липа липі в понеділок:
– Я зроду ще такою не була!
Не день у мене, а свята неділя:
сьогодні я нарешті зацвіла!
РОМАШКА
На цій галяві так, немов у раї:
літають тихо бджілка і оса.
А я котрусь гукну і поспитаю:
– Чи гарно на мені блищить роса?
КОЛИ Я БУВ…
Коли я був у Панамі, –
розгулював у піжамі,
й ніхто не дивувався.
А повернувся додому,
не розказав нікому,
щоб ніхто не сміявся.
Ну, а тепер я вчуся
гуляти у капелюсі
і мокнути під дощами.
А нагуляюсь до краю –
спати без ніг лягаю
так само, як без Панами.
ВІРШ ПРО ЧОРНОГО ШКРЕТА
Є птах нічний.
Зветься він Чорний Шкрет.
Прилетів раз до нас:
– Шкре-те-те! Шкре-те-те!
Ми із татком сиділи,
саме казку читали
і того Шкрететиська
аж ніяк не злякались.
Ми сказали: – Ану,
шкретететай нам тут!
Або спати лягай!
Бо як сплять – то ростуть!
Та нараз Чорний Шкрет
чорним оком нам – блись:
– Шкре-те-те! Шкре-те-те!
Я вже виспавсь колись!
Уявіть, якщо Шкрети
повкладаються спать?
Хто ж тоді буде вам
на вікні шкрететать?!
І сидів Чорний Шкрет,
і сидів – шкрететав,
поки тата й мене
на всю нічку приспав.
МОВА МОЯ
Мова моя – мов дівчинка у віночку,
йде полем, іде лугом,
терновими стежками йде.
Мова моя – мов ластівка,
летить горою, летить долом,
провіщає мені ясен-день.
Мова моя – немов Берегиня,
що на кожне своє дитятко
дихає і тремтить.
Мова моя – БУЛА! БУДЕ! А нині
я терни в стежках визбирую,
щоб їй було легше ходить…
СКОРО – ДОМА
Летить струмок з гори в долину й – мимо...
А нагорі – Дніпро й Десна проснулись.
Верба подумала: ‛Ну от і я щаслива‛.
А котики на ній – мов усміхнулись.
А десь через дощі, вітри і зливи
лелека міряє доріженьку знайому
Та й думає: ‛Ну от і я щасливий.
Вже скоро – Україна. Скоро – дома‛.
ВВЕЧЕРІ
Пливе хмарина – сиза, наче равлик.
Мов бджілка, наробилася земля.
А вечір дибуляє, як журавлик.
А матіола пахне, як своя.
ЩОСЬ ЗЕЛЕНЕ
– Ти диви, – каже мама, –
знявся вітер. –
І позачиняла всі вікна й двері.
Коли це Щ о с ь З е л е н е
сіло собі на кватирку,
звісило ноги
аж до підвіконня
й просить:
– Не жени мене звідси, дівчинко,
я не вітер.
Я ще тільки Вітрець.
Я не хочу зривати листя з дерев.
Я не хочу по квітках – потоптом.
Я не хочу зніматись, як вітер…
Можна мені посидіти оттутечки
й трішечки погойдатись?
ДОЛОНЯ ЛІТА
На долоні літа –
самі стежечки,
мов сірі вужі,
шарудять у високій траві.
Ой і побігла б я
тими стежечками,
та не хочу
на сірого вужа
наступити.
НІЧИЄ ДЕРЕВО І МОЄ
Я знаю, що всяке нічиє дерево
хоче чиїмось бути.
Оця ось тополя – моя.
є у неї ім’я, –
я сама вибирала.
Назвала її – знаєте як? –
Т е т я н к а!
Цитьте… послухайте…
Вона озивається до мене
кожним листочком.
А коли надворі предуже тихо,
так от – анішелесь –
Вона щораз промовляє:
Те-тян-ка… Те-тян-ка…
Ніби учиться говорити.
А я вчуся слухати.
НАЙДОВШИЙ У СВІТІ ТАНЕЦЬ
Це не Дощ –
у прозорій шовковій сукні.
Це – пані Злива.
Це не Вітер
у крислатому
оксамитовім капелюсі.
Це – пан Вихор.
Кличе пан пані до танцю:
– Потанцюймо!
І пані Злива
Кладе свої невидимі руки
панові Вихрові просто на плечі.
Пан Вихор, мабуть, усміхається,
та його усмішки не видно
за крислатим оксамитовим капелюхом.
І танцюють вони цілий день.
А я скільки сиджу біля вікна,
стільки й дивлюся.
Цікаво, чи є на світі
танець, довший над цей?
МІСЯЦЬ У КОЛИСЦІ
Бабуся Ніч ходить
ген-ген до Дніпра
І при самому березі
у срібній блискучій воді
купає молоденького місяця-серпика.
А тоді закутує його
у свою прозору пелену
і кладе у вербову колисочку –
свого пестунчика...
…А тоді… а тоді…
Зорі заграють у брязкальця,
бабуся Ніч співатиме люлі,
а місяць у колисці чеберятиме,
поки виросте
в повню.
ПАМ’ЯТКИЙ ВЕЧІР
Той пізній вечір дуже пам’яткий:
між зорями виблискує жар-птиця,
під яблунями ходять їжаки.
Сопуть і ходять.
Їм чомусь не спиться.
Вони зітхають тільки:
‛ох‛ та ‛ах‛,
коли цвіркун на скрипці зацигоче…
Жар-птиці палять світло на зірках,
а в їжаків такі блискучі очі!
ХОЛОДНА НІЧ
Хлющать дощі – і тут, і вдалині.
Громи стоять, як вартові, над ними.
Щовечора лягає спати ніч
під мокрими кущами горобини.
На неї блима чорним оком птах,
немовби то не око, а безодня.
І зайчик іспросоння запитав:
– Ти, мабуть, змерзла,
що така холодна?
ЩОСЬ ЗАЦВІТЕ
Ще не було снігів. Ще тільки вітер
в саду останнє яблучко гойдав.
А прилетів горобчик і про квіти
своїм горобенятам заспівав:
‛Вже аніде ні айстрочки немає,
немає чорнобривця і гвоздики.
Та скоро зацвіте щось, я не знаю,
щось дуже-дуже біле і велике.
Цвістиме день, цвістиме два, аж поки…
Аж поки скільки хоч не нацвітеться…‛
Лоскоче вітер яблучко за боки –
воно впаде і долі засміється.
ПРОЩАЙ, СНІЖИНКО!
Прощай, сніжинко! Ти була красива.
Ще краща, як торік твоя сестра.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
А цій зимі уже пора… Пора!
Уже по неї човники приїхали.
Вітрила білі видно там і тут.
Сідайте, Зимо! Та сідайте ж, Віхоло!
У вирій вас, як птаху, повезуть.
Там будуть вам морози і льоди.
І квіти зацвітуть вам біло й сиво…
Прощай, сніжинко! Відлетиш і ти.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
МОЯ ЯЛИНКА
Ялинко, Новий рік, а ти така сумна.
Зірки гірляндами на сукні в тебе сяють.
– Ой, дівчинко, нехай ця ніч хутчій мина,
а то, гляди, мене ще знайдуть і зрубають.
Ялинко, не журись!
Осьо дивися – я.
Ще й принесла тобі гостинців
півторбинки.
Тебе не продадуть. Ти ниньки вже моя.
У мене не було ніколи ще ялинки.
Такої, щоб в зірках. Живих.
Аж мерехтять.
Такої, щоб на ній сиділо дві сороки.
І вчилися весь день
так гарно промовлять:
– Ял-линко, не жур-рись!
Ял-линко, з Новим р-роком!
ДЕ ХОДИТЬ КОЛЯДИН
У лісі у нетемному,
Де ходить Колядин,
Літають білі янголи
Між сосон і ялин.
Шепочуться ялиноньки,
Голівками хить-хить:
Нарешті поріздвуємо!
Вже цілий світ дзвенить!
Як шурхотять тихесенько
Крилята в янголят!
А скільки позбігалося
Зайчат і лисенят!
Зірки вгорі поблискують –
Ну чисто серпантин!
Кладе різдвяну стежечку
Дідуньо Колядин.
А я ступаю нищечком,
Аби не зарипіть.
Якщо мене побачите,
То мамі не кажіть!
КАЗКА
Колись цвіркуни
були птахами й жили
на яблунях.
Їх звали тоді
Жар-Птицями.
А коли Жар-Птиці
щоліта
летіли у вирій,
то лишали на яблунях
метеликів.
І – уявляєте?! –
тоді метелики
завжди доживали
до своєї
старості!
СИДЯТЬ ЯБЛУКА
Отам, у траві травучій,
сидять яблука.
Їхні серденька-зернятка
перестукуються,
перегукуються:
– Еге, холодно?
– Еге, мокро?
– Хто нас знайде?
– Хто нас підніме?
– Хто нас умиє?
– Хто нас погладить?
– А хто нас з’їсть?
ВЕЛИКА ЗІРКА І МАНЮНЯ
Велика Зірка до світанку
дивиться
у глибоке озеро,
ніби в люстро.
А її доня –
Манюня Зіронька –
минає галявки хмар,
заглядає
до мене у віконце
й питає:
– Чи гарна я?
ГНІЗДО ВЕЧОРА
У Вечора – гніздечко на тополі.
Там цілий день сплять
жовтоокі вечорята.
А виспляться –
то пурхають на небо
і зіронькам світити помагають,
бо очі в них -
ліхтарики безсонні.
Гніздо порожнє і холодне
на тополі –
то ще не повернулись
вечорята.
ЛІТО ВИЙШЛО НАДВІР
– Алло? Це Літо?
– Ні, – кажуть мені у слухавку.
– Літо вийшло надвір.
– А коли буде вдома? –
допитуюсь я.
– Не скоро,
хіба що ввечері.
А що йому передати?
– Нічого, дякую.
А де його можна знайти?
– Біжи на сонячні луки, –
кажуть мені у слухавку, –
воно там цілий день
дає метеликам уроки танців,
пташкам – уроки співу,
а квітів
навчає чепуритися.
РУДЕ ЛИСЕНЯ
Літо у серпні схоже
на руде лисеня –
бігає лісом
і нюхає спілу ожину.
Або –
приміряє капелюшка
найбільшого мухомора
й крадеться до лісового люстерка
подивитися, чи личить.
А як побачить, що личить,
то посадить на капелюшок
ще й метелика
і тішиться тим доти,
доки пробіжить мимо
справжнє руде лисеня,
зачепить хвостом капелюшка,
змете з нього метелика
і гайне стежкою
просто в Осінь.
ПОРА РОКУ ДОЩ
Ця пора року
називається Дощ.
А та хмара зветься
Бабега.
Ти про це ніде
не вичитаєш,
бо нового підручника
з природознавства
ніхто ще не написав.
ДЕРЕВО ПЛАЧЕ
Дерево плаче тоді,
коли падають холодні дощі
і воно мерзне на протязі.
Дерево плаче-плаче:
немає на нім сухого рубчика,
йому ні в що й перевдягнутися,
бо Осінь йому –
як мачуха,
чисту сорочку дає раз на рік,
та й то навесні.
Пожалійте, холодні дощі, те дерево,
що плаче.
Не дайте йому в сльозах
зустріти зиму.
МОРОЗ УСІ КВІТИ ПЕРЕЦІЛУВАВ
Айстра личко своє ніжне
підставила красеню Морозу –
а мо’, поцілує?
Поцілував Мороз Айстру,
аж похилила вона голівку
до самого долу.
Поки Мороз усі квіти перецілував,
то лишився сам як палець –
хто його пожаліє?
Накинувся Мороз на дерева й будинки,
а тоді – на високі хмари,
та й ну їх трусити, мов груші.
І навалило стільки снігу,
що поховало геть усі квіти,
які Мороз перецілував, –
ніби ніколи нічого й не було.
ВЕЛИКІ ЛЮСТРА
Сидить собі мурашка,
не зводить погляду з роси
й радіє,
що ще є на світі
такі великі люстра.
ВЕЧІР
Вечір –
це чорнобривець,
що й при місяці
ще пахне сонцем.
НІЧ НЕ ЗАБЛУКАЄ
Ніч сьогодні не заблукає –
вона ходить із місяцем-
ліхтарем.
А зірки присвічують вербам
дорогу до річки.
ЛЕЛЕКА БОЇТЬСЯ
– Що тобі снилося,
брате лелеко?
– Снилося, що вирію немає,
що вже вдома –
як у вирію.
ЗИМА ПОШКОДУВАЛА
Зима вернулася
і враз пошкодувала:
прийти прийшла,
але ж ніхто
не жде!
ДОЩ НОГИ ПРОСТЯГНУВ
Стомився Дощ
і сів у нас на ґанку,
а свої довгі ноги
аж до Єгипту, мабуть,
простягнув.
НЕБОМОВА
Небо вміє говорити.
Його мова –
жайворонки,
соловейки,
лелеки,
журавлі,
ворони,
граки,
голуби...
Хіба можна перелічити всі мови,
які знає небо?!
королевою на п’ять років.
ДЕ ТОЙ ДОЩ?
Ходить дощ у синім капелюсі,
із прозорою сережкою у вусі,
в чоботях з високими підборами –
долами, садочками і горами.
Ходить дощ по чагарях у лісі,
по хатині – на зеленій стрісі
і ніде-ніде не присідає...
А скажіть, чи хто на світі знає,
де той дощ, коли його немає?
ПРОЗОРА НІЧ
Ніч така прозора, ніби світиться.
І так довго, що й сама не знає.
А на білій хмарці проти місяця
зіронька манюсінька гуляє.
РАПТОМ ЗАЦВІЛА КАЛИНА
Дощі стоять горою.
Туман ляга долиною.
І хмари такі довгі,
як гусячі листи.
А горобець ще зраночку
цвіргоче над калиною:
– А що ти влітку думала?
Оце тепер – цвісти?
ДОЩ ПРОВЕДЕ
Дощ проведе
до річки блакитної –
роззує,
роздягне,
у воду запхне,
а сам бігатиме берегом,
як хлопчик,
аж поки й висохне.
ЖОЛУДЬ
Маленький лискучий жолудь
лягає в холодну землю,
вкривається ковдрою з листя,
а потім – знімає шапку
і... починає рости.
МОЯ МРІЯ
Якщо, бува, знайду
велику радість,
сховаю її
мамі під подушку –
нехай їй сняться
світлі, гарні сни.
ДЕ РАЙ?
Боже,
одні кажуть,
що рай на небі,
другі кажуть,
що рай за морем.
А я не знаю:
небо так високо,
море так далеко.
Недавно я бачила,
як ластівки поселялися
до свого нового гніздечка.
Вони так раділи, мов діти.
І мені здалося, що рай –
у гніздечку ластівки.
А це ж набагато ближче
за небо й за море.
ХРАМ КВІТІВ
Сад –
це Храм Квітів,
де кожна квітка
складає молитви
Сонцю,
Дощу
й Землі.
Сад –
це єдиний у світі Храм,
куди злітаються
соловейки,
щоб співати всюношну,
коли сплять
мама,
тато
і я.
МІЙ АНГЕЛ
Мій ангел такий маленький,
ну просто крихітка –
я навіть не бачу,
чи він сидить
на моєму плечі.
Мій ангел такий легенький,
ну просто пушинка –
я навіть не чую,
як він сидить
на моєму плечі.
Мій ангел такий тихенький,
ну просто тихіший трави –
я навіть не знаю,
коли він спить,
а коли прокидається
на моєму плечі.
