1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Поверни день до себе лицем
Тетяна Бондар Народилася в м. Луцьк. У 2001р. закінчила факультет україністики Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Автор поетичної збірки «Святилище воскової ляльки» (2006р.). Лауреат Міжнародного літературного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов-2007» .
* * * поверни день до себе лицем побовтайся ще трохи поміж ситих годинників криниця з одним оком хоче тебе на сніданок обід і вечерю а ти стежку заніс до цвинтаря аби бабуні в ноги райдуги терлися * * * циганка на картах море розкидала і до замурзаної колоди зябра зуби хвости прикипіли старезній Кармеліті й на долоні видно як дельфіни на повний зріст усміхаються в піратів терпнуть пістолі скарби в мушлях зваблюють банківські рахунки а в того моря на всі планети стирчать солоні хвилі а в того моря кораблі в безодню носи повтикували котрогось якір та й зачепиться за зірку на таку юшку може й краби почервоніють від сорому * * * стомився кінь волю під копитами шукати на його спині вже ціле море полоще гриву прилиплу до стайні конику вороний не смокчи того сіна косою стравленого воно і в копиці травою думає росою під ногами в подорожніх слідить тебе й так матіола щовечора цмокає в ніздрі а твоїм крилам ввижається пасовисько де сонце зірки замість корму * * * я-вовчиця що ніч будить мій крик вмерзає в дорогу невідомо ким з хати вигнану куди йти як до зграї тебе не беруть? а може я-листя викладене в мозаїку між Парижем і Люрдом чи світанок під акорди якого півні голоси розспівують? мені все одно хто я коли за моїм вікном траву розстріляно шукаю себе між людьми і вовками у чужих країнах де Сена відпускає гріхи подорожнім де птахи з Ейфелевої вежі сивину виривають де осінь на деревах запалює лампадки щоб свої своїх впізнавали * * * ніч перейти босою по зірках що тебе сахаються за третім поворотом стати пульсом змореної Ведмедиці яка тепло розносить по осі місяця звідти вибігає погрітися на мізинчик Всесвіту душа * * * на острові без імені русалка луску з волосся вичісує сьогодні вона тільки жінка біль осідає у ній як мул а дерева- незнайомці голови відвертають аби мати хоч дерев’яного чоловіка обручки на їх пальці понадягала та в ліжку морської жінки домашні кити засинають і скелі поперек лягають щоб ніхто не заходив * * * мій кіт впізнає мене серед тисячі людей подам йому руку обійму з дороги не впізнав? я від ночі нарешті пішла відростила чуприну і вуса чоловіком бути легше його пхає у спину тільки вітер щоб поселити до себе на дах а звідти зганяти дерева з насиджених місць за патли-й під Луцьк хай лісами стають а тут самі насіємося бо з березня світ розділиться на жінок і котів Відьма на березі чорти ще хлебчуть води притислось небо до землі поближче і вирвати б їм місяць з корневищем та треті півні не давали згоди додолу осипаються цілунки того, кого примовила віщунка впускаючи назад у комин дим виходять зорі небом вже чужим варила в ступі полини давнішні нечистий дивував на кожне свято ревнива ніч казала що багато носив від неї нишком зорі ніжні коли гадала, то скидала душу тримала ув очах сльозу байдужу а погляд подавала на тій таці яку внесли сюди якісь вигнанці увечері лелек додому гнала переростком дражнила грибний дощ дерева відпускала ніби вздовж галявини бо врочили чимало зірки світили б у вікно невістки проте бояться чи вернуться звідси пожити там якраз не захотіли зливалась ніч із кольором їх шкіри біжить у даль запилена дорога підперто двері вкраденим туманом холодні стіни не назвеш приданим проста молитва зараз надто довга * * * німий ворон соромився плакати під ним провалилося небо ходити ж по землі не вмів як сліпець дзьобом виводив перед собою сліди тільки тоді в них вступав інколи вони тиснули зі сходу чи з півночі та назад не вертався погана прикмета а так може й голос візьметься і далі ворон викаркуватиме повернувшись спиною до ночі * * * люди возьмімо в зуби сопілки горе студити й обведімо весь світ музикою об яку навіть дощ не зламається а іній облетить в коси жінці що очі виставила на ніч не жди нікого хіба лиш сон зійде тобі в руки * * * ніч зірки - караванами бажаннями на губах виплескують хочеться скраєчку біля місяця в твоє вікно світити * * * невиспана соколиха заманювала дощі в корчму подейкували законний муж у далекі гори по сни подався допізна сльози з себе виймала отак по одній поки вино димарем не вивітрилося його любаска теперка прірва через яку чортяки місток сколотили аби кохатися на широких травах * * * відсьогодні житиму осінньою людиною щоби без парасолі вдиратися в дощ щоб листя під ногами не шелестіло осіння людина разом з деревами жовтітиме з неї й листя опадатиме і всі забудуть як її звати насправді а їй і так добре бо набуде подоби птаха котрий осінь переплутав з домом * * * ласкава ласкава осінь коли гладити проти шерсті листя скручуючи в дульку чуприни жоржин ласкава- ласкава ручна муркоче під ніс падолист деколи сопе дощами волочачи хмари в уривках моєї блюзки * * * ти не знаєш чому в цегляні будинки розбивається сніг? ти не знаєш що в мандри візьму з собою тільки місто а може на місяці теж хтось будує Карфаген не знаєш? твою душу крила поколола в крила твої шпари позаходили через шкіру тебе не видно бо ти привид без казки і замку зима новорічна й пекуча земна куля мною не сходжена * * * у равлика будинок з вухами на полонину на котрій старий гуцул гору підстрелив небо напнув на голе тіло й пішов ворота в рай зачиняти в Карпатах равликів мають за своїх бо на спинах сонце вигойдують та деколи з вуйками скрипічними ключами у колиби заповзають тоді вівчареві нема де подітися і в куманець замість сивухи ніч наливає * * * очі заводять тужливої за горизонтом горбки обскубують дерева складають в алеї мовчки тримають небо а він повернеться в травні запіняться одразу каштани я в хату донесу сльози і блискавкою присвічу в кімнаті * * * говориш а гори не розуміють але крізь вікно автобуса вони з тобою навіть коли через Карпати сонце переходить я ці гори забрала б із собою і на гарячій пательні вулкана викликала бо так і не пізнаю гірського чоловіка ой гори гори заманіть сонце до мене вечеряти тут вулкан стовбичить не дає дзигу накрутити зате як розійдуться Карпати старі легенди мов бруньки набухають * * * розлогі лінії на долоні чаклунки не в моді все одно протечуть крізь руки й коротшим шляхом заведуть до коханого що на годиннику стрілки підганяє та маринади з дощів згодовує дорозі він і краватку чіпляє на ліву ногу аби душа не просвічувалася замість одягу носить татуювання через яке лоскоту не боїться ти йому за друга брата і струну скрипки по нотах лягаєш по нотах встаєш бо щонеділі ти відьма * * * і блискавки в твою хату ввіп’ються як п’явки і в ночі станеться приступ і громи питимуть воду з твоєї криниці може там приживуться поки до двору чоловік приб’ється переступивши дощ * * * Святого Петра питаєш чи можна кохатися без шлюбу морщить лоба й ворона мене ж ти в крила поранив прилетіла з важким переломом і довго душу вправлятимуть костоправи з раю чи пекла