Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 10 (09.11.2009)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3359324
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Просторове

Вибрані поезії
Ігор ПавлюкІгор Павлюк
Лауреат Народної Шевченківської премії, всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, Міжнародної літературної премії „Тріумф‛. Доктор наук із соціальних комунікацій. Автор 400 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 26 окремих книг. Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей ― у Грузії, в Росії, Білорусії, Польщі, Ірландії… Нині старший науковий працівник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).
* * *

На зорях далеких вода несолона і сива.
А тут, на Землі, як монети, затерті слова.
Дитячі могили тверезять...
Вітер гуляє, вольний, у кінських гривах.
Жорстока поезія убива.

Боявся я болю, як Бога,
Як в темені світла в очі.
На свічці церковній чар-зілля варив,
Коли не було вогню.
Важкі, наче правда,
Приходили сни пророчі.
Усе поділилось на душу й фігню.

Там небо Вітчизни в очах посивілої пташки,
Нестерпна печаль за тією, що раз у житті прийде.
Збувається доля – княгиня, бунтарка, монашка –
Стріляє шампанським у серце моє молоде.

І – легко й спокійно.
Немає піжонства і маски.
На зорях далеких
Схвильоване золото й дим.

А тут, у траві,
Сивій від старості і від морозу,
Хочеться ласки.

Хочеться ласки
Вітру, вогню, води...

* * *

Так я срібно й живу, не пускаючи в душу нікого.
Пташеняток листків золотих проводжаю у даль.
Так я ніжно й живу, мов малюю сльозиною Бога,
Бо вже Божа сльоза – то хвиляста свячена вода.

Так я рвійно й живу тут, де осінь приходить, як слава.
Вічно п’яна душа вчиться волі у чесних вітрів.
І приходить кохання, гірке і гаряче, мов кава,
Що на пульсах зігрів.

Чорна церква пустила в краю високосне коріння –
Мов сльозу динозаврову хоче хтось з магми дістать.
Модно вірити стало,
То й вірить моє покоління
В... мать...

Я не вірю цим вірам.
Я хліб розділю на чотири.
І вино розділю по великій краплині –
На всіх.
Хай крізь вірш мій ідуть
Бунтарі, бинтарі, старовіри…
Вірш замолить наш гріх.

Хоч я жадно живу.
Проти вітру лечу, наче хмара.
Хоч дитинством своїм –
Тепло-світлим, як перша сльоза, –
Моя доля мене
Вже давно за бездомність не сварить.
Ну і я свою долю крилато любитиму сам.

Хай збувається все,
Що написано кров’ю по шерсті.
Скільки того життя?..
Вже прожито дванадцять томів.

Світить Місяць глибокий,
Немов прабабусиний перстень.

А душа моя грішна
Зимових чекає громів.


* * *

Розчарування…
Шрами на крові.
Герої – наче клоуни.
Доволі.

Я віддаюсь печалі і траві,
Як віддававсь колись
Цнотливій долі.

Звіриний крик і золоті сніги…
Хрести – немов ключі у потойбіччя.
Мені самотньо.
Друзі й вороги –
Мов кажани –
Всі на одне обличчя.

Мені душевно.
Байдуже до всіх,
Що подались в політики й зарібки.
Мені болить лиш первородний гріх
Моїх рядків – зарубок у надгрібки.

Мов матюки на нервах, терну цвіт
Сичить на гілці нарваній і голій.

Дивлюсь на нього – падає болід.
Дивлюсь на землю – забагато солі.

Я хочу тихим бути, як гніздо
У червні чи у жовтні, чи як зірка…

Я одягаю драпове пальто
І йду кричати на весілля «гірко».

* * *

Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у стареньких церквах.
І зорі небесні шепочуть пташиною мовою.
І зорі морські на піратських танцюють гробах.

Вселенський полин солоніє на темному золоті,
А сніг повз калину – від рани відірваний бинт.
Всі плани на вічність прожиті ще мною із молоду.
І ніби вже й жити не треба –
Не діти якби...

Очей чорнокнижжя, волхви і вовчиська задихані,
Поранені птахи бездимних бездомних сердець...
І смерть моя ходить стежиною тихою-тихою,
Мов хмарка заблудлих овець.

Тоска водяна віддає муравою печерною.
За сивим вікном – білі коні і вічні сніги.
Дитинство згадалось…
Як я у бабусі вечеряю –
В Баби Яги.

Кохання приснилось –
Дитинно-звірина оказія.
Дівочу сльозу цілував на устах і кругом…
А потім у долі були і Європа, і Азія,
І Америки ром,
Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у церквах молодих.

Отут мені добре.
Отут і проситиму знову я
Полежати вічність…
І знову неждано прийти.


* * *

Дорога в ніч…
Циганські табори…
Пташки – неначе вирізьблені з льоду –
П’ють чорний сік з-під білої кори,
Немов живуть заради насолоди.

Пастух в полях тонкий – мов брат трави,
В гармонії із Всесвітом і світом
Пасе гортанну пісню татарви
І зорі теж пасе, і перші квіти…

Його пастушка п’є старе вино
У полиновім полум’ї туману.
Хрести край шляху сплять пропащим сном:
А що, якщо Всевишній не обмане?..

Дорога в ніч все в корінь наверта.
Дитинство он…
Он там – дитинство предків…
І курки крик… і муркання кота,
Насіння трав, замотане в газетку…

І запахи, і звуки, й кольори
Ще пам’ятають рай, в якому змії…
Життя своє від кореня до крил
Чим далі в ніч – тим більше розумію.

Від окаянства, темені й жаги
З коня морського я зроблю Пегаса
І виорю сумних листків сніги,
І підпалю – і вітер не погасить.

Хай час піде крізь мене – наче спирт.

Засвітить Місяць – і засліпить очі.
Немає ні дороги, ні тропи…

Нема – то й добре…
Я вже їх не хочу.


* * *

Колючий вітер.
Голому болить.
Іржавіють дерева, наче кольти.
Смакує гріх божественно, коли
То елегійно, то високовольтно.

У небі рибки граються чудні,
Такі, такі... як оленятка очі.
На тятиві хтось гра, мов на струні.
Як розрізню – тоді почну пророчити.

Ненаше все.
Пластмасово мені.
Земля вогнем фарбована під м’ясо.
І темний сад від цвіту в глибині,
І ясний плід…
І нетутешня траса.

Церкви і ресторани з двох сторін.
Дим коромислом.
Даль – як доля Бога…
І Місяць повний – дівка на порі.
До себе путь – мов залізниця, строга.

А мишенята золотих листків
Ховаються – немов у душу вірші.
Той, хто умів, – давно вже відлетів.
Той, хто в Землі, – також нічим не гірший.

Я згадую про осінь восени.
Від мрії і від слави відрікаюся.
Кохана… юність… мов далекі сни,
Які під сорок все-таки збуваються.

Колючий вітер.
Голому болить.
Іржавіють дерева, зорі, кольти…

Смакує гріх божественно, коли
То безпросвітно,
То високовольтно.

* * *

Добре...
Чути, як впав сірник
На сніги золоті і ранні.
Як прапращур у полі зник,
А правітер – в твоїм зітханні.

Страх і сміх на устах свічі,
Безголосій, безокеанній.
Розлюби мене і навчи
Домовчати на мертвій грані.

Очищає усіх печаль.
Відкладаю на завтра щастя.
Хрест – золочена сонцем сталь,
Нагострити яку не вдасться
Ні Стрибогу, ані дощам,
Ні піскам, що танцюють із часом.

...Тихо.
Я засинаю сам.

Тяжко.
Ми відлітаємо разом.

* * *

Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі.
Полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро – як перший раз.
А я до тебе себе тулив,
Мов до коріння кора.

А ти, наче блискавка,
Крізь життя
Майнула – і впала в сон.

Любов не вмирала –
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх, та ти –
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай.

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.



* * *

Люблю повільно − як пісок вода.
Розводжу, як багаття над водою.
І надпочата звіробога даль
Над горизонтом ділиться надвоє.

Прозорий лід іскриться і пливе
Кудись туди, куди лише літає
По струнах вен, дзвінких солоних вен
Людська душа і журавлина зграя.

Глибока осінь.
Хочеться вина.
Так тихо…
Чути, як зоря вмирає.
Не спиться.
І тривожно.
І вина…
Якась вина − неначе вовча зграя,
Гніздиться у крові моїй давно
І тіло місить, мовби хліб гарячий.
Десь ти − як в чорно-білому кіно, −
А чи у сні, який багато значить.

Медово-полиновий любим гріх.
Крилатим серцем думаєм про вічність.
І час іде так швидко, що вгорі
Лиш наші руки і уста дотичні.

Нехай собі ідуть − і час, і все.
Я з часом квити.
Він мені до пупа.
А простір весь −
Париж… Ханой… Брюссель –
Я би продав.
Але ж ніхто не купить.

Отож, сиджу.
На горизонт дивлюсь.
Люблю тебе повільно…
Боже… Боже…
Як я тебе безсовісно люблю! −
Як ти мене…
Як ти мене лиш можеш…

* * *

Втомився від краси:
Вона така осіння...

Глибокий вітер-норд
Тече кудись, тремтить.
А ти мені лежиш
Собакою на сіні,
Який на все святе
Вродився терпко вить.

Я розлюбив любить.
Я ножевію серцем.
Я всіх чортів давно
Послав під три чорти:
Це золото і власть
Ще, мо’, горілка з перцем…
Почав у глиб рости.

Мов голос полину
Над сизою рікою,
Моя голодна кров
Розходиться кругом.
Живу у самоті –
Як вітер під корою.
Цей світ мені не мій.
Цей світ мені зником.

Та є розрада, що
Не я його придумав:
Кров, чорну, мов граніт,
Печаль – собачий хліб,
І мавок, і... мене
У білому костюмі,
І зорі, й журавлі.

Душа вже хоче спать
У чорній батьківщині,
Спочивши перед тим
На кулі чи сльозі.

Втомився від краси…
І тінь на білій глині
Мені ребром здається золотим.

МУЗІ

Лежу серед степу
І слухаю серце Твоє.
А Сонце над морем –
Мов кров на святому алмазі.
Нутром відчуваю,
Що Той світ усе-таки є.
І я туди хочу.
Та ніч зачекаю наразі.

З Тобою, з Тобою...
На смак мені – сіль і полин.
На колір – безсоння.
На звук мені – зламаний вітер.

Лежу серед степу.
Вгорі ремиґають воли.
А знизу не видно, зараза, –
Хоч зірка і світить.

Як стукнуло сорок –
Життя мені стало смішніше.
А слава запахла –
Як жінка лиш пахла тоді...
Так тепло буває,
Коли, кажуть, вперше засніжить.
Так легко ходити
Хіба по лютневій воді.

Чекав революцій –
Щоб стало чистіше і вище.
Дуелей хотів –
Щоби слово набрало ціни.
Із голосом шаблі
Вітер в кишенях свище.
У генах – луни війни.

І мучиться слово,
Що піснею чомусь не стало.
І молиться пташка
На віщу пташину зорі.

...Лежу серед степу.
І сиво.
І – втома металу...
Лиш там десь, глибоко,
Торкають мій нерв кобзарі.

* * *

В гості мене запросила.
Поїла приворотзіллям.
У нервах, казала, сила,
Не в сухожиллях.

Я був серйозний, мов космос,
Мов пес – бездомний.
Заснули ми десь о восьмій…
Мов у Содомі.

Закритий твій телевізор
Картиною Рафаеля.
То ж я забув про суспільні кризи,
Небесні закрила стеля.

У вільнім своїм падінні
Торкнулись ми кайнозою.
Калинові наші тіні –
Немов пішли за водою
До білих вогнів, до вітру,
Що спить зі сльози обличчям,
Яке я із неба витру
Усміхом чоловічим.

На відстані пісні біль ще.
Зорі стогнали синьо.

Кого тепер ждатимеш більше:
Мене чи сина?..



* * *

Заходить Сонце...

А над водою –
Довга, мов річка,
Спить тінь Перуна.

Коні пасуться.
Хрести на схилах...

І розумієш:
Життя коротке 
Мов кобзи струни.


* * *

У гніздах лелечих стояли дощі високосні.
Ішло моє серце, мов дивний годинник,  назад.
І чайки над морем біліли, мов пращурів кості.
І зрів у тумані жаданий, мов гріх, виноград.

Оголене ж небо вросло в мої кості й волосся.
І вийшов до мене з фігурою дзвона монах.
Я знав і без нього, що в наших краях, відбулося,
А з ним за вином поговорим, що буде у інших світах.

Тут старіє тіло, а там, кажуть, тіла немає.
Всевишньому ж тісно у тому, що має вінець.
Над нами на південь пташки...
Мабуть, раю шукають...
Монах їм моргне.

Стаємо смиренними, наче хрести на могилах,
І тихими, ніби політ молодої зорі.
Ніхто нам не скаже, де слабкість, де сила.
Між Богом і кесарем тягнуть струну кобзарі.

А ми летимо попід вітер сумними возами.
І нам все одно: чи у даль, чи у глиб, чи увись...
Для тих, що на дні, глибина й висота  то те саме.
Століття минають і нас забирають кудись.


* * *

М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.

Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від «европ» і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить –
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.


* * *

Вечоріє.
Тихо – як у дзвоні.
Надпочата серцем благодать.
І повітря сивіє, мов скроні,
І горить під Місяцем вода.

Щось я тому золоту не вірю,
Що з дерев збігає на стежки,
Бо й важкий далекий поклик звіра
Вчора із моєї пив руки.

А сьогодні чорне щастя тіла…
А сьогодні холодно душі,
Що на вітрі вічності тремтіла,
Доки я не бавився, а жив
На усю свою печаль і радість,
Довжину найтоншої струни.
Не любив ходити на паради
Шляхом від колиски до труни.

Лаюся, співаю і молюся.
Як від себе й світу захищусь?
Вільний я.
Ні Ганька, ні Маруся
Не задують вже мою свічу.

Хай живе іронія до всього,
Епос, епопея хай живуть.
Лірика вже мали золотого,
Що чуттєвий був, неначе ртуть.

А тепер – хай тихо, як у дзвоні.
Надпочата серцем благодать…

І повітря сивіє, мов скроні.
І горить під Місяцем вода.


* * *

Знов моя невихована кров
На півмісяць український виє,
Бо асфальт лежить поверх дібров,
«Флешки» замість хрестиків на шиях.

Сніг – мов простирадло в поїздах,
В березні заплаканий, зім’ятий.
Знову мій невихований птах
Учить мене з вирію вертати.

Тихе і спокійне, мов курган,
І зірчасте, ніби м’ясо з дробом,
Небо сумно дивиться в наган,
Як на корінь калиновий сноби.

І ламкі, неначе сірники,
Наші долі від тертя палають.
Ось і смерть – на відстані руки…
Ось мій світ – як біла хата скраю.

Журавлина проклята душа
(Їй немає Біблії, Корану),
Як вино червоне по ножах,
У гранчасті піниться стакани.

І судьби гарячий сум зіниць…
І волхви спокійні – наче гори.

І високовольтний струм струни
Виховає кров мою й прискорить.


* * *

Коли я вийшов зі злого міста,
Як сходять з орбіт планети,
Береза в той час розсипала листя,
Мов п’яний поет монети.

Тополя куталась в листя клена.
Діди й журавлі молились.
Мов білі прокляття у чорних венах,
Зорі складали крила.

Душі готові були летіти,
Але куди – не знали.
Гільзами грались мисливські діти.
Художньо гули вокзали.

Вино червоне пили ми з пляшки
І цілувались дико,
Доки з твоїх соромливих ляшок
Не розцвіла гвоздика.

Коли ішов я зі злого міста
У степ, на курган і вище…

Вітер був Моцартом,
Дощ був Лістом.

А потім… потім...

Вовчим капканом
Стояла
Тиша.