Галина Мирослава Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу.
Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова,
механіко-математичний факультет.
Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти".
Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті
www.poetyka.uazone.net.
Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
І
Забожись, що ти все зважиш,
Що почуєш – не розкажеш
Ні одному королю.
Якщо так, то я почну.
У селі, де аж три хати,
Жила собі стара мати,
А із нею один син,
Рудий, наче мандарин.
Якось хтось сказав на глум,
Хлопець те узяв на ум
І покинув рідну хату.
Пішов воленьку шукати.
Йде гостинцем, походжає,
Пісні ладнії співає,
Аж доходить до країни,
Де усе інак, як інде.
Що маленьке – там велике.
Комарі – як черевики.
Що велике – там маленьке:
Як підпеньок, півпідпенька
Мирно там усі живуть,
Хліб поволечки жують.
Добро возять постолом
Та ховають під столом.
Ходить хлопець, розважає,
Слухає усе, питає.
Вже й дізнався, де тут цар,
Скільки важить тут комар.
Але нім набрався духу
Розшукать царя, у вуха
Все цареві донесли
Його слуги і посли.
Донесли, дощебетали,
Тож хлопчину розшукали
Невсипущії жінки
І повели залюбки
До могутнього царя
Через царськії поля,
Городи, сади, покої,
Перебравши в нові строї.
ІІ
Слово до слова –
З царем йде розмова.
Що ти шукаєш?
Що бачив? Що знаєш?
Рудик цареві півправди, й мовчок.
Хто його знає, що буде і що
Цар помишляє, коли хлебче воду.
Цар бо є цар. Чи мало народу
Він погубив, перевіяв на попіл?!
Слово за словом, а що буде потім?
Ґвалт не поможе, ні калавур,
Тільки поглянь, який випроставсь мур!
Хочеш – не хочеш, а треба мовчати.
Часу ще доста, щоб світом блукати.
Доля – не квітка, не всохне, як маєш.
Ще молодий, ще своє відгуляєш...
А у царя було доньки аж дві:
Старша й підстарша. Обидві чудні,
Перша дзижчить, мов карпатська бджола,
Друга дерчить деркачем, як дурна.
Хоче одну хоч цар заміж оддать,
Думає хлопця за зятя узять.
Каже хлопчині: „От дочки мої,
Гарні та спритні, як кози. Твої
Дні проминуть, наче пісня, мов сон.
Женишся – матимеш царство і трон.
Тож вибирай серед них наймилішу.
А якщо ні, тобі голову зріжуть‛.
Рудик аж в землю угруз від тих слів,
Легше в бою серед злих ворогів.
Голову в руки схопив, зажурився.
Вдома сидів би, то ще б не женився.
Ось аж виходять дві дівки кирпаті –
Більша та менша, обидві щербаті,
Старша моргає до нього, сміється,
Менша щось з вухами творить. Ой, серце,
Лишенько, з кого ж мені вибирати.
Була – не була, почну рахувати:
Ось і один, ось і два, ось і п’ять,
Що насудилось – пора мені брать.
Очі розплющив - ага, вийшла старша.
Може, мудріша, чогось, може, й варта.
Думкою хлопець себе утішає
Та мимоходом сльозу витирає.
Цар звеселів, вже й до чарочки рветься,
Радо припрошує, як це ведеться.
Рудик надію ж останню плекає
Звідси втекти. Але як – ще не знає.
Вихвицом вискочить в поле б широке,
Витягом пісню затяг би глибоку,
Вволю душа б налилася спокоєм.
Вольная воленько, я за тобою
Годен іти хоч на край цього світу
День, а чи два, а чи многії літа.
Зирк! А над ним, над його головою
Муха, як диня, кружля й непокоїть.
Дуже щось хоче йому показати.
Встав і за нею пішов у палати.
Каже поволі муха тоді:
– Чари заховані в царській казні,
Як роздасиш все усім в цьому царстві,
Стане тоді те, що вартне, не вартним,
Все, що маленьке, стане великим,
А що велике – маленьким, безликим.
Зможеш у час цей швиденько втекти,
Тільки без дозволу ти не бери
Ані казни, ані царських паперів.
Йди – і показує притьмом на двері.
Хлопець мізкує, як слід би зробити,
Щоб без весілля царя вговорити:
– Чуєш, мій царю, а чом би я вірив,
Що віддасиш мені царство? Допіру
Ти в ньому правив, любив те заняття,
Як доведеш, що полюбиш ще й зятя?!
Може, покажеш казну чи папери?
– Добре, – одказує цар, – не тепер лиш.
– Ні, я не вірю, хитруєш ти дуже,
Доля моя, то для тебе байдуже.
Цар, мов ошпарений, вискочив з трону.
Чудом йому не злетіла корона.
Наче зварйований, вибіг із зали,
Всі, як на варті, позавмирали.
І як минуло хвилин, певно, п’ять,
Вбіг вже з казною і став дарувать.
– То тобі, сину, царська казна,
Є і папери, шануй їх сповна.
Хлопець прожогом узявсь роздавати.
Що тут почалось – не слід і казати.
Кожен хапав, скільки міг і хотів,
Нарід крізь двері та вікна летів.
А як скінчилось – палацу не стало.
Тільки малесенька муха літала.
ІІІ
Хлопець схопився, випряг коня,
Як шмагоне – кінь підскочив. Ги-ра!
Воленько-воля, знову я твій,
Вихором в поле. А муха тут: „Стій!
Просто так в світі нічого не має,
Треба зробити хоч щось, що бажаю‛.
Боженько, спекався щойно біди,
Друга чигає: „Ну що ж, говори‛.
„Мусиш ти дати слово мені,
Щоби не трапилось, повні три дні,
Як би тобі я не допікалала,
Бути зі мною‛, – сказала і стала
Перед очима кружляти-петляти,
Просто на вухо й на носа сідати.
Хочеться муху тарахнути, та
Шкода, бо наче йому помогла.
Мабуть, воно і на краще виходить,
Буде в дорозі не сам. Не зашкодить
Трохи дзижчання та лоскоту, писку,
Аби не було ще більшого зиску.
Тяжко терпіти як муха пискоче,
Не призакривши ні вуха ні очі,
Як між очима вона пролітає
І у чоло безупинно щипає.
Штрика без спину і вороного
Похабцем кусьно впивається в ногу.
Ще й устромляє всі лапки у вуха
І потасовує там що є духу,
Та колупається, де тільки може,
І розгортає волосся негоже,
Хвацько лоскоче, не тратячи сили,
Де не поглянеш, її бачиш крила.
ІY
Протерпів усе хлопчина,
Зак терпець не врвавсь: „Лети-но,
Одчепись, ачей заб’ю,
І мерщій, бо не стерплю‛.
Тут аж небо спохмурніло,
На грозу заворохтіло,
Поздіймалися вітри.
Кругом поле – куди йти?
Муха теж кудись пропала,
Буцім щось її злизало.
Не встерігся, не зумів,
Втратив друзів, ворогів.
І кортить йому додому.
Хоч в стаєньку, не в хороми.
І за мухою так тужно.
Що із нею? Стало пужно.
Почав кликати агов
Раз за разом, знову й знов...
Відкілясь це раптом кроки,
Обернувся – синьоока
Йде навстріч така красуня,
Що довкруж сія з відлуння.
Все при ній, а очі-очі,
Не підеш від них, не схочеш.
Світ до ніг її поклав би,
Зорі з неба їй віддав би.
Хоче це він їй сказати,
Та не знає, як почати.
А вона іде розважно,
Легко, пишно, необтяжно.
Підійшла, не смів займати,
Серцем хоче обійняти.
Притулити, пригорнути,
А вона на повні груди
Заспівала, грім спинила,
Небо й те заворожила.
– Хто ти, дівчино прекрасна,
Звідки ти, о сонце ясне?!
– Зачарована була
Я у муху й так жила.
Пребагато днів і літ,
Вирятував мене з бід
Ти, як подумки згадав,
Світ довкола розв’язав.
Покохала я тебе,
Серце, серденько моє.
Хлопець голову втрачає
І цілує, й обіймає!
Разом сіли на коня
І чимшвидше, аж земля
Загуділа, заспівала,
Все навколо розсміяла.
Будем в щасті і ми жити,
Один одного любити,
Шанувати, поважати
І пісень собі співати.
