Олексій Жупанський У 2004 році став переможцем міжнародного літературного конкурсу «Гранослов-2004» і прийнятий у Національну Спілку письменників України. У 2007 році в альманасі «Кур’єр Кривбасу» друкується роман «Першими до мене прийдуть діти», а у 2008 році цей роман виходить окремою книжкою.
Я ніколи більше не зможу спокійно слухати Godspeed You! Black Emperor. Лише зачувши десь тремтливі перебори гітарних струн із вплетеними туди звуками пекельно-глибинного бурмотіння шахт, приправлені семплами, що нарізані з маразматичних виступів Нестора Нерона, Павляги Протона, Авдія Агронома та Інни Дегтярьової, я відразу ж намагаюся забитися в найдальший закуток, впасти, прикривши голову руками, зіщулитися, зменшитися, навіть геть пощезнути, аби лише в пам’яті не зринали страшні, відразливі видива випалених сонцем неозорих напівмертвих південних степів. Щойно з динаміка облупленої базарної ятки починають деренчати дивні переливи цієї нетутешньої (а я вже напевне знаю, що вона геть нетутешня) музики, як мене, неначе розпеченими шпичаками, пронизують спогади про велетенські кар’єри з покинутими десь далеко-далеко, на самісінькому дні, екскаваторами, кранами і вантажівками, які з такої висоти здаються мініатюрними моделями справжньої техніки…
А ще ті дими! Та різнобарвна поволока, яка щовечора огортає Новокраснокамінськ. Вона поволі виповзає з труб переробного заводу «Червоний світанок» і невдовзі поглинає все місто з його дегенеративно-вузькими звивистими вуличками робітничих кварталів, похиленими, геть розтрісканими панельними дев’ятиповерховими «гостінками», скоцюбленими загратованими генделиками-наливайками, під якими о будь-якій порі труться обдерті, зашмульгані елементи народу, з вибалушеними, налитими кров’ю очиськами і постійною незламною потребою заливати смагою свою внутрішню розгубленість, свою нікчемність, свій страх і невпевненість ні в минулому, ні, тим паче, у майбутньому, свій страх перед тими, які йдуть на зміну їм, тими, які вже майже тут і невдовзі проженуть їх від цих яток і з цього міста, поскидають всіх у кар’єри і дивитимуться, як ті бабляються, захлинаючись у брудному глиняному болоті. Імла окутує Новокраснокамінськ сіро-рожевим саваном, що ховає пекуче південне сонце, – місто поволі поринає в наркотично-алкогольну апатію, і трударі-ударники, працівники, робітники, бомжі, завгоспи, різні нероби та інша погань сповзаються до рятівних острівців-наливайок і стовбичать там до самої ночі, похитуючись і белькочучи щось пригнічено-незрозуміле. І в тій гидкій хімічній мряці, в тому побічному продуктові переплавки руди на низькосортний чавун для каналізаційних люків, які через півроку тріскають під пекучим сонцем Донбасу, обличчя сновид біля генделиків набувають геть мертвотних відтінків, так що здається, ніби то зовсім не люди, а вже ті, на кого всі вони незабаром обернуться.
У голові все змішалося, перемакітрилося, сплуталося, і хочеться лише хутчіш дістатися дому, свого однокімнатного сховку, свого тимчасового бункера, де немає ні телевізора, ні радіо, немає нічого, звідкіля б я міг почути ті чудернацькі, дивні, розмірено-тягучі музичні вправляння Godspeed You! Black Emperor. Вони останнім часом стали на диво популярні – їх крутять по телевізору, в них беруть інтерв’ю, і я навіть чув, що Горбачов запросив їх виступати 7 листопада на Червоній площі. Та я знаю, в чому тут річ. Я відразу про це здогадався, щойно зміг виборсатися з того марення, того психічного провалля, в яке моя свідомість поринула там, на півдні, у неозорих випалених степах Донбасу. Це перші паростки, перші глашатаї нових лихих невідворотних змін, перші, однак не останні піснярі старої здеградованої, але такої чіпкої і життєспроможної раси, яка невдовзі брудними вбивчими потоками вихлюпнеться спочатку на нас, а потім і на весь світ з глибоких бездонних південних шахт-катакомб. Я добре пам’ятаю ті лихі шаманські бряцання невідомих нам інструментів, які тчуть хворобливо-величні мелодії, що вгризаються у мозок, немов черви в розтерзане тіло так званого «культурного спротиву». Я добре їх пам’ятаю і вже до скону не зможу забути. Адже саме ця вкрадливо-підземна музика починає лунати з динаміків, розвішаних майже на кожному стовпі у Новокраснокамінську, заледве перші мацаки сіро-рожевої імли розпростераються над містом, заповзають на брудні вулички околиць і змушують нещасних роботяг у розтягнутих і подертих спортивних костюмах пума та адідас чимдуж бігти за черговою порцією тимчасової млосної байдужості...
Стогнучи і вибиваючи нерівний, неначе пульс передреанімаційного сердечника, ритм, потяг суне на південь серед полудневої спеки. Незважаючи на опущені рами зашмульганих вікон, у вагоні не продихнути. Навколо стоїть задуха того штибу, коли люди стають геть байдужими до всього, окрім своїх мокрих сорочок та штанів, на яких стрімко розповзаються темні плями поту. За вікном миготять замизгані полустанки з облупленими будівлями вокзалів і аборигенами, що цілісінький день товчуться поблизу платформ, намагаючись продати подорожнім громадянам усе, на що багатий їхній запилюжений край. Зазвичай всі полустанки багаті одним і тим самим – дешевим пивом дивних неіснуючих пивзаводів, ще дешевшою горілкою не менш відомого виробництва і чорною та червоною ікрою в трилітрових баняках, яка, вочевидь, виготовляється із фарбованих силікатних кульок. Приблудами на святі вокзальної комерції виглядають химерні карликові бабусі, закутані по самі п’яти в теплі картаті хустки, з відбитком тисячоліть на своїх маленьких, неначе іграшкових, зморшкуватих личках, що ніяково тиснуться обабіч величних вгодованих продавців пива та горілки і тихенько пропонують сливи, абрикоси і персики, розфасовані у відра.
Потяг минає чергову станцію – і знову степ, покреслений випаленими лісосмугами. Інколи обрій ламають труби і корпуси якихось безіменних, загублених у степах виробництв, і я починаю гадати, що ж вони там виробляють, хто там працює і де ті робітники живуть? Яке у них життя? Що вони роблять увечері, коли відпрацюють свою зміну? Чи є у них сім’я? Чи є у них діти? Чи є, врешті-решт, хоч щось у цих степових ніким не знаних адептів легкого, важкого і надважкого виробництв? А може, там і немає ніяких робітників? Може, це повністю автоматизовані заводи нового покоління, про які ще ніхто нічого до пуття не знає? Може, там і не потрібні ніякі робітники – в їхньому царстві скреготливого автоматичного залізяччя, яке і саме чудово знає, що йому робити, і спокійно собі, без зайвих очей, виконує п’ятирічки за два роки? Може, там навіть шкідливо перебувати людям – посеред велетенських крокуючих кранів, самоусвідомлюючих механічних токарів та обкатників, сліпучих зблисків електродів зварки, зосереджених на своїй вічній зацикленій праці механізмів, які ревно оберігають спокій і розмірений ритм віддаленого виробництва, що було запущене кільканадцять років тому і відразу ж потому всіма забуте.
Цікаво, що вони там могли б виготовляти – ці налаштовані на постійну працю велетенські всіма покинуті машини? Може, комбайни? Чи могутні гусеничні трактори? Або ж хоча б вантажівки-самоскиди, якими в сільскій місцевості так люблять перевозити свіжий свинячий або коров’ячий кал? Та ні. Навряд чи. Швидше за все, там клепають велетенських, ні на що не схожих роботів, які покликані одного дня, коли їх набереться вдосталь, захопити владу і на кінчиках своїх швидкострільних шестиствольних гармат нарешті принести нам довгоочікувану та все ще якусь ефемерну і недосяжну демократію, про яку ще й досі ніхто не може сказати нічого певного. Центральні вулиці міст починають стугоніти від титанового кроку могутніх мислячих бойових машин, з вифарбуваним у червоне погруддям і лискучою зброєю, що націлена на Адміністрацію президента, Кабмін і Верховну раду. Може, кілька роботів шмальнуть по Верховному та Конституційному судах, а потім довершать розпочате страхітливим механічним танцем перемоги, подрібнюючи і розтоптуючи в порох осередки правових вирішень будь-яких конфліктів. Танки і бронетранспортери внутрішніх і регулярних військ жалібно скрегочуть і трощаться під багатотонними лапами і гусеницями бунтівних роботів, а солдати, омонівці і міліціонери, не зробивши жодного пострілу, срімголов розтікаються під’їздами і підворітнями. Здивоване населення, штовхаючись, юрмиться на вулицях, намагаючись не потрапити під лапи червоним механічним бунтівникам, які планомірно, з ювелірною точністю, розстрілюють групки опецькуватих людців, що вибігають з пошарпаних стін будівлі Верховної ради. Потім усі тіла розстріляних депутатів, міністрів, чиновників різного штибу та іншої подібної погані вони стягують на центральний майдан міста, де всіх запихають у величезну машину, яка найбільше скидається на лійку, вифарбувану у біло-червоні смуги. Потроху площу заповнює натовп. Люди стоять мовчки і витріщаються на німу діяльність велетенських роботів. Ось уже останній оберемок депутатів зникає в машині-лійці, і вона починає гудіти та вібрувати. Роботи стоять колом, центром якого є машина, а їх обступив напрочуд тихий натовп, який знетямлено за всім спостерігає. Нарешті чудернацька смугаста лійка перестає вібрувати і дзижчати, з її вершечка виповзає телескопічний патрубок і раптом з нього у небо, у блакитне літнє небо, б’є потужний кривавий струмінь, що на кількасотметровій висоті розпадається мільйонами крапель. Червоняста тепла кривава злива накриває собою всю площу. Довкола геть все червоно – і в небі і на землі, а машина продовжує вивергати все нові і нові криваві салюти. Люди кричать від захвату і тягнуться руками до червоних небес, ловлячи гарячі краплі і розтираючи їх по обличчю. Хтось скаче на місці, хтось цілується, хтось обіймає всіх, до кого може дотягтися. Якийсь дідок відхилив назад голову і відкрив рота, підставляючи обличчя лагідним кривавим краплям дощу, створеного з управлінського апарату. Час від часу його рот наповнюється червоним, і тоді він ковтає, радісно сміючись, неначе дитина.
– Я знав! Знав! – радіє дідусь. – Я знав, що рано чи пізно це случиться! Цей час настане! І ось він настав! – він складає сухі долоньки ківшиком, чекає, поки в них набереться достатньо крові, і починає нею розтиратися.
Кривавий дощ Нової Справедливості поступово вщухає. Вочевидь, машина випрацювала всіх депутатів та міністрів. Над велетенською площею запановує майже цілковита тиша. Стоять колом велетенські червоні роботи, стоїть порожня дощова машина, стоять по щиколотки у крові червоні усміхнені люди. Все навколо, куди лише сягає око, червоне і красиве. Все навколо червоне, красиве і напрочуд справедливе. Воно все таке справедливе, величне і правильне, що від усвідомлення цього і захвату від цього починає різати очі і крутити у носі, і площа раптом хилиться кудись убік, хилиться і скрегоче, щось дзенькає, і один робот падає на іншого, збиваючи того з ніг, збитий точиться на іншого, і невдовзі всі роботи, всі велетенські автоматизовані, самоусвідомлюючі червоні повстанці зі скреготом валяться на бруківку, майдан ще раз здригається і завмирає в оглушливій тиші, і потяг здригається останній раз і нарешті спиняється, і я розплющую очі з нездорового денного гарячого марення.
Ми стоїмо на якійсь черговій маленькій станції. Вечірнє сонце вже майже сховалося за невеличкою будівлею вокзалу, біля якої три огрядні тітки продають цигарки, пиво зі смагою і біляші. Вагон наповнюється рухом. Звідусіль – з нижніх, верхніх, тими, що над верхніми, і бокових полиць – стрімко сипляться пасажири. Здебільшого це голі до пояса напрочуд смугляві мужички у шльопках. Вони безкінечною вервечкою тягнуться вузьким проходом до виходу, на ходу дістаючи м’яті пачки цигарок і прилаштовуючи цигарки за вуха. Деякі примудряються за кожним вухом вмістити по кілька цигарок, так що тепер їхні голови нагадують ракетні установки протиповітряної оборони. Я бачу крізь вікно, як на платформі попід вагонами розгортається запекла торгівля, внаслідок якої мужички у шльопках невдовзі стягують до вагона пиво, біляші і смагу. Смаги найбільше. Потяг здригається і рушає. Ті, хто не встиг дістатися платформи, стрімголов прямо через вікна скуповують у якогось огрядного бороданя пляшки з коньяком. Кожна пляшка коштує всього півтора карбованця тому бородань спродує їх усі, вже біжучи, простягає у вікно останню пляшку і, важко відсапуючись, залишається на платформі перераховувати виторг.
Обстановочка у вагоні помітно пожвавлюється. Тепер кожна плацкарта перетворюється на невеличкий міні-гендел, відвідувачі якого люто налягають на смагу та пиво, заїдаючи всю цю розкіш біляшами. Вагоном швидко шириться спиртовий аромат, приправлений прілим запахом біляшів. Кремезна провідниця мотається по вагону в обох напрямках, роздаючи постіль і час від часу зблискуючи золотим зубом. У кожній плацкарті їй наливають. Вона не відмовляється, отож зовсім скоро її рухи втрачають колишню чітку стрімкість залізничного працівника і вона, врешті-решт, причалює до якоїсь плацкарти й залишається там до самої ночі. Час від часу вагоном прокочуються вибухи її потужного сміху, який чимось нагадує гудки маневрових потягів.
Виникає мій сусіда по плацкарті. Він теж у шльопках, але, на відміну від усіх інших, він ще й у шкарпетках. Сусіда примудрився доп’яти дві пляшки коньяку – перекупив у сусідньому вагоні, – каже він, – там взяли, аж десять пляшок і тепер не знають, що з ним робити, а я от подумав, шо така вєщ по-любому пригодиться. Розповідаючи все це і зблискуючи світлими водянистими очима, сусіда хвацько наповнює гранчаки коньяком. Мені навіть здається, що я бачу, як у гранчаках на дно осідає коричневий осад чайної заварки. Проте я не маю можливості надто довго спостерігати за цим безперечно захоплюючим процесом – за знакомство – бурмоче сусіда і блискавично вихиляє свого гранчака. Я теж п’ю, і горлянкою прокочується тугий колючий клубок, залишаючи по собі гидкий присмак спирту і дешевого чаю.
– Нормальний коньяк, да нормальний, ти знаєш, а то я, блін, переживав, потому шо всього по півтора рубля за пузир, це вообше-то дешево, і я от думав, шо мо’ бадяжний, а він нє, нормальний, даже, я б сказав, хароший, правда ж?
Я мовчки киваю – нормальний, мовляв, твій коньяк, нормальна така спиртова бодяга, від якої, якщо її багато випити, можна осліпнути і навіки зробитися олігофренічним дебілом, який тільки те й уміє, що пускати слини і сцятися в смугасті лікарняні штани, і на якому якийсь пекельний заввіділенням захищатиме свою докторську чи що вони там захищають на беззахисних олігофренічних дебілах – жертвах підпільної алкогольної промисловості. Звичайно, я не кажу всього цього моєму щедрому сусідові, але все ж про себе вирішую з коньяком бути обачнішим.
Коли перша пляшка коньяку вже майже закінчується, у мого попутника остаточно розв’язується язик, і він у десять чи двадцять хвилин примудряється увіпхнути, здається, все своє життя, всю свою біографію новокраснокамінського роботяги.
– Щас уже не то, – вкотре заводить він, блимаючи на мене своїми мутними червонястими очима у жовтавому вагонному освітленні, – щас уже зовсім не то, шо було раньше... Хотя, ти знаєш, от багато хто бухтів, коли Горбачов став генсеком, мол, повернення до кривавих п’ятдесятих, мол, знову закручування гайок і всьо такоє, але, ти знаєш, я за нього. Ось подивись – порядок навів? Навів! Всю оту бюрократіческу шлоїбєнь заставив работать? Заставив! От шо зробив Брєжнєв? От шо він такого толкового зробив? Та ні чорта він не зробив – токо випивку заборонив, повирубав виноградники і ждав, коли страна вийде із застоя. А я тобі так скажу – якщо вирубувати виноградники і вєшать собі ордена на піджак, то страна ніхуя так із застоя не вийде. Нє. А от Горбачов – я зразу поняв – мужик з головою. Виноградники знову насадив – раз! У магазінах появилася водяра і пиво, і, прошу замітить, шо без всяких там очередєй і талонов – два! Афганістан тепер, як не крути, а наш – три! Брєжнєв той только бровами вмів шевелити і чіпляти собі ордени, а так же – розмазня! Ще й пятно оте на головє! От ти мені скажи – ну шо то за генсек із пятном на головє? Чорті шо, а не генсек! А от Горбачов – зразу видно – молодой, енергійний, волоси ше не випали. Приказав пару ядерних бомб – і всьо! Вони наші з патрохами! І ніяка Америка даже пьорднуть не посміла! Тут, понімаєш, жощє нада буть. Тут нада, шоб мужик був, а не бюрократична криса. Силовик при власті должен буть, іначє нічого не вийде!
Коли почали другу пляшку, я вже майже його не слухав. Я все це чув сотні разів. Я написав про це десятки статей, і мені вже давно остобісіли подібні прокламації. Я й сам попервах вірив у зміни на краще, вірив, що наша велика, могутня, але така безладна Батьківщина нарешті стала на правильний шлях, що ось-ось, ще трохи, ще зовсім трохи – і ми нарешті наведемо лад, що ми зможемо вихвалятися не лише найбільшим у світі арсеналом найсучасніших озброєнь... Але спочатку показові судові процеси над правозахисниками Кравчуком, Масолом та Кучмою у 92-му, а потім атомне бомбардування Афгану у 93-му, коли весь світ завмер від жаху, а над Кабулом виріс чорно-бордовий атомний гриб. Тоді, пам’ятаю, по всіх трьох телеканалах показували ці кадри, зроблені з розвідувальних літаків і супутників. Ось нанорама міста – низенькі будинки, машини, якісь деревця... І за мить щось мелькає, падає з неба і починає клубочитися важким димом. Клуби зростають, здіймаються догори, а навколо шириться відцентрова хвиля, що зносить будинки, дерева, несе в повітрі машини і людей, щоб закинути їх за десятки кілометрів... Ми перемогли. Наші війська, заковані у скафандри повного захисту, зайняли територію Афганістану – країни, де майже не залишилося населення. Ми втерли носа американцям, які десятиліттями товклися у В’єтнамі і врешті-решт, підібгавши хвоста, повернулися ні з чим. Ми продемонстрували всьому світові, що з нами не варто жартувати. Ми показали до чого призводить неповага до Радянського Союзу. Я сподіваюся, вони добре засвоїли цей урок! – казав Горбачов на позачерговому з’їзді партії у 93-му році...
Світ добре засвоїв цей урок. Світ зрозумів, що з нами взагалі не варто мати жодних справ. Світ відкупився від нас дешевими джинсами, кока-колою та застарілими моделями комп’ютерів, які обмінював на наші нафту та газ. Радянський Союз зачинився сам у собі, неначе великий хижий молюск, переповнений пихою від того, що його бояться, адже будь-якої миті він може ось так от просто шмальнути по будь-кому міжконтинентальними атомними ракетами... Горбачов, хоча й грався у побутову псевдодемократію з відчутним душком тоталітаризму, проте насправді свідомо наслідував і розвивав лінію Сталіна, а отже, попереду нас чекали цікаві часи.
Тим часом світло у вагоні пригасло і стало зовсім тьмяне, провідниця похитуючись і постійно на щось натикаючись посунула до свого службового купе, щоб залягти там до ранку спокійним сном працівника радянської залізниці, деякі мужички, так і не здолавши всіх своїх стратегічних запасів, починали хропіти, їхні витриваліші колеги притихли і лише тихо про щось бурмотіли, радше до себе, ніж до своїх співбесідників. За вікном колихалася важка і масна темрява літньої ночі – інколи здавалося, що ось-ось рами не витримають її масивного вогкого темного тягаря і вона, вся ця важка багатотонна в’язка чорна нічна субстанція, заповзе до вагона, просочиться крізь потріскане скло, почне здійматися все вище і вище, поступово затоплюючи вагон і підбираючись до безтурботних сонних пасажирів на третіх полицях... Останнім у вагоні загине п’яний у дим капітан дальнього плавання, який невідомо що тут робить і який годину тому подався до туалету, та так і не повернувся звідти, вочевидь, поринувши у сон прямо на суворому залізничному стільчаку. Він ще в останню мить зможе прокинутися і здивуватися, як це так, що йому, справжньому морському вовкові, який не раз перепливав уздовж і впоперек не один океан, доводиться закінчувати свій героїчний шлях, захлинувшись темрявою в тісному гальюні потяга Київ–Новокраснокамінськ...
Мій сусіда вже повністю інформативно вичерпався і тепер заходився сам мене розпитувати. Розмовляти особливо не хотілося, але оскільки він поїв мене своїм ядучим коньяком, причому робив це, вочевидь, від усього свого великого щирого сердця колишньго новокраснокамінського шахтаря, я намагався сяк-так втамовувати його цікавість. Так, працюю журналістом в «Українській правді», так, їду до їхнього славетного південного міста – вугільної житниці нашої Батьківщини – писати про новий метод видобутку вугілля, що дозволяє збільшити ефективність цього самого видобутку на двісті відсотків, а конкретно писатиму про шахту «Новий путь», про затятих розвідників підземних катакомб, що з ліхтариками на касках і відбійниками в руках щодня ведуть тяжку, але благородну битву за вугільний врожай...
Спинив мою неквапну розповідь дивний вираз обличчя сусіди, який у нього з’явився, заледве я згадав про шахту, точніше, навіть не вираз обличчя, а самі очі – вони в нього наскільки широко розплющилися, що мені навіть на мить здалося, наче вони зараз вискочать з орбіт і повиснуть двома кульками на нитках нервів. Я здивовано примовк, а сусіда тремтячими руками схопив недопитий коньяк і прямо з пляшки влив його собі до горлянки.
– У-у-х, – прохрипів сусіда, – у-у-х... Слухай, а ти в самом дєлі туда їдеш, да? – перепитав він, перевівши дух.
– Ну так, – стенув я плечима.
– Да-а... – протягнув сусіда. – Да-а, блін... – промовив він удруге і надовго замовк, витріщаючись кудись у темінь за вікном.
Деякий час я намагався повернути його до розмови, розпитуючи про його дивну реакцію, але він лише щось мляво белькотів, змахував рукою і відвертався до вікна. Останнім моїм аргументом були дві пляшки «Жигулівського», які я брав у дорогу, та так про них і забув. Заледве пляшки виникли на столі, як сусіда трохи пожвавішав. Він ухопив одну, блискавично відкоркував її зубами і відразу ж випив половину. Вочевидь, це пішло йому на користь – він перестав витріщатися у вікно і натомість позиркував на мене, і мені навіть здалося, що в його погляді прозирають сум і якийсь ніби жаль – так дивляться на важкохворого чи на якесь брудне бездомне щеня, яке не пускають погрітися в теплий під’їзд. Сусіда сьорбав пиво дрібними ковтками, тяжко зітхав, совався на лаві, але все одно мовчав.
– Так що там з тією шахтою? – нарешті я не витримав. – Ти прямо аж в обличчі змінився.
– Там не только із шахтою, – буркнув сусіда, – там з усім городом...
– Що з усім городом?
– Нехарашо... Понімаєш, коли таке робиться... коли таке проісходить і ти вже бачиш, чим воно все кончиться, але нічого не подєлаєш! Понімаєш, як воно, когда у тебе на очах все міняється, все змінюється, все летить вверх тормашками к йобаной матєрі в гроб!
– Що ти маєш на увазі?
– А от приїдеш і сам побачиш!
– І що ж я такого там побачу?
– Всьо! Всьо ти там побачиш! Ти там побачиш своє... наше общєє будуще ти там у нас побачиш! Ти шо, не понімаєш, шо ми вже отработаний матєріал, ми вже, блять, історія! Нас скоро не буде – ти і сам не успієш моргнуть, а нас – тебе, мене, он їх, – сусіда обводить рукою вагон навколо, – всіх нас не стане, а вмєсто нас тут будуть жить вони, так ніби вони – це і єсть ми. І ніхто нічого не замітить – всьо буде шито-крито...
– Щось я тебе не зовсім розумію...
– Слушай! – він раптом присунувся до мене впритул, можна сказати, обличчя в обличчя, так що я відчув кислувати запах його поту і перегар, яким від нього штиняло вусібіч. – Слушай, – шепотів сусіда, причинно зблискуючи налитими кров’ю очима, – ти нормальний мужик, да-да, нормальний мужик, повєрь мнє – я в людях розбираюся. Так от, послушай мене – не ходи ти на ту шахту. Воно тобі не нада! І вообще, знаєш, як найлуччє? Просто завтра, токо зійдеш із поїзда, бери білєт назад, на бліжайший поїзд, і поїзжай обратно. Просто поїзжай – і забуть про шахти і про Новокраснокамісньк, будь він трижди йобаний і неладний, і про мене, старого дурака п’яного, тоже забудь! Краще вообше про всьо це забуть, а токо лише помни, шо не нада туда соваться.
Ясно – «білка» у мужика чи шиза якась, подумав я собі. Хто його знає, як щоденні спуски глибоко під землю впливають на людський мозок? А ще ті постійні обвали і репортажі в «новинах», що ось, мовляв, знову трагічний випадок на шахті такій-то забрав від нас сорок вісім шахтарів... А тобі потрібно зранку знову лізти у таку саму шахту і довбати там вугілля, згадуючи про вчорашні новини. Від такого у кого хочеш планка може зсунитися. Не знаю як у кого, а в мене, мабуть, відразу ж зсунулася б, заледве я опинився під товстелезним шаром донбаського грунту.
– Я бачу, ти мені не віриш, – озвався сусіда. – Ну і правильно! Я б тоже на твойому місці не вірив би. Маєш право. Но я тобі таке скажу... От хочеш, я тобі розкажу... Я тобі розкажу, як всьо воно начиналося. Я ж виріс у цьому городі – мій батько був шахтьором, мій дєд був шахтьором, всі мої родственніки і друзья тоже були шахтьорами. Я в цьому ділі, можна сказати, потомствєнний работнік, і я розбираюся шо по чом.
– Ти знаєш, який у нас раньше був город? Новокраснокамінськ, мєжду прочім, раньше був нормальним городом, да! З парками, кіосками з мороженим, нормальними гастрономами, де всігда, понімаєш, всігда були і пиво, і водка, і до водки. Всьо було – і каруселі, і автомати з газіровкою на вулицях стояли, і, прошу замєтіть, шо вони при цьому всьому ше й работали. Но то всьо таке – то всьо фігня! А знаєш, шо главне? Не знаєш? Главне, шо люди були нормальні! Понімаєш – нормальні! Тоді ще не прийшли оті...
– Хто, оті?
– Ті, хто прийшли із шахт...
– Шахтарі, чи що?
– Та які там в лисого шахтьори! Нє, ти не понімаєш! Ніякі вони не шахтьори! Вони такі самі шахтьори, як я балєріна! Ти їх токо побачиш, як зразу ж поймеш – ніякі вони не шахтьори і шо вони вообщє другіє. Вони совсєм другіє, хотя і похожі на нас.
– Щось я тебе не зовсім розумію...
– Та шо тут понімать? Вони прийшли оттуда, – сусіда тицьнув пальцем у пілогу, – із-под землі вони прийшли. Через шахти. Знаєш, когда це все началось? Це началось ше у восьмидесяті, коли почався крізіс угольной промишлєнності. Обородуваніє було зношене, постоянно ламалося, шоб достать нове, нада було писати бєзконечниє бумажки. Нє, начальство писало, канєшно, но це все було до пізди. Нікому нічого не нада було. Все було пущено на самотьок. Шахти простоювали, бо ніякий дурак туди не хотів спускатися на розвалених ліфтах і вкалувать там зміну з роздовбаним отбойніком. Кароче, все котилося к йобаному коту під хвіст – добича угля знижувалася із місяця в місяць, баланс прєдпріятій соотвєтсвєнно – тоже. Мужики бухали – всьо пробухували, всьо, що у них там було на їхніх збєркнижках, всьо брали і пробухували. А шо? Був якій-то виход? Шо, лучше коли тебе в шахті завалить к хуям, потому шо немає нормального оборудованія, потому шо ніхуя уже давно не соотвєтствує нормам бєзопасності? Начальство тоді, канєшно, засуєтилося, почало платити двойниє, а на самих убиточних – і тройниє бабки, але дураков знаходилося все менше. Нікому не хотілося, шоб його через пару тижнів виносили роздавленого на носілках із забою. І ось однажди все дойшло до того, шо вже ніхто вообще не хотів туди лізти. Начальство орало, говорило, шо всіх уволить к йобаной матєрі в гроб, но ніхто всьо равно не ліз – казали, мол, от буде нове оборудованіє, тогда і поліземо, а щас дураков нема. Начальство обєщало, шо скоро привезуть новоє оборудованіє, а мужики казали, шо от коли привезуть, тогда і буде разговор, і продолжали квасить водяру.
Імєнно тогда то він і появився... Нестор Нерон – наш городський голова. Нє, ну, канєшно, тогда він ше не був головою. Ти, навєрноє, про нього чув – його щас часто по тєліку показують і в газетах про нього пишуть – шо от, мол, простий шахтьор, з народу, ударнік труда, мол, новий метод добичі угля винайшов, двєсті, а то і двєсті п’ятдесят процентов і тому подобне. Но тогда це був простий собі мужик, шахтьор, начальник бригади. Кароче, йому нужни були бабки, і він таки согласився йти у забой. Вже не знаю, як він там свою бригаду уламував, но, должен сказать, шо мужик он був рєзкий – многіє його побоювалися, і не зря. Він якось одному мужику із своєї бригади чєлюсть набок звернув одним ударом – шось вони там, кажуть, не поділили – чи бабу, чи пузир – карочє, поругалися, і Нестор так йому двинув, шо того зразу ж у больнічку к костоправам. От так от... Ну, в общєм, уговорив-таки Нерон свою бригаду, і ось вже чи не впервиє за місяць шахта заработала. А це була, шоб ти знав, шахта «Новий путь». Ага, імєнно та сама. Но слухай дальше. Не успіли вони ше й полсмєни одпахать, як шось там у них случилося. Кажуть, шо газ пошов, а откачувався він погано – всі агрегати були розйобані до невозможності, ну і, кароче, вони цього не замітили і там чи іскра якась, чи ше шось... В общєм, воно там у них йобнуло. Причому йобнуло мощно – завалило все к чортовой матєрі! І всі думали шо їм там капздєц, даже спасатєльна група не сильно спішила – мертві підождуть. І тут вдруг дзвонить в діспєчєрской телефон, і всі в шокє, того шо це дзвонок оттуда, знизу. І, в об щем, по телефону Нерон каже, шо, мол, нехай скоріше там їх одкопують і шо всі вони ше живі, але воздуха у них маловато. Спасатєлі бігом опохмелилися – і давай рить. Вони всю ноч до них добиралися і вже на слєдующий день наконєц одкопали. І ти знаєш шо?
– Що?
– Там був токо Нерон!
– Усі інші загинули?
– Нє, ти не поняв. Усіх остальних там вообщє не було. Був токо Нерон, причому здоровий-здоровісінький. Ну, його там потом довго розпрашували, де, мол, остальна бригада і шо з ними случилося. А він токо казав, шо вони десь потірялися в шахті. Вони, тіпа, пробилися до якихось пустот у породі, і када їх завалило, то остальні розбрелися по тим пустотам і десь потірялися. Йому, конечно, не очень-то вірили. Но шо ж тут поробиш? Вижив – і то хорошо – щитай, у рубашці народився. Потом уже даже начальство рішило вже нікого у ту шахту не посилать, но тут сам Нестор Нерон почав начальство донімати, шо, мол, ніззя бросать добичу, шо, мол, він там нашов уголь якоїсь харошої породи і коє-шо іше. І, як не странно, начальство-таки з ним согласилося, і через пару днєй в «Новий путь» отправилася вже нова бригада, і брігадіром у них назначили, конєчно же, Нестора Нерона. Я не знаю, як їм тогда удалося набрати нових людей, які согласні були після всього того туда лізти, але народ говорив, шо Нерон був увєрєн, шо більше завалів не буде. Він якось там їх усіх убідив, наобіщав золоті гори – і народ-таки согласився. Хотя шо то був за народ – ті, кому вже тірять було нєчєго. Той збухався і тепер просто не мог без бутилки, а бабки на бутилку десь же треба було брать, той – сопляк, жизні ше не нюхав і повівся, деяких дома жони запиляли, шо, мол, де бабки? Мол, ти мужик чи нє? І ті вже готові були на всьо, аби тільки принести їм ті прокляті бабки. Кароче, зброд набрався іще тот! І ось вони знову полізли у ту шахту, і всі вже думали, шо скоро знову якийсь взрив, чи обвали, чи ще якась хуйня – там все було совсєм розйобане! Там же даже ліфт єлі їздив і порой застрявав прямо посеред дороги. Але всьо обійшлося – вони отработали зміну, видали кучу тонн пєрвосортного угля і даже, кажуть, принесли із забою ше які-то ценниє вещі, але які іменно – ніхто не знав. Мужики казали, шо вони там найшли чи то золоту жилу, чи то алмази, чи ше шось таке. Ніхто в це, канєшно, не вірив, але совсєм скоро у всіх тих, хто спускався тоді із Нероном у шахту, вдруг рєзко завелися бабки, причому немалі бабки. Нє, ну конєчно, їм там башляли за спуски – вони тоді чи не одні на весь Новокраснокамінськ работали у шахті, но, сам понімаєш, шо то були совсєм другі бабки. І от мало-помалу «Новий путь» заработав. Позбирали бригади, почали регулярно їх спускать туда, вобщем, процес пошов. Але ось тут-то і почалися перші неприятності. Мужики із бригади Нерона, ті, шо перші тогда з ним спустилися, шось із ними було не то... Понімаєш, от когда знаєш чєловєка кучу лєт, там перепив з ним не один літр, хуйо-майо, так от тогда дуже чотко можна замітить, коли у нього шось не так... А у цих всьо було не так. Якісь вони стали другі. Нє, ну вони попервах, канєшно фраєрувалися – понакуповували собі там жигулі, тєлікі японські, відікі і всяке таке, але видно було, шо їм це все так – до лампочки. Ходили якісь совсем прибиті. Напрімєр, он Льончик, раньше був нормальний мужик – всєгда у всьому перший. І пива біля ночного ларька випити, і піти на дальні заводи в общаги до работніц хімпрому... Кароче нормальний мужик був. А тут він постоянно якийсь задумчивий ходить, а коли спускатися у забой так вообше, мрачний робиться, як мєнт, і мовчить. Я вже його і розпрашував – може, із сімйою шось не то, може, жена дома пиляє чи їбеться з кимось на стороні? А він все мовчить і рукою токо махає – мов, не приставай, Сьтопка, отвянь. І так не только Льончик. Постєпенно всі у бригаді Нерона стали якісь припєжжєні. Зато Нерон ходив корольом. Добича угля постоянно увєлічувалася, но почали говорить, шо вони там не только уголь добувають. Ніхто нічого толком не знав, а ті, хто спускалися з Нероном, мовчали як риби. Вони всі боялися. Вони сцали Нерона, але, казали, шо вони сцали не токо Нерона. Нерон – то так, ну рєзкій мужик, ну, і шо з того? На кожного рєзкого по-любому найдеться парєнь порєзче... Нє, вони боялися спускатися в забой, і це було особєнно странно, бо як сказав Нерон, шо обвалів і всякої хуйні больше не буде, так всьо і шло чотко, хоть оборудованіє ніхто так і не обновляв. В це врємя почали запускати другіє Новокраснокамінські шахти – мол, «Новий путь» работає, а ми шо – хуже? Мужики з других бригад побачили, шо шахтьори з «Нового путі» нєхіло так поднялися, і давай собі возвращаться в забої. Но тут знову обвали. Сначала на одной, потом, почті через день, на другой. Всі в переполох – мол, прєкратіть, запрєтіть, шахти закрить і так даліє. Нерон опять пошов до начальства – він уже тогда в них у большому авторітєті був – і убідив їх не закривать шахти. Шось він там їм таке наговорив – казали, шо, мол, він їм розказував за якийсь новий метод, який знає токо он і його бригада, і шо якшо пользоваться цим методом, то ніяких обвалів не буде і всьо буде чікі-пікі. Ну, і начальство опять согласилося і розрєшило Нерону работать на других шахтах. Дали йому нову бригаду на обучєніє, а через день їх вернулося токо троє. Ну, і Нерон, конєшно. Представляєш – троє! Всі знову поставали на рога – де, мол, остальні? Шо случилося? Нерона тогда даже арєстовали якоби за халатность. Правда, на слєдующий день зразу ж отпустили, і всі вроді і забули про тих пропавших бєз вєсті. Сім’ї, канєшно, требували детального розслєдованія, но їх футболили з кабінєта в кабінет, і нічого з того не получилось. Дєло закрили і про тих пропавших шахтьорів всі просто забули. Мало-помалу заработали всі шахти у городі. На многіх поначалу тоже була якась хуйня – завали, взриви газу, ше шось, но туда зразу ж отправляли Нерона, і всьо налажувалося, от только він всєгда послє першого разу возвращався то з половиною бригади, а то і вообше сам. Тут, канєшно, дєло було совсєм тьомне, но його мощно кришувало начальство – добича то увєлічувалася, а якісь там жертви – так вони і раньше постоянно були, даже іще больше. Многіє мужики отказувалися ходити в забой із Нероном. Начальство орало, увольняло, но таких було всьо больше і больше. І тогда Нерон привів откуда-то нових шахтьоров. Ніхто не знає, де він набрав тих уродов – іначе їх і не назвеш: всі якісь скручені, блєдниє, горбатиє, а глаза – як блюдца і зирять наче ненормальні. Хтось казав, шо то молдавани… Але то всьо фігня. Ніякі то не молдавани. Шо я, нікада молдаван не бачив, чи шо? Куди тим молдаванам до цих упирів! Мужики їх опасалися. Якісь ці нові Неронові шахтьори були странні. Постєпенно їх в городі ставало все больше і больше. Їх селили по общагам і гостінкам на окраїнах, і скоро на ті окраїни наші вобше не потикалися. Нехарашо там якось стало. Нерон тогда уже в начальство пошов – сам в шахту не спускався, токо наглядав і руководив. Набрав собі помощників із нових: Павлягу Протона – він сійчас у нас його заступником, і Авдія Агронома – начальніка по виробничо-релігійній часті. Нада сказать, шо мужики їх боялися даже больше, ніж самого Нерона. Ці нові його помощніки тоже були того, із шизой. І говорили вони якось странно, наче і говорить він до тебе, і слова ти понімаєш, а потом ловиш себе на мислі, шо вмєсто слов токо якесь шипіння і всьо. Карочє, стрьомні були ці його нові помошніки. Наші почали масово увольняться. Ті, хто був з головой, стали якось крутиться шоб копєйку заробити, але чи багато в наше врємя мужиков з головой? Всє остальниє просто собі бухали, махнувши на всьо рукой. Постєпенно в городі ввели якісь нові странні правила – всі, хто работав на шахтах, должни були щонеділі, хоть ти усрись, вмєстє із сімйою приходити в горсовєт – це у них називалося «планьорка». Прєдставляєш, у неділю – планьорка? Но, я тобі так скажу, ніяка то, на самом ділі, була не планьорка! Мені розказували, шо вони всі – всі ці нові приблуди, ну і ті нємногі наші, які всьо же продолжали работать на шахтах, в дванадцять вже товпилися біля горсовєта, а потом вони всі туди заходили, закривали двері і починали там одправлять якісь свої обряди. Я це знаю, потому шо мені один мужик розказував, земля йому пухом. Він однажди напився і заліз на дерево, шоб подивиться, шо ж вони там роблять. Він, канєшно, мог шото напутать, бо постоянно бухим лазив, но вєдь ті їхні завивання було чути даже на вулиці. Вони всігда там шось шипіли і підвивали, а потом починала грати музика. Странна така музика – якась така глуха, ніби із-под землі, а потом вона якось постєпєнно мінялася і мінялася, і вони всі починали їй підвивати і вили довго – по нєсколько часов... Так от, а той мужик, шо на дерево видерся, розказував, шо вони там в залі вообше стоять голиє, пошатуються і руки вгору воздимають, а на трибуні стоїть сам Нерон – тоже голий, але на голові у нього якась странна шахтьорська каска, і шо вона вродє би золота. А ше він розказував, шо над трибуною вмєсто ізображенія Ілліча тепер висить якесь страхопудало. Но саме інтєрєсне, шо ті, другі, яких привів Нерон, вони – казав мужик – когда роздіті, то на людей вообше не сильно-то похожі. Він казав, шо в них строєніє тєла якесь странне і шо як він токо це замітив, так зразу ж наїбнувся з дерева і проригався. Ми не дуже то йому й вірили, но ці новиє шахтьори, в натурі, якісь странні, да і ходять всігда в якихось широченних спорткостюмах. А когда ідуть – то якось вразвалочку, наче моряки, і пошатуються, а руки довжелезні і звисають мало не до колін, так і кажеться шо зараз зіпреться на руки і побіжить, як собака чи кошка... В общєм так ілі іначе, але постєпєнно в городі ставало всьо хуже і хуже. Со сторони то воно якраз всьо наоборот виглядало – всі шахти знову работали, угля добували больше і больше, Новокраснокамінськ якоби розвивався і всьо такоє. Но я скажу тобі як человєк, який у цьому городі виріс, – всьо становиться токо хуже. Повєрь мені. Стало хуже. І це не только я так щитаю – спитай оно будь-кого із мужиков, кромє тих, нових потороч, і тобі каждий скаже – шо всьо котиться к йобаному коту под хвост. Понімаєш, нам уже немає мєста в нашому родному городі! Або іди работай на шахті, де можна сойти с ума від... ну, від того, шо там... короче, ніхто з нормальних щас у шахти не спускається, або здихай собі помаленьку на обочінє жизні. І ти знаєш, вони, в общем-то, даже помагають їм скоріше дойти до конца. Щас почті на каждом углу понаставляли ганделів-наливайок і одпускають там водку по низьким ценам, а то і просто так. От мужики там і труться цілими днями. Конєшно, при теперішньому уровні добичі угля вони собі можуть позволити таку благотворітєльность, только зовсім це, на самом ділі, не благотворітєльность. Я тобі так скажу – вони просто, абсолютно в рамках закона, розчищають собі жизнєнне пространство. Да-да – просто розчищають жизнєнне пространство від нас. А ми ведемося і бухаєм – а шо нам ше остається дєлать? Ми – в глухому куті, понімаєш? До нас нікому немає дєла! Столиці токо уголь подавай, а хто там і як його добуває – нікого не їбьот! Понімаєш, їх це просто не їбьот!!! Їм только подавай високоякісне вугілля! Вони страшенно жадні до всіляких добич, виробництв і проізводств. Їх насправді не цікавить, яким чином і за яких умов та чи інша область поповнює їхній держбютжет. Враховуючи такі обставини, нашим першочерговим завданням є постійне підвищення видобутку вугілля найвищого гатунку. Також потрібно звернути пильну увагу на видобуток золота, алмазів, янтарю та інших еквівалентів їхнього уявлення про цінність речей. Завдяки цьому ми здобудемо можливість якомога довше приховувати наші справжні цілі. Запихаючи в їхні прогнилі, старі, жадібні, хтиві горлянки вугілля, золото та алмази, ми, водночас, заплющуємо їхні очі, аби вони не бачили справжнього стану речей довкола! Годуючи їх із золотої ложечки всім цим непотребом, ми здобуваємо час і можливості для створення плацдарму, який у майбутньому слугуватиме відправною точкою для заміни об’єктивних законів їхнього світу суб’єктивними законами нашого, а отже, нарешті здійсниться одвічна мрія, яка так довго плекалася в наших холодних серцях. Проте, шановні товариші, не варто ігнорувати загрозу так званого ментального спротиву певних прошарків наших опонентів. Потрібно пам’ятати, що, на жаль, не для всіх членів суспільства всі вищеперераховані еквіваленти матеріального благополуччя є першочерговою метою їхнього існування. Саме до таких, особливо небезпечних для нас членів суспільства, ми маємо вжити низку превентивних заходів, кінцевою метою яких буде повне перетворення їх на масового споживача, керованого набором стандартних засобів. Ви запитаєте мене – чим же так небезпечні вищеозначені члени суспільства? І я вам відповім. Насамперед їхня небезпека для нашого переможного маршу полягає у тому, що у них, на відміну від усіх інших, свідомість домінує над навколишнім середовищем і обставинами, в яких вони перебувають. Це означає, що вищеозначена суспільна група надзвичайно важко піддається корекційному впливові зовнішніх чинників, простіше кажучи – зміна їхньої свідомості потребує набагато більших ресурсів і ширшого ряду методів, ніж зазвичай. Трапляються такі окремі суб’єкти, які взагалі є надзвичайно стійкими до маніпулятивних впливів. Зваживши всі наведені вище чинники, ми постали перед необхідністю кардинальної зміни засобів маніпулятивного впливу. Раніше, орієнтуючись на превалюючі верстви суспільства, ми застосовували так звану практику прямого масового обидлячення, за якої всі зовнішні чинники, з якими об’єкти контактували в процесі своєї життєдіяльності, перманентно штовхали їх у бік примітивізації своїх фізичних і духовних потреб. Як показав досвід, подібний метод добре зарекомендував себе в роботі саме вищезгаданими найчисельнішими суспільними групами. Проте, якщо говорити про важкокорекційні суспільні групи, ми не можемо не відзначити протилежних результатів. Усі ті маніпулятивні чинники, які чудово спрацьовували для переважної більшості суспільних груп, на важкокорекційні групи суспільства впливали протилежним чином. Тобто у вищеозначених суспільних груп замість спрощення фізичних, а надто духовних, потреб спостерігалася прогресуюча необхідність їх нарощування, що, як зрозуміло, є протилежністю початковим завданням. Такий стан речей є недопустимим у світлі поставлених перед нами завдань. Отже, усвідомлюючи ситуацію, що склалася, ми вирішили на даному етапі нашої діяльності зосередити головні зусилля на важкокорекційних суспільних групах. Оскільки, за останніми результатими тестувань, для вищеозначених суспільних груп духовні потреби є першочерговими, то в подальшому діяльність буде зосереджена, головним чином, саме у цьому напрямі. Усвідомлюючи необхідність пробудження зацікавленості, а в подальшому і завоювання довіри у важкокорекційних груп суспільства і враховучи специфіку домінування духовних потреб над фізичними, було вирішено зосередити зусилля перш за все на інформативній сфері життєдіяльності суспільства. В контексті вищесказаного було ухвалено поступово корегувати інформативну сферу в напрямі підвищення її інтелектуальної, естетичної та духовної вартісності. Інакше кажучи, ми беремо курс на поступову переорієнтацію формату всіх засобів масової інформації, а також літературної, кінематографічної та музичної сфер. Починаючи з цього моменту ми подбаємо, щоб у так званій жовтій пресі матеріали про життя зірок, статті із назвами на кшталт «Дочь Путіна єст кал» та «Пять тисяч фактів про секс, яких ви не знали», «Чи существують пришельці на самом дєлє?» і «Варвара Пилипівна у п’ятдесят п’ять років народила дитину від собаки Шаріка» поступово замінювалися актуальними матеріалами у сфері фізики, квантової механіки та біоенергетики, освітленнями найновіших тенденцій розвитку сучаснокого авангардного та лубкового мистецтва, полеміками найцікавіших соціальних дослідників, детальними описами принципу роботи атомної та нейтронної зброї, популяризованими публікаціями про найновіші розробки у царині штучного інтелекту та бойової робототехніки. Особливу увагу буде приділено публікації у всіх столичних газетах та газетах районного значення головних витягів робіт Альберта Ейнштейна, оскільки цей чоловік багато на чому розумівся. Все вищесказане повною мірою стосується також телебачення і радіомовлення. Поступово з блакитних екранів повинні зникнути «Доми» один і два, «Самі умні», «З табу» та «Без табу», серіальний понос на двісті серій, музичні кліпи із сраками, губами і цицьками та інша низькопробна шелупонь. Замість всього цього найближчим часом телебачення повинно переорієнтуватися на цілодобове транслювання класики світового кінематографу – почати потрібно буде обов’язково з «Андалузького собаки». Значить так: з початку тижня – з ранку до ночі – по всіх каналах ми будемо транслювати «Андалузького собаку», щоб усі мали змогу долучитися до цього зразка високого мистецтва оспівування гуманістичних цінностей та загальнолюдських ідеалів. Потім перейдемо до тематичних показів ретроспектив кінострічок Інгмара Бергмана, Андрія Тарковського, Ларса фон Трієра, Кім Кідука, Вона Кар Вая, Кіри Муратової, Хаяо Міядзакі, Нордштейна та інших кінозвитяжців. Музичний формат радіомовлення поступово, але невблаганно мусить колихнутися в бік пост-індустріальної шумової музики. Окремими тематичними блоками будуть освітлюватися сладж-, хардкор-, дарк-фолк-, транс- блек-метал- та пост-рок-сцени. Не зайвим буде залишити в ефірі кілька тематичних передач, в яких транслюватимуть реліктову шансон- та естрадну музику, а потім ведучі в злісній манері знущатимуться і принижуватимуть щойно прослуханий матеріал, а разом з ним і всіх тих, хто ще не встигне переорієнтуватися на загальний музичний формат. Новини, інформацію про погоду та затори на автошляхах будуть рекомендовані до повного усунення з радіоефіру для повного зосередження слухацької аудиторії на новій для неї музичній інформації. Що стосується літературної сфери, то тут теж ми будемо змушені вдатися до радикальних засобів, спрямованих на досягнення поставлених перед нами завдань. Перш за все з ринку потрібно буде усунути будь які згадки про «Іронічєскі дєтєктіви», «Бєшених, які на зоні мочать Лєших», «Пріглашеній ко свадьбє» і «Возвращеній в Едем». Натомість ми наповнимо книгарні повними виданнями творів Альбера Камю і Жана-Поля Сартра, Семюеля Беккета і Франца Кафки, Філіпа Говарда Лафкрафта та Томаса Ліготті, Даниїла Хармса та Володимира Сорокіна. Обов’язково до загальноосвітньої літературно-суспільної програми буде включено життєстверджувальний роман Андрія Платонова «Чевенгур», а всілякі згадки про соціальних мізантропів Толстого, Лермонтова, Тургенєва і Чехова будуть стерті із соціальної пам’яті – ми всі чудово знаємо, що саме вони хотіли нам донести у своїх людиноненависницьких пасквілях. І саме тоді, коли цей масштабний, але необхідний фронт робіт буде виконано, коли важкокорекційні суспільні маси нарешті повернуться своїм здеградованим інтелігентським обличчям до культури народу, оскільки на той момент їхня йобана естетська культура і стане саме народною культурою, тоді, коли вони полегшено відітхнуть і повірять у торжество їхнього тричі розйобаного, мутного і досі малозрозумілого погляду на загальнолюдські цінності, тоді, шановні товариші, ці шавки, ці ублюдочні очкарики, ці замизгані поетики і волохаті брудненькі музикантики з претензією на авангардність, ці лисіючі фізики з посинілими від постійних експерементів з радіацією та атомною вибухівкою яйцями, ці домашні дисидентики в розтягнутих светрах і з постійним виразом невдоволеності на своїх небритих мордочках – всі, всі вони будуть у нас в кулаці, ми зможемо вертіти ними як захочемо, ми зможемо поставити їх рака і змусити спілкуватися між собою сраками, а вони тільки повискуватимуть від задоволення і радісно пердітимуть одне одному про справжнє торжество гуманізму і справедливості; саме тоді рухне останній бар’єр, остання барикада, перехнябиться і впаде остання дерев’яна хвіртка, і тоді наші колони переможно пройдуть їхніми містами, і тоді з їхніх немічних тіл ми зробимо паштет і намастимо ним їхній хліб і запихнемо його собі до рота, тоді, нарешті, справдиться давнє пророцтво щодо діалектичного розвитку людства, і воно пощезне в хаосі та пітьмі, які для нас стануть гармонією і світлом.
Godspeed You! Black Emperor ІІ
…гармонією і світлом, гармонією і світлом гармонією і світлом гармонією і світлом… – останні відлуння фраз поступово згасають, зливаються з низьким гулом, деформуються, і ось вже туди вплітається деренчливе дзижчання якогось струнного інструмента, а йому акомпанує тромбон чи, принаймні, щось дуже на нього схоже. Дзвенять тарілки, басовито гуркочуть барабани, хвороблива мелодія потроху – крапля за краплею – сочиться звідкілясь зі стелі, заповнює собою увесь простір, лине далі, і все навколо похитується і постукує, час від часу здригається, хилиться то в один, то в інший бік, і я, розплющивши очі, розумію, що все ще перебуваю у вагоні потяга. За вікном пропливає закіптюжене буре передмістя з похиленими цегляними будівлями і випаленими на сонці деревами та кущами, які приречено чіпляються за такий самий бурий, як і все навколо, ґрунт. Проте зосередитися на краєвиді з вікна мені не вдається. Не відразу розумію, що все через оту кляту, ніби придушену, музику, яка, втім, уже гуркоче на весь вагон. Кручу регулятор гучності, але вочевидь, його вже до мене скрутили добрі люди. Коли хвороблива мелодія, яка, до того ж, увесь час наростає, нарешті уривається на дуже пронизливій і неприємній ноті, мене неначе з усього розмаху хтось гамселить тишею по тім’ю так, що тілом проходить судома. Перестук коліс потяга, деренчання склянок у похмільних руках провідниці, чиєсь шарудіння целофановим пакетом і безперервне хряпання дверей тепер видаються найтихішими і найніжнішими звуками на світі.
– Щойно ви прослухали композицію «From the deepest caverns» наших земляків, гурту Godspeed You! Black Emperor, – бадьоро затараторило з динаміка, – а зараз трохи поностальгуємо і згадаймо буремні рок-н-рольні п’ятдесяті разом з непогамовним контркультурщиком, вічним революціонером і нонконформістом естрадної сцени, завжди молодим і завжди готовим до бою Йосипом Кобзоном! Слухаємо класику рок-н-ролу – «Валютний дирижабель»: дзвінко звучить розхристаний мотивчик, під який Кобзон із властивою йому хриплою надривністю розповідає про нелегку долю трансвеститів-кокаїністів, що заробляли собі на життя, ошукуючи під «Інтуристом» довірливих закордонних гостей, видурюючи в них джинси, жувальну гумку та дешеві парфуми, які потім збували знайомим фарцовщикам.
Мого сусіди вже немає – лише на полиці лежить клубок сіруватої постільної білизни і на столику час від часу подзенькують порожні пляшки. В голові важко вергаються тьмяні спогади вчорашнього вечора, а в тілі – наслідки вчорашнього коньяку з пивом.
– Здайом постєль, – хрипить провідниця, зазираючи до плацкарти, і перевальцем суне далі. В неї червоне припухле обличчя, обляпана чимось службова краватка, а на лобі – вологий компрес. У вагоні вже майже нікого немає – мабуть, шустрі мужички, прокинувшись ще вдосвіта, змінили свої шльопки на гостроносі черевики із загнутими догори, як в Абу-Касима, носаками, прикрили голі коричневі торси безрозмірними тенісками з дивними езотеричними каракулями на них і посходили на якихось загадкових, не відмічених на жодній карті республіканської залізниці станціях, щоб відразу ж податися до буфетів і одним ковтком вихилити своє ранкове пиво, запалити свою першу ранкову цигарку і вже ліниво, нікуди не поспішаючи, цмулити другу пляшку пива, а потім після третьої, а може, й після четвертої пляшки – купити горілки і кілька біляшів і зустрічати рожевий світанок, а за ним і початок спекотного літнього південного дня, пити теплу горілку, мружачись на колюче жовтогаряче сонце, медитувати, прочищати забиті залізничним пилом і обгортками від цукерок чакри, проводжати поглядом похмурі гуркітливі товарняки і стрімкі пасажирські, які вряди-годи спиняються на цій станції, і то лише на мить, допити одну пляшку горілки і знічев’я взяти другу, і, вже допиваючи її, пізнати навколишній світ і своє місце в ньому, пізнати самого себе, а відтак – зірватися на рівні і знову сідати в потяг, не забувши, звичайно, перед цим затаритися у буфеті, знову їхати, їхати, їхати, пересідаючи з одного потяга на інший, інколи сходячи на суходіл, щоб поповнити запаси горілки та карамельок, мчати далі, креслячи карту Батьківщини у всіх можливих напрямках, долаючи сотні кілометрів навколишнього і внутрішнього простору, бо лише так можна наздогнати час і скільки вистачить снаги триматися з ним на одній швидкості, а значить, у певному сенсі на якусь мить перехитрити життя, а разом із ним і самого себе.
Якось я зустрів такого залізничного кшатрія просто у парку. Він сидів на лавці і тоскно дивився на людей, які проходили повз нього то в один, то інший бік. Його сині гумові шльопки знічено стояли поряд на бруківці, а поли розстебнутої безрукавки безсило лежали на лавці, неначе крила дохлого альбатроса.
– Що ти тут робиш? – запитав я його. – Що ти робиш у цьому нудному міському літньому дещо буржуазному парку? Що ти тут робиш – так далеко від залізничного вокзалу, так далеко від залізниці, так далеко від розжарених металевими колісьми і сонцем рейок? Так далеко від вокзальних кафе, вокзальних повій, вокзальних гендлярів, вокзальних міліціонерів, найкращих у світі вокзальних юродивих і найбрудніших у світі платних вокзальних туалетів? Чому ти спинив свій довічний рух і тепер скнієш у цьому буржуазному, нудному до блювотиння, вщерть переповненому студентами і просто молодими шлоїбениками парку? Чому ти дозволив часові і долі наздогнати тебе саме тут?
– Розумієш, – казав залізничний заброда, мнучи у роті покручену папіросу, – якось я зійшов на вокзалі, щоб поповнити запаси харчів і горілки – ти ж знаєш, як нам, залізничним кшатріям, потрібна горілка, щоб ставати легкокрилими і набувати здатності мчати наввипередки з часом – так от, я в буфеті купив горілки, трохи пива і вийшов на перон, щоб дочекатися свого потяга, сісти в нього і продовжити свій шлях республіканською залізницею. Я сидів на лаві, маленькими ковточками цмулив горілку, дивився на вокзальних повій, вокзальних гендлярів, вокзальних міліціонерів і найкращих у світі вокзальних юродивих, курив папіросу і чекав на свій потяг. Я ще не знав, що це має бути за потяг – можливо, Київ-Луганськ, чи Київ-Запоріжжя, а чи прохідний Москва-Кишинів, але в жодному разі не Київ-Варшава чи Київ-Берлін. Проте я твердо знав, що рано чи пізно до платформи повільно підійде саме мій потяг, я потраплю в його тісні, захаращені валізами, ящиками, матрацами та людьми обійми і продовжу свою подорож на край світу, до якого я ще ніколи не доїжджав. Але мій потяг ніяк не прибував. Я вже був випив одну пляшку горілки і почав пиво, думаючи, що ось-ось, ще один ковток, ще одна затяжка, і він, як завжди, плавно вирине з-за легкого вигину південно-східного чи південно-західного напрямку республіканської залізниці. Проте звідти виринали чужі потяги, під’їжджали до перонів, стояли, наповнюючись різною громадянською сволотою, і їхали далі, а я залишався на цьому вокзалі з пивом у руці й тривогою у серці і чекав на мій потяг…
– А далі? – запитав я у примовклого залізничного кшатрія.
– А що далі? – сонно здивувався він. – Мій потяг так і не прийшов. Мабуть, я просто його проґавив, стоячи того неспокійного ранку в буфеті у галасливій черзі за горілкою і пивом. Або ж він просто не проходив через той вокзал. Можливо, десь у своїх розрахунках я припустився помилки, не там зійшов, чи ще щось подібне, і мій потяг тепер ніколи не прийде на жоден із перонів жодного у світі вокзалу… Я пробував сідати у потяг як звичайний пасажир, але то не те – в такий спосіб я не лише не можу рухатися на одній швидкості із часом, а радше, навпаки – час рухається відносно мене ще швидше, ніж якщо я стою на пероні вокзалу чи ще десь на нерухомій ділянці землі. Вже краще нидіти у цьому буржуазному спекотному літному парку, аніж так. Тут, принаймні, старі шахісти інколи можуть налити горілки, коли один виграє в іншого партію в шахи, і тут, принаймні, повз мене не проходять чужі потяги, які нагадують мені про власний втрачений потяг. І ось що я тобі скажу, хлопче, якщо ти ще не проґавив свого потяга, якщо ти все ще знаєш куди прямуєш і навіщо, коли ти все ще отримуєш кайф від цієї невизначеної подорожі у невизначеному напрямку і з невизначеною метою, постарайся ніколи не спізнюватися на свій потяг, навіть якщо ти не встигаєш купити пива, горілки чи оселедця в дорогу – забий, якось воно буде, на крайняк купиш у провідника, хоч і на кілька карбованців дорожче. Але що ті карбованці? Що можуть значити якісь карбованці порівняно з ризиком назавжди зійти зі свого потяга, опинитися у буржуазному спекотному літньому парку, де лише інколи п’єш горілку, та й то тільки в разі виграшу старого шахіста?
Новокраснокаміськ зустрічає мене розпеченим асфальтом і запилюженими знеможеними деревцями, похиленими п’ятиповерховими будинками і целофановими кіосками-наливайками, а ще – суворою квадратною центральною площею, на якій, як і в кожному населеному пункті нашої країни, стоїть кремезний широкоплечий Ілліч, закинувши на плече свою знамениту лопату.
Цікаво, чому його завжди зображують з лопатою? Чому в кожному місті, кожному райцентрі, зрештою, в кожному задрипаному есемте, Ілліч неодмінно має стояти з лопатою, і то не просто з лопатою, а тримати її саме так – хвацько закинувши на плече? Ні, ну це зрозуміло – він був копачем, він був копачем-ударником, можна сказати, найкращим з усіх копачів на світі. Кажуть, що він власноруч викопав братську могилу для всього села, яке вирізали денікінці. Але ж він не лише копав ями! Чому б, скажімо, не зобразити його на танку? На приземкуватому стрімкому сірому корпусі танку з ручним кулеметом у правиці і гучномовцем у лівій руці, коли він на чолі Червоної Армії скидав у Чорне море залишки загонів Чорного барона Врангеля під жовтим пекучим кримським сонцем? Або, наприклад, з наганом у руці, націленим у лоба Троцького, який стоїть навколішках і кається у всіх своїх провинах, пов’язаних з хибним трактуванням підвалин світового панування капіталістичної мерзоти. Словом, хай там як, але героїчних сюжетів вистачає. Принаймні, їх удосталь, аби щоразу не відливати з бронзи чи міді, а чи не витесувати з граніту однакових Іллічів із незмінною лопатою на плечі.
Сіра будівля готелю «Шахтар» бовваніє тут-таки – неподалік від площі. Обидві букви «а», як це частенько трапляється, кудись зникли, так що тепер назва готелю являє собою дивне слово «Ш хт р»… У фойє холодно, волого і порожньо. Я підходжу до стійки адміністратора, деякий час стою там, ніяково роззираючись, а тоді легенько стукаю по столу. Хвилин за десять я вже голосно гамселю, наповнюючи фойє нервовим грюкотом. Нарешті звідкілясь збоку вигулькує маленький скоцюблений дідок у чорній жилетці, одягненій поверх жовтувато-білої зачовганої сорочки. На самому кінчику його гострого носа недбало сидять такі самі маленькі, як і все в ньому, окулярчики.
– Тихше, тихше, – кривиться дідок і, крекчучи, заходить за стійку. Далі він неквапом знімає з носа окуляри, протирає їх такою ж зачовганою, як і сорочка, хустинкою і, вже знову начепивши їх на носа, звертає на мене погляд своїх вицвілих світло-блакитних оченят.
– Мені потрібен номер.
– Ви шахтьор? – цікавиться дідок, не відводячи від мене своїх окулярів.
– Ні, але яке це має значення? Мені потрібен номер на одного.
– Якшо ви не шахтьор, то я тоді даже і не знаю… – розводить дідок руками.
– Так, я не шахтьор, але я маю намір поселитися у вашому готелі, оскільки, як я розумію, у цьому місті лише один готель.
– Да, ви правильно розумієте. В Новокраснокамінську лише один готель, – дідок поважно киває головою і дивиться на мене, ніби ми вже все з’ясували і зараз саме настав час мені забиратися звідси під три чорти.
– Отже, – я збираю докупи все своє не таке вже й могутнє терпіння, – у мене немає вибору. Можливо, я б і поселився в якомусь іншому готелі вашого квітучого міста, але, на жаль, у мене немає такої можливості. Значить, мені не випадає нічого ліпшого, як скористатися гостинністю «Шахтаря» чи, радше, «Шхтра», як зазначено на вивісці, і поселитися у вас. Я все ж сподіваюся, що це можливо, хоча, судячи з усього, не так і легко.
– Значить, ви не шахтьор… – гне своєї дідок.
– Ні, я не шахтьор – я журналіст із столиці! Приїхав писати статтю про виробничі досягнення шахтьорів, і мені потрібно поселитися, оскільки, на жаль, сьогодні звідси я їхати ще не збираюся!
– Ну шо ж… Не знаю, не знаю, – дідок лізе кудись під стійку і невдовзі виймає звідти грубезний запилюжений журнал. Він здуває з нього пилюгу і заходиться гортати, не забуваючи при цьому слинити палець щоразу, як перегортає сторінку. Тоді він закриває журнал і знову довго і проникливо дивиться на мене. – У нас, к сожалєнію, немає свободних мєст. Да-да, не удівляйтеся, – продовжує дідок, мабуть, зауваживши мій вираз обличчя, – готель переповнений. У нас поселили шахтьоров, і більше ми нікого не селимо, – дідок складає свої сухенькі, схожі на лапки горобця, ручки на грудях і, по-пташиному схиливши голівку на бік, дивиться на мене скорботним поглядом батюшки на похороні.
– Добре, добре, – міняю я тактику, – тоді, на жаль, мені пора. У мене зараз зустріч з Нестором Нероном, вашим міським головою, ми маємо обговорити концепцію майбутньої статті про «Новий путь». Може, він мені допоможе з поселенням, якщо у нас тут нічого не виходить… На все добре, – я вже підіймаю з підлоги валізу, коли дідок починає метушитися.
– Подождіть, подождіть! Може, ми цей вопрос зможемо рішити і без Нестора Петровича. Може, якшо так, шахтьори і не всі номери заселили. Може, ми щас шото і придумаєм, – він знову розгортає журнал і швидко-швидко шарудить пожовклими хрусткими сторінками, що рясно заповнені дрібнюсінькими каракулями. Цього разу він забуває слинити палець і взагалі його рухи втричі пришвидшуються. – Ви знаєте, – дідок відриває голову від журналу, – нам дуже повезло! Да-да, не удівляйтеся, нам справді крупно повезло. Я ось якраз токо шо найшов вам номер. З нього якраз сьогодні виїхав один шахтьор, а я, старий пеньок, і забув. Це я ізвіняюся. Заповнюйте осьо бланк, а я сійчас всьо рішу.
«От старий гандон!» – думаю я, переписуючи дані з паспорта.
Дідок-адміністратор мені збрехав. Ніяких «шахтьоров» у готелі і близько не було. Я навіть підозрюю, що вони тут зроду-віку не селилися. В готелі взагалі нікого не було – мабуть, я був єдиний поселенець «Шхтра». Довгі порожні коридори на всіх чотирьох поверхах готелю зяють тою пусткою і занедбаністю, які обов’язково з часом з’являються у місцях, де перестають бувати люди. На потертих і вицвілих килимових доріжках сірим шаром лежить пил, двері в деякі номери були прочинені, а ліфт, мабуть, навіки застряг між другим і третім поверхами. Мій номер на другому поверсі в самому кінці коридору. Обстановка суворого мінімалізму надихає на якісь героїчні вчинки – наприклад, взяти пляшку і наодинці із собою надудлитися в драбадан, а потім, викуривши з десяток цигарок, заснути в ліжку з недопаленою одинадцятою і влаштувати в цьому чудовому місці грандіозну пожежу. Щоправда, при такому розвиткові подій самому вціліти теж не випадало.
Сяк-так розклавши речі, я сідаю на рипуче пружинне ліжко і ще раз роззираюся кімнаткою, яка гордо називається «номером»: вижовклі шпалери з незрозумілим візерунком, що найбільше скидається чи то на якісь в’юнкі рослини, чи то на клубок переплетених гадів, перекошена шафа, в якій не зачиняються дверцята, масивний коричневий стіл і розхитаний стілець біля нього. На столі, ніби прозорий натяк і, водночас, заклик, а чи навіть маніфест, стоїть самотній надщерблений гранчак. На стіні напроти ліжка кривобоко висить тьмяна картина в жовтій «під золото» рамі. Я довго розглядаю картину, поки нарешті розумію, що на ній зі спини зображений якийсь скрючений тип у шахтарській касці. Ліхтарик на касці скрюченого типа освітлює кам’яну стіну, на якій зеленою, ніби фосфоресцентною, фарбою нашкрябані якісь візерунки і символи. Не знаю чому, але картина видається мені доволі відразливою, і я перевертаю її лицевим боком до стіни.
Єдине вікно з невеликим кладовищем мух та ос між шибками виходить у внутрішній двір. З нього відкривається мальовничий краєвид, який складається із сіро-жовтої стіни будинку напроти та сміттєвих баків внизу. Я деякий час спостерігаю за грандіозним побоїщем, яке влаштували дворові собаки та коти. Прикметно, що тварини б’ються між собою не за ознаками роду чи зграї, а просто так – кожен проти кожного. Врешті-решт біля смітника залишається масивний рудий собацюра із закривавленим писком і, як не дивно, шолудивий обшарпаний кіт. Вони розташовуються по різні боки від баку і заходяться швидко наминати якусь бридоту, час від часу люто зиркаючи одне на одного.
Цікаво, де все-таки ті «шахтьори», які, за словами дідка-адміністратора, заселили увесь цей задрипаний готель?
Знову ця музика! З кожного динаміка, ніби й не дуже гучно, але якось надзвичайно пронизливо бринять ці повільні, плинкі, скрадливі деренчливі звуки. Вони заповнюють вузькі, затиснуті цегляними кривобокими п’ятиповерховками, вулиці і аж ніяк не поліпшують настрою. Вечоріє. Бліде сонце, заткане якоюсь неприродною рожево-сірою імлою, ховається за величезними трубами переробного заводу. Завод, ніби гігантська залізобетонна комаха, що здійняла свої численні лапи догори, розпластався, вочевидь, на самісінькій околиці міста, проте навіть звідси, з центру, він справляє колосальне враження. Важко навіть уявити його справжні розміри. Товстенні труби повільно вивергають сірі та рожеві дими, які чомусь, заледве здійнявшись у повітря, відразу ж починають стелитися землею, напливаючи на місто, повільно огортаючи його сіро-рожевим саваном, роблячи все нечітким і тьмяним у передвечірніх сутінках. Час від часу вулицею зі скрипом проповзає черговий роздовбаний тролейбус. Він важко перевалюється з боку на бік і підвиває зношеним електродвигуном. Рожево-сіра поволока ніби всотує в себе нав’язливу музику, роблячи її не такою колючою, проте її все ще добре чути – майже з кожного електричного стовпа звисає гроно динаміків, а стовпів тут до чортиків. Мені знайома ця неквапна тривожна мелодія – це її я чув вранці по радіо у потязі. Навряд чи я палав бажанням почути ці музичні вправляння ще раз, але що поробиш – таке враження, що це, принаймні, гімн Радянського Союзу, хоча і той, здається, транслюють рідше, ніж це гіпнотичне деренчання.
Я роздумую над долею майбутнього матеріалу про шахту «Новий путь», якщо він, звичайно, коли-небудь з’явиться, в чому я вже почав сумніватися. Що я напишу? Що в міськраді Новокраснокамінська всі стіни чомусь пофарбовані в червоний колір? Чи що заступник міського голови, Павляга Протон, сидить за столом президії, щось шипить собі під носа і безперестанно гострить олівці? Він захарастив тими олівцями весь стіл президії. Там у нього до дідька багато гостро відточених олівців – різнокольорових – червоних зелених, синіх, жовтих та оранжевих, а ще – прості олівці, старі погризені і сточені майже під корінь, і нові, вперше підстругані. Він їх гострить і щось шипить, час від часу підвиваючи і поводячи своїми величезними світлими очиськами. Господи, він навіть говорити до пуття не вміє! Коли я запитав його, де можна знайти Нестора Нерона, він звів на мене своє блюзнірське, пласке й надзвичайно бліде обличчя й ошкірив дрібні сірі зуби. В обох руках він тримав два гостро підстругані олівці – один зелений, другий червоний. Я нічого не розібрав у його бурмотінні та повискуванні і пішов з кімнати президії, а Павляга Протон продовжив точити свої ідіотські олівці. Чи, може, напишу про те, як я задушевно поспілкувався з Авдієм Агрономом – заступником по виробничо-релігійній частині. І що це взагалі за частина така – виробничо-релігійна?
Авдій Агроном був певною мірою протилежністю Павляги Протона – у світлому плащі та начищених до блиску черевиках, які визирали з-під широченних холош смугастих модних штанів. І говорив він ввічливо, щоправда, в його голосі вчувався якийсь чудернацький акцент, і навіть не стільки акцент, скільки манера дивно вимовляти звуки: коли він говорив, його мову супроводжувало ледь помітне чи то шипіння, чи то дзижчання, від чого важко було зосередитися власне на тому, що він каже.
– Зростання видобутку! Розумієте, товаришу, що постійне зростання видобутку є нашим головним і першочерговим завданням! – дзижчав Авдій Агроном. – Ми плануємо постійно нарощувати темпи видобутку високоякісного вугілля і подальшої його переробки на потрібні та корисні для нашого суспільства речі – автомобілі й кораблі, крани і розвідні ключі на 24, велетенські крокуючі атомоходи й електронні записники, космічні кораблі й модні потерті джинси з обшитими діамантами і сапфірами літерами «Ді енд Джі», космічні кораблі для наддалеких польотів у космос і зимові шини для «Таврій», людиноподібні роботи – незамінні помічники у сільському господарстві і брелки з радянською символікою, різнокольорові кубики з гіперборейськими рунами і пластикові бабці у масштабі 3 до 1, титанові воші і пластилінові начальники нотаріальних контор – словом, ми хочемо покращити життя наших людей вже сьогодні, розумієте, не завтра і не післязавтра, а саме сьогодні – тоді, коли це найбільше потрібно! Видобуваючи вугілля, ми робимо людей щасливими, і саме в цьому – ви маєте це розуміти – ми бачимо наше покликання, наше, якщо хочете, надзавдання! Ми видобуваємо і переробляємо, видобуваємо і переробляємо! І ви знаєте що? Я вам скажу по секрету, так би мовити, між нами… В майбутньому ми взагалі плануємо все видобути і все переробити! Ви лишень усвідомте цю грандіозну і, водночас, благородну мету! Ще від давніх праісторичних часів людство йшло до цього – до тотального видобутку всього сущого і до його тотальної переробки!
Говорячи, Авдій Агроном постійно прикривав нижню частину обличчя крислатим капелюхом, так що було видно лише очі, до речі, такі самі великі та безбарвні, як і в Павляги Протона, та надзвичайно вузьке чоло, майже до брів укрите чорним наїжаченим волоссям. Розпалившись своїм видобутком, він лише на мить трохи відкрив нижню частину обличчя… Та цього мені вистачило, аби розгледіти геть нелюдські риси його мармизи, які він так ретельно приховував за капелюхом.
Його щелепи! Господи, його щелепи!..
Мабуть, зауваживши дивний вираз мого обличчя, заступник по виробничо-релігійній частині похопився і відразу ж щільно притис капелюха до обличчя, так що на видноті залишилися лише очі-блюдця і наїжачене чорним волоссям чоло.
– Розумієте, в мене ця клята астма, мені треба дихати в капелюха, – якось зловісно прошипів Авдій Агроном.
– Так-так, розумію. – ледь вичавив я.
– Астма, товаришу журналіст, клята астма, – продовжував шипіти Авдій Агроном, – без капелюха мені не можна. Говорячи все це, він ніби звинувачував особисто мене у своїй «астмі». Але я встиг чудово роздивитися, що там у нього за «астма».
Вочевидь, він якось по-своєму витлумачив вираз недовіри на моєму обличчі і, бурмочучи своє «астма, клята астма», почав поволі насуватися на мене, так само щільно притискаючи капелюха до обличчя. Мені навіть здалося, що я чую скрип і хрускіт, що глухо долинали з-за капелюха. Він повільно йшов на мене, а я так само повільно відступав до дверей, гарячково думаючи, що це на нього найшло і як би мені викрутитися з цієї причмеленої ситуації.
Я вперся спиною в стіну і почав намацувати рукою клямку дверей, не відводячи погляду від зловісного капелюха, але, як на лихо, клямки ніде не було. Тим часом Авдій Агроном наблизився до мене майже впритул, і тепер я чітко чув якийсь відразливий хрускіт, що долинав з-під капелюха.
– Це все вона. Це все ця астма, – глухо і ніби заспокійливо шипів Агроном, – геть замучила мене, проклятуща! Ну, нічого-нічого – зараз ми, зараз ми всьо устроєм. Зараз ми цю астму… зараз ми її, роднєньку…
Його величезні очі-блюдця зробилися мутними, а з нижньої частини капелюха почало сочитися щось зеленкувато-прозоре. Я почав зміщуватися вздовж стіни, шукаючи ту кляту клямку і водночас не відводячи погляду від обличчя Авдія Агронома, а точніше – від його капелюха, з якого вже почало капати на бордовий килим.
У цю мить двері, які, виявляється, були ліворуч, різко відчинилися і до кімнати стрімким кроком влетів надзвичайно масивний чолов’яга з лисою бугристою і непропорційно малою голівкою. Навіть дуже вільного крою сірий костюм не міг приховати квадратурних форм його статури. При появі чолов’яги Авдій Агроном відразу ніби відсунувся від мене, витяг з кишені плаща хустинку і заходився витирати криси свого капелюха, намагаючись не відривати його від обличчя.
– Не дивуйтеся, товаришу, в нього астма! – бадьоро прогудів чолов’яга.
– Да, да, я вже казав! – закивав головою Авдій Агроном, намагаючись непомітно сховати вимащену якимись зеленкуватими шмарклями хустинку до кишені.
– Нестор Нерон, голова міськради Новокраснокамінська, – чолов’яга простягнув мені широченну, неначе лопата, долоню.
– Отже, з чим ви до нас? – Нестор Нерон креслив кімнату стрімким важким кроком, вибиваючи з килима маленькі хмарки пилу.
– Я з «Української правди». Хочу написати статтю про ваші успіхи у видобутку вугілля.
– Чудово! Чудово! Давно пора! А то, знаєте, як то кажуть, країна має знати своїх героїв! Правда ж, товаришу Агрономе?
– Так-так! Героїв нада знать в обличчя! – Авдій Агроном зблиснув очиськами над капелюхом.
– Це добре, що ви до нас завітали! Це просто прекрасно, що ви до нас приїхали саме зараз, коли наші успіхи сягнули ще небачених у вітчизняній вугільно-видобувній і переробній галузі висот! Я правий чи ні, товаришу Агроном?
– Так-так, ми сягнули висот, – киває головою Авдій Агроном, не спускаючи з мене пильного погляду, – але не менш важливо і те, яких ми сягнули глибин.
– Товариш заступник по виробничо-релігійній частині має на увазі новий надглибинний метод видобутку вугілля, – швидко заторохкотів Нестор Нерон, блискаючи поглядом на Авдія Агронома.
– Я так і подумав, – промимрив я, все дужче і дужче непокоячись.
– То що – почнемо? – Нестор Нерон нарешті зупинився і очікувально витріщився на мене, потираючи свої здоровенні руки-лопати.
– Що почнемо? – я переводив здивований погляд з Нестора Нерона на Авдія Агронома й назад.
– Як це що? Статтю, звичайно! Зараз сядемо і все гарненько напишемо!
– Пиши статтю! – дещо погрозливо прошипів Авдій Агроном з-за капелюха.
Непомітно в кімнаті з’явився Павляга Протон зі своїми олівцями. Всі троє втупилися у мене, так що відразу захотілося кудись звідси пощезнути.
– Розумієте, – почав я, зібравши всю свою волю, аби не рвонути в напрямку дверей, – щоб написати статтю, мені потрібно побувати на шахті, порозмовляти з шахтарями, власноруч, так би мовити, зануритися у видобувний процес… До того ж, я писатиму про вашу, наскільки я розумію, найрезультативнішу шахту «Новий путь», а для цього мені, знову ж таки, треба там побувати.
– Це виключено! – категорично прошипів Авдій Агроном.
Павляга Протон теж щось прошипів, крутячи в руках свої олівці, але я не зміг розібрати жодного слова.
– Ну-у, товаришу, – загудів Нестор Нерон, – ви просите неможливого. Ви хоч розумієте, що таке робота шахти? Ви розумієте, що це надзвичайно складний і тонко налаштований процес? На шахті всі працюють, як одне ціле, як один механізм, там усе постійно в русі. Туди не можна ось так от просто прийти і роздивлятися, що там і як. Ви ж там усе зіпсуєте! Та й шахтарі у нас скромні і, я би навіть сказав, боязкі. Ви хоч уявляєте собі, що станеться, коли ось так от, ні з того ні з сього, туди прийде якась чужа людина, ось хоча б ви, і буде там собі ходити і плутатися у всіх під ногами? Шахтарям це не сподобається! Правильно я кажу, товаришу Агроном?
– Ні, їм це ніяк не сподобається, – зашипів Авдій Агроном, – ви їм зовсім не сподобаєтеся, товаришу журналіст, я вам це гарантую.
Павляга Протон на знак згоди люто затарабанив олівцями об стіну.
– Вони у нас дуже скромні! – гнув своєї Нестор Нерон, позапихавши свої ручиська до кишень піджака і похитуючись з носка на підбор і назад. – Вони у нас дуже трудолюбиві, але на жаль, лякливі. Вони дуже нітяться у присутності чужої людини. Вони всі порозбігаються по закапелках – шукай їх потім! А їхні дружини? Ви подумали, товаришу журналіст про їхніх дружин?
– А що не так з їхніми дружинами? – обережно поцікавився я.
– Як вони потім знайдуть своїх чоловіків? Ті ж від скромності і страху позабиваються в якісь найдальші і найглибші штольні – шукай потім вітру в полі! А жінки переживатимуть, місця собі не находитимуть! Сюди будуть приходити – турбувати товаришів Протона і Агронома! А вони ж зайняті! Вони дуже зайняті! У них плани, строки здачі! У них же, кінець-кінцем, відповідальність, як-не-як! Правильно я кажу, товаришу Агроном?
– Він про жінок зовсім не думає! – лиховісно прошипів Авдій Агроном.
– Отже, товаришу журналіст, – підсумував Нестор Нерон, – як ви розумієте, нічого по тим шахтам швендяти – нехай собі спокійно працюють, видобувають вугілля на радість нам і нашій Батьківщині. А ви собі якось і без цього статтю напишете – ви ж професіонал своєї справи! Правильно я кажу, товаришу Агроном?
– Не потикайся на шахту, поняв? – погрозливо блимнув на мене Авдій Агроном, а Павляга Протон, думаючи, що робить це непомітно, засунув мені до кишені піджака гостро відточеного жовтого олівця.
Тим часом брудні рожевуваті сутінки майже повністю оповивають все навколо. На вулицях з’являються хиткі скоцюблені тіні – приречено блимаючи вогниками цигарок, вони дибають у напрямку генделиків-наливайок. У рожевій вечірній мряці продовжує лунати неприємне деренчання Godspeed You! Black Emperor. Ця музика гіпнотизує, висотує думки й емоції, примушує втягувати голову в плечі й мимохіть пришвидшувати крок.
Я розгублений. Я не знаю, що я тут роблю – на кривих тьмяних вулицях цього дивного, майже потойбічного міста – вугільної житниці нашої Батьківщини. Думка про готель, про його порожні запилюжені коридори, прочинені двері в темні покинуті номери мене лякає чи не дужче, ніж жаскі спогади про відвідини міськради. Тому хочеться триматися поблизу людей, хочеться чути людські голоси, хочеться перекинутися з кимось бодай одним словом, аби лише не залишатися наодинці із собою, думками про міськраду та її страшнуватих функціонерів. І ще та стаття…
Я починаю панікувати, у мене тремтять руки і хочеться палити. Нишпорю в кишені штанів і знаходжу там лише запальничку – цигарок немає. Треба щось робити! Треба негайно щось робити! До людей! Мені треба негайно опинитися поміж людьми – байдуже якими! Нервове занепокоєння зростає. Та ще й ця клята музика! Ловлю себе на думці, що ось уже цілісінький день, починаючи ще з потяга, я чую це гидке деренчання і скрип.
Попереду бовваніє черговий генделик. Він розташувався прямо на тротуарі – притулився до стіни п’ятиповерхової хрущовки. Крізь вікна на вулицю сочиться жовтаве світло і видно сутулі тіні відвідувачів, які, спершись на високі столики, смокчуть цигарки і час від часу беруться за пластикові стаканчики.
Усередині накурено і душно. Сизий цигарковий дим в’ється навколо самотньої засидженої мухами лампи, що звисає на дроті зі стелі. Біля кожного столика примостилися майже однакові сірі худі мужички у фуфайках з відбитком приреченості на небритих висхлих обличчях.
Беру пляшку «Шахтьорської», два пиріжки з капустою і пристаю до столика, за яким стоїть лише один самотній чолов’яга. Ловлю запитально-благальний погляд чоловіка і мовчки наповнюю його стаканчик.
Я потроху заспокоююсь – внутрішні дрижаки поступово минають, і навіть руки не тремтять, коли підпалюю цигарку. До генделика входять троє якихось потороч. Я здивовано витріщаюся на їхні довжелезні, майже до колін, руки, криві напівзігнуті ноги, бліді кістляві обличчя з величезними безбарвними очиськами і аж потім усвідомлюю, що на них синя міліцейська форма. Рукави кітелів явно закороткі для цих довготелесих бевзів – з них стирчать жилаві бліді кисті рук, які закінчуються масивними долонями з непропорційно довгими пальцями. Навколишній гомін майже відразу вщухає. Мужички мовчки тупляться в свої пляшки і стаканчики. Чути лише гидку музику, що лунає з вулиці, і сопіння дивних міліціонерів. Замість звичних гумових кийків я зауважую в них на поясах щось на зразок загострених і зігнутих гаком прутів арматури з руків’ями, обмотаними синьою ізоляційною стрічкою.
Поторочі-міліціонери стоять посеред притихлого генделика, роззираються навколо своїми очиськами-блюдцями (кого ж вони мені так нагадують?) і, здається, аж нюшать повітря. Нарешті вони щось харчать одне одному, блискають очиськами на мужичків і, напівзігнувшись, так що довжелезні руки майже сягають підлоги, один за одним неквапом виходять на вулицю.
Минає щонайменше кілька хвилин, поки затхле приміщення гендилика знову наповнюється стишеним хриплим гомоном.
– Бачив? Бачив їх? – чоловік злякано зиркає в бік входу. – Міліція нас бєрєжот, ага, будь увєрєн! – він хреститься і допиває рештки горілки.
Я розливаю горілку по стаканчиках, і ми знову випиваємо.
– Ми, кажється, не знакомі. Шансон, – чоловік протягує руку, і я її тисну.
– Сучари, – трохи помовчавши, провадить Шансон, – які ж вони всі сучари!
– Хто?
– Да, еті, ти ж їх тільки шо бачив. І, главне, ти замітив, як вони увєренно держаться? Замітив, як вони звисока на нас зирять, мєнтяри позорні!
– А чого вони… чому вони такі… дивні? Ну, я маю на увазі, вони якось дивно виглядають… зігнуті якісь, і ще ці арматурини на поясі…
– А то не ясно? Це ж єті, із нових!
– ?
– Ти шо, не мєсний?
– Та я тільки сьогодні сюди приїхав.
– А-а-а… так шо ж ти зразу не сказав? Давай! Давай бистренько за приїзд хлопнем! Давай, за, так сказать, Новокраснокамінськоє гостіприїмство! – Шансон видає невеселий смішок, а потім хапає пляшку і блискавично наповнює стаканчики.
Поки ми п’ємо, за нашим столиком утворюється ще один чоловік. Виглядає він ще більш нещасним і зачовганим, ніж Шансон, якщо таке взагалі можливо.
– Це Бінтік, – Шансон діловито киває в бік чоловіка.
– Бінтік, – ставлячи на стіл пластикову мисочку із сіруватими пельменями, простягає руку Бінтік.
Шансон, вочевидь, уже повністю перебрав на себе господарювання за столиком – він наповнює наші стаканчики, бурмоче щось середнє між тостами і побажаннями на майбутнє і натхненно глушить «Шахтьорську». Бінтік від нього не відстає. Він пропонує мені брати його пельмені, але я відмовляюся, з ненавистю поглядаючи на свій надкушений пиріжок з капустою, шматок якого ледь зміг розжувати. Судячи з вигляду, пельмені Бінтіка можуть виявитися ще гіршими, отож я просто пригублюю горілку, час від часу підпалюю цигарку і слухаю навколишній гомін.
– Нада було тобі раньше сюда приїзжать, – каже Бінтік, набивши рота пельменями.
– Да, да! Щас тут у нас, в Новокраснокамінську, як бачиш, не очєнь-то! – підтакує Шансон.
– Та я бачу, – киваю головою, – ця музика…
– Музика! – агресивно гарчить Шансон. – Ця йобана музика! Як же вона мене достала! Шо це за музика? Шо це за скрипіння і торохтіння? Де Мурзілка Загорний? Де Мітька Чума? Де Катя Огоньок? Де, в конце концов, група ДеЦеПе? Де нормальна музика? Куда подівався шансон?
– Тихо-тихо, успокойся, – Бінтік кладе йому руку на плече.
– Та я, бядь, спокоєн! Я, шоб ти знав, ахуєнно спокоєн! – кип’ятиться Шансон. – Немає! Немає жизні нам тут! Понімаєш? – трясе мене за плече. – Понімаєш, шо нам тут немає жизні? Вон як вони всьо обставили, гади! Тепер вони кругом – на шахтах, в міськраді…
– В горсовєті, – підказує Бінтік.
– Ну да, – продовжує Шансон, – в горсовєті, на заводі «Червоний світанок»… Короче – вони кругом! Пообсідали нас гади і смокчуть кров, мов ті упирі!
– А ви?
– А шо ми? Шо ми? – плаксиво бубонить Бінтік, тримаючи в руці пельменя. – Шо ми можемо зробити? Шо ми можем поробити?
Шансон розпачливо-дзвінким голосом: виживають нас зусюди – ми для них вже і не люди!
Бінтік: занімають наше мєсто – в шахтє, жизні і з нєвєстой!
Шансон понуро: їх в наш світ привів Нерон…
Бінтік: заробив собі, гандон, трохи золота за те. Власть, машину і посаду все дали подземні гади!
Шансон люто: ті жахливі существа тільки з вигляду, як люди. Ти такого зачепи – і побачиш шо то буде! З чорних каверн глибоченних піднялися у наш світ, щоб забрати нашу волю, запровадити сваволю і понищить нас усіх.
Бінтік: в шахтах ми вже не працюєм – по ганделах ледацюєм, заливаєм горе тут.
Шансон розпачливо: ми тепер вже їм не нужні – відработаний продукт, кругом ті гади осоружні живуть як ми – і там і тут! Потроху, стиха, неквапливо, вони приходять в нашу жизнь і скоро буде тут могила – за упокой наш помолись!
Бінтік: підстроїли вони все хитро – дали, шо нужно було дать. Начальство ж наше жадне й хтиве, вже позно стало прозрівать! Вугілля, золото, алмази – вони все це могли достать. А разом з цим вони зуміли весь город наш собі прибрать!
Шансон злякано:
Майбутнє наше все в тумані,
Це місто прокляте навік.
Мов ті ми зараз наркомани,
Духовних бачиш ти калік!
Бінтік:
Самі ми винні! Хто ж іще?
Самі дозволили прийти їм,
Самі відкрили двері в дім.
Нема тепер нам місця в нім!
Шансон безнадійно:
Реальність нашу точать черви,
Вже скоро розпадеться в пил.
Заброди душу нам пожерли,
Нема в нас більше жити сил.
Бінтік:
Над світом всім висить загроза,
Ми пильність втратили давно.
Все огортають мацаки некрозу,
Життя перетворилось на гівно!
…це жахливе псевдомузичне деренчання, здається, вщухло. Я точно не пригадаю, коли саме це сталося, але зараз його не чути. Після цілоденного свердління мозку тими гидкими звуками, тими потойбічними поскрипуваннями, дзеньканнями і харчанням, тими низькими і понурими пекельними трубами і тромбонами, тими причинними психопатичними тоненькими скрипками, тими ржавими дзвіночками, які за кілька годин уже вивертають твоє нутро, закручують його у вузол, примушують тебе підсвідомо шукати якоїсь діри, аби забитися в неї і, затуляючи вуха, тремтіти, потроху втрачаючи глузд.
Я дивуюся, як вони взагалі можуть тут жити? Як вони тут досі виживають, коли щодня, кожного божого дня, відразу після гімну Радянського Союзу, місто оповиває це гидке нетутешнє деренчання, яке триває аж до самісінької ночі, коли, так само як і вранці, з гучномовців, розвішаних на вулицях, з радіо і телевізорів нарешті знову лунає гімн, як ода спасінню, як найсолодша музика небесних сфер, що віщує собою тимчасове позбавлення від тортур нечестивців Godspeed You! Black Emperor.
Попереду, весь час озираючись, скрадається Шансон. Я не пам’ятаю, коли і куди зник Бінтік. Довгий час він дибуляв поруч мене, бурмочучи про самозгубність того, що ми затіяли, лякаючи мене темними незрозумілими натяками і потріскуючи насінням, яке він діставав з маленького целофанового пакетика. Рожево-сіра мряка починає рідшати, і тепер нічні протяги тягають її поодинокі клапті покрученими вулицями міста. Я вже зовсім втратив орієнтацію в часі і зосереджуюся лише на хиткій постаті Шансона. Кілька разів він зупинявся, піднімаючи руку догори, і обережно відходив назад. Я завмирав на місці, і ми довго вдивлялися в темінь, дослухаючись до шерехів і незрозумілого хрипіння, яке долинало з-за найближчого рогу. Одного разу ми довго просиділи, ховаючись за сміттєвим баком. Шансон робив круглі перелякані очі і притискав пальця до губів. Трохи далі попереду було перехрестя, і я розгледів, як купка якихось потворних скоцюблених постатей, повискуючи і шиплячи одне на одного, тягли чималенький клунок. Клунок дригався і час від часу приглушено зойкав.
– Бачиш, шо буває, якшо неосторожно... – бурчить Шансон і ми, роблячи чималий гак, обходимо це кляте перехрестя. Вулиці поступово робляться кривіші та занедбаніші. Складається враження, що похилі кількаповерхові комуналки будували абияк – без жодного планування вулиць та їх розташування. Кілька разів, підвиваючи двигуном, проїжджають кривобокі тролейбуси з облупленою на бортах фарбою і погнутими рогами, що вибивають іскри з дротів. Крізь брудні пошкрябані вікна тролейбусів бовваніють якісь постаті, але їх годі розгледіти. Тоді ми змушені присідати, ховаючись за стовпами або купами сміття. – Тут так просто не можна, – спльовуючи, бурмоче Шансон, – тут токо покажись, і тебе зразу – цок, в лобок, і в мішок!
– А потім? – шепочу я.
– А шо буде потом, нам того лучче не знать, – бурчить Шансон, і ми знову крадемося темними покрученими провулками, проходимо занедбані двори, минаємо будинки з повибиваними вікнами і розтрощені вітрини гастрономів, переходимо залізничні колії і деремося на височенні відвали ґрунту.
– Чого тут все таке занехаяне? Тут що, люди не живуть?
– А ти попробуй тут поживи! – хихоче Шансон. – Тут уже до шахт рукой подать – опасно…
– Чому небезпечно?
– Тут раньше жили, як бачиш… А потом появилися ці, подземні, і почали із шахт сюда навідуваться. По ночам, в основном… Вобщем, не дуже-то тут харашо стало. Тільки зазіваєшся – а вони тут как тут! Не успієш і глазом моргнуть – а тебе вже поминай як звали. Вони у цих вопросах дуже шустриє, гади. Ну, і завод переробний під боком тоже меда в жизнь не добавляв. Ти ж бачиш, шо в городє каждий день робиться: вихлоп – не продихнути. А тут, на висєлках, так і вообше дихать було невозможно.
– А чого ж вони завод так близько до міста поставили чи місто біля заводу?
– Так раньше всьо було нормально. Це він так диміть начав, коли Нерон став городським головою і привів сюда цих ублюдков. Шось вони там, гандони, таке вонюче перерабатують, шо жизні тут вже нікому нема. От такі от діла, товаріщ журналіст.
Ми обходимо по дузі величезні корпуси заводу «Червоний світанок». Навіть звідси добре відчуваєш його могутнє стугоніння. Час від часу там щось бамкає і шипить, високі масивні посмуговані труби із червоними сигнальними ліхтариками вергають сизі дими, в яких вузькими стрічками в’ється та сама рожева гидота.
– Сьогодні шось вони не дуже… – Шансон косить оком у бік труб. – Буває, шо фігачить токо розове – вот тогда тут не очєнь-то находишся.
Завод залишається ліворуч позаду, і ми опиняємося на величезному пустирі з високими відвалами ґрунту і бездонними котлованами. В котлованах важко вергається сіро-рожевий дим, який, заледве виповзши із заводських труб, відразу ж тягнеться до землі і розповзається навколо брудним смердючим килимом. Де-не-де в котлованах, неначе верхівки затонулих кораблів, крізь рожево-сіру поволоку видніються покинуті вантажівки, крани та екскаватори. Вони завмерли непорушними тінями, втопилися на дні котлованів і безмовно проголошують занепад та пустку.
Проминувши котловани, ми підходимо до вишки, біля якої притулилося кілька похилих будівель.
– Щас перекур, а потом спускаємся, – приглушено каже Шансон і припалює цигарку, прикриваючи вогник фуфайкою.
Навколо порожньо. Порожньо і тихо. Ми скрадаємося до темного входу, що бовваніє під вишкою. Шансон довго порпається в ящику біля входу і нарешті видобуває звідтіля дві каски з прикріпленими ліхтариками:
– На, одінь.
Я одягаю каску, припасовую ремінець на підборідді і йду за Шансоном у темряву.
– Вона що, вже не працює? – питаю, коли ми довго спускаємося якоюсь платформою униз. – Тут навколо порожньо, нікого немає. Все вимкнене…
– Єслі б ти тут був дньом, побачив би, як вона не працює, – Шансон спльовує на гофровану підлогу і продовжує крутити здоровенну ручку, трос розмотується, і ми поволі сунемо вниз.
Платформа здригається і завмирає. Ми сходимо на нерівну запилюжену підлогу, і я роззираюся, вихоплюючи з темряви променем ліхтарика обвислі дроти силових ліній, перекинуті вагонетки і якесь шмаття, звалене на купу, поверх якого валяються понівечені відбійні молотки. Здається, що тут уже роками ніхто не працював.
Ми поволі просуваємося вздовж вузьких рейок, по яких мають їздити вагонетки, що валяються поперекидані під стіною. Шансон щось тихо бубнить собі під носа – я розбираю лише окремі приглушені лайливі викрики, якими переривається його монолог.
– …ти понімаєш, як воно мені? Понімаєш? Я ж тут, можна сказать, вирос. Я на цій шахті возмужав, став мужчіной! Мій дєд, Антон Павлович Зємлєрой, тут работав, мій батько, Захар Антонович Зємлєрой, тут работав. Я сюда зразу після школи і пошов. Отдєльні сопляки з нашого класу пішли у всякіє петеу-тєхнікуми, а мнє дєд так сказав: не годиться пацану із шахтьорського роду штани протирать да каракулі в тєтрадках царапать. Ну, я от зразу послє восьмого і сюда. Поначалу було тяжело: смєну в забої одпахать – не лисого поганять. Но я втянувся – в мене ж, так сказать, сімейна традиція. Дєньгі почав зарабативать, на карманє всігда лаве водилося. Друзья уважали – всігда сам собі мог купити і випить і закусить. Щитай, перший з нашого класу їбатися почав… Вобщєм, я тут рос і мужав. І ти понімаєш, як мені зараз тяжело на все це дивитися? Понімаєш? Коли вони, гади, всьо пустили на самотьок – ага, канєшно, приходь, хто хочеш, дєлай шо хочеш! Мандавоши! Які ж вони всі мандавоши!!!
– Ти ж казав, що «Новий путь» працює…
– Так вона ж і працює. Січас тут ці бляді работають…
– Тут якесь все закинуте… Оно вагонетки поперекидані, ліхтарі розбиті…
– А їм, падлам, свєт не нужен! Вони, гади, в темноті ще краще, ніж удень бачать. Їм, на оборот, солнєчний свєт – як більмо на оці! Їм би токо туда, де потємнєє…
– А чого ж вони тоді у Новокраснокамінськ полізли? Чого не сидять у своїх катакомбах?
– Ха! Вони жадниє, понімаєш? Їм там, под зємльой, мало мєста і там нічого путнього немає. А у нас і мєста завалися, і єсть всьо шо їм треба. Короче, тут лафа для них – от вони до нас і лєзут!
Мій ліхтарик вихоплює сутулу спину Шансона, який навдивовижу швидко дибуляє серед куп ґрунту і звалищ всілякого причандалля, яке вряди-годи трапляється на шляху. Вузькоколійка вже давно закінчилася, так само як опорні палі і силові кабелі. Тепер шахта являє собою просто видовбаний у породі тунель.
– Їм, мандавошинам подземним, ненада ні отбойніки, ні свєт, ні каски. Ці гади просто своїми лапами роют. Не вєріш? – він озирається на мене, на мить засліплюючи світлом свого ліхтарика. – Я сам бачив, когда вони только тут появилися. Сопе, рохкає і хуярить лапами – токо угольні бризгі летять. У многіх наших тогда нерви здали – токо до шахти підходили, так зразу блєдниє дєлалися, а нєкоториє ригать чи в кусти по більшому. Да… А я ж потомственний шахтьор, у нас же традиція сімейна. Ну, я і продолжав работать, хотя мені ні порядки еті їхні новиє, ні, тєм боліє, новиє колєгі, зовсім не нравилися. Хотя яка то вже була работа? Як надивишся за день на цих нових работнічков, так вже нічого не хотілося. А потом і вовсє чортє-шо началося. Почали іщезать шахтьори. Сьогодні один не вернувся, завтра – другой. А всі ж, хто іщєз, були із наших, із тих нємногіх, хто продолжав пахать в шахтє вмєстє з цими виблядками. І так продолжалося дуже довго, і ніхто не мог разобраться, шо воно там проісходіт. І вродє ж діваться там було нєкуда, а вони всьо равно продолжали іщєзать. Тода у Нерона появилися еті його заступнічки. І етот, по рєлігіозной часті, Агроном, ввів новиє правила работи в шахтє. Как только ми спускалися в началє смєни в забой, должни були вистроїтися кругом, роздітися догола і так стоять нєкотороє врємя, собіраючи в роті слину. Агроном в ето врємя стояв в ценрі круга і зачитував якусь білєбєрду із бумажок, а потом шось підвивав і харчав, прямо як животноє, єй богу! Потом, когда у нас в роті назбирувалося достаточно слини, ми подходили до Агронома і зливали її у трохлітрову банку. У відро, яке стояли рядом з банкою, ми должни були посцять. Кому не хотілося або хто стіснявся сцяти при остальних, того до работи не допускали. Когда всі зливали свої слюні в банку і сцяли у відро, Агроном брав банку і виливав слюні у відро із сцяклями. Потом він їх довго розмішував і шось бормотав, а потом ми вистроювалися в очєрєдь, а він вмочав свого патика у смєсь слюнєй і сцаклів і виводив нам на груді якісь закарлюки, і тогда вже ми могли одіваться і йти работать. Якось Гришка Пилипишин тайком, зразу, як только отошов од Агронома, постирав ті всі загогулини носовим платком – казав, шо йому воняє. І так случилося, шо він в той день іщез. Ніхто більше не іщез, а Гришка іщез. А Пашка Шкворцов тогда сказав, шо всьо ето через то, що Гришка тогда стер ті закарлюки, шо їх Агроном малював. Він казав, шо, це, мол, їхнє колдовство, цих нових паскуд, і шо воно защіщає работающіх под земльой від всякої хуйні. Я, канєшно, Пашкє не повірив, але, согласись, совпадєніє було нехіле…
Шансон бубнить і швидко йде тунелем. Я поспішаю за ним. Мені важко сказати, скільки ми пройшли, але відчуваю, що багато. Я не відразу помічаю, що світло ліхтариків робиться якимось тьмяним. Разом з тим тепер мені набагато краще видно все навколо. Я розрізняю дивні ребристі стіни тунелю, червонуватий пил під ногами, який хмарками злітає догори від кожного нашого кроку, бачу якісь дивні чи то дроти, чи то канати, які подекуди звисають зі стелі. Я вимикаю ліхтарика але нічого не змінюється. Виявляється, тут і без нього все чудово видно. Все довкола заливає червонувате присмеркове освітлення, і я довго роззираюся, щоб зрозуміти, звідки ллється світло, але не знаходжу нічого схожого на світильники.
– Не удівляйся, тут кругом так, – на ходу озирається Шансон. Його ліхтарик також вимкнений. – Щас ше трохи пройдем – і не такоє побачиш.
Тунель стає все похилішим так що тепер доводиться докладати зусиль, аби не зірватися і не полетіти вниз.
– О! Осьо! Осьо воно! – хрипить Шансон.
Стіни тунелю розходяться вшир і зникають зовсім. Я не розумію, як таке могло статися, але ми стоїмо посеред неозорої рівнини, залитої присмерковим червонястим світлом. Тут немає ні стін ні стелі – лише простір, який тягнеться скільки сягає око. Все навколо нерухоме, застигле, незрушне. Я з подивом помічаю старі вантажівки з піднятими кузовами, діряві каструлі і потрощені меблі, ворсисті килими з пропалинами від прасок і телевізори з вийнятими кінескопами, огризки дроту і звалища цегли, пошматовані, вицвілі на сонці плакати «Мир, труд, май» і плакати «Слава труду!», шахові дошки з незакінченими партіями і газові плити, на яких навічно застигли закопчені каструльки із вчорашнім супом, десятилітрові баняки з квашеною капустою і підшивки старих журналів «Юний технік» та «Огоньок», мікрофони, затиснуті в посірілих руках заслужених артистів СРСР і самих артистів, звалених на купу під бетономішалкою, яка вже ніколи на вихлюпне на заслужених артистів жодної краплі цілющого бетону; дивлюся на старі велосипеди, що висять на рештках стін комуналок, і важкі чавунні ванни із застиглими в них перестаркуватими купальницями; дивлюся на запилюжених плюшевих медвежат і пластмасових зайців, які затисли в передніх лапах бойові там-тами, на старі сімейні чорно-білі фото і на почорнілі від кіптяви паровози з розірваними паровими котлами; зауважую гурт пенсіонерів, що застигли біля дерев’яної лавки у сквері з пластиковими стаканчиками у руках, і автомобіль марки «Волга», половина якого знаходиться в розтрощеному кіоску «Ремонт взуття»; я дивлюся на похилені пам’ятники Іллічу з лопатою на кремезному плечі і трохи менші пам’ятники Сталіну, з неодмінним пенсне і гросбухом, затиснутим у маленькій інтелігентській руці, на шкільні парти, пофарбовані гидкою розведеною зеленою фарбою, за якими нерухомо сидять скоцюблені фігурки в поїденій міллю коричневій шкільній формі, на задертий у небо тупий ніс багатомоторного транспортного літака, що зіперся на потрощені панельні дев’ятиповерхівки, за якими, наїжачившись радарами і гарматами, похилився здоровенний крейсер… І так – повсюди. Скільки сягає око, до самісінького горизонту на віки вічні тут завмерли сотні, тисячі, мільйони і мільярди предметів, механізмів, будов і людей. Все зупинене, застигле і непорушне. Я дивлюся на все це велетенське і величне у своїй занедбаності звалище-пам’ятник усьому людству, і моє горло стискає дивний колючий спазм.
Я проходжуюся рівниною, наступаючи на запилюжені колекції марок і фантиків від жувальних гумок «Турбо» та «Дональд Дак», переступаю через розсипи потрощених іграшок і купи старого зношеного взуття, оминаю звалище здутих футбольних м’ячів і хокейних ключок, обмотаних синьою і чорною ізоляційною стрічкою, на мить зупиняюся перед тріснутим акваріумом із застиглою в ньому безокою золотою рибкою, дивлюся в дзеркало перехнябленого туалетного столика, яке відбиває все, крім мене, і йду далі, обходячи сотні речей і предметів, які свого часу визначали побут і життя їхніх власників, були мірилом їхнього щастя і знедоленості, були часткою їхнього існування, часткою їх самих, а тепер застигли тут зламаними, закинутими, нікому не потрібними свідченнями скороминущості всього сущого.
Десь поміж цього розкішного заціпеніння та занедбаності тьмяною плямою виринає Шансон. Він щось довго говорить, показуючи рукою у бік, звідки ми прийшли. Я на нього не зважаю. Тицяю йому червінця і він зникає, а я продовжую неквапом іти, час від часу зупиняючись і розглядаючи старі рукомийники із бурими раковими пухлинами іржі, градусники, що показують 36.6, віконні рами із вікнами, обклеєними паперовими сніжинками і Дідами Морозами, подерті червоні ватяні ковдри і пластикові потріскані вибивачки, горщики із засохлими квітами і дитячі набори дерев’яних кубиків, з яких можна скласти все що завгодно, стерті автомобільні покришки від Волг, Москвичів та Жигулів і друкарські машинки із вправленими туди пожовклими порожніми аркушами паперу.
Віддалік, між задертим догори ковшем екскаватора і пірамідою пластикових ящиків для пляшок, я помічаю похилений двоповерховий будинок із жовто-сірої потрісканої цегли. Він дуже схожий на той, в якому я виріс – балкони з металевими прутами-огорожею, коричневі двері єдиного під’їзду, покручене волосся телеантен, що проростає на сірому шиферному даху, і кривобокий димар, який заклали цеглою після того, як провели центральне опалення. Скільки разів у моїх снах і спогадах зринав цей старий будинок на вісім квартир з вічною вологістю у під’їзді, з дерев’яними перилами на залізних стояках, з чорними кнопками деренчливих дзвоників, на які вішали табличку «Чергова квартира». Скільки разів я подумки повертався до цього будинку, заходив у його темний під’їзд і неквапом, вбираючи специфічний запах бетонних сходинок і вибілених стін, підіймався на другий поверх і завмирав перед дверима, оббитими дерматином гірчичного кольору. Проте я ніколи не наважувався торкатися латунної ручки цих дверей. Я ніколи не наважувався, навіть подумки, відчинити ці двері і переступити поріг квартири номер вісім – я боявся, що там все виявиться геть іншим, ніж було за часів мого дитинства, я боявся того могутнього страшного розчарування, яке може спіткати лише тоді, коли повертаєшся у своє дитинство і виявляєш, що насправді там все зовсім інакше, ніж ти згадував у дорослому житті.
Я підхожу до будинку номер 4 по вулиці Леніна, обчищаю черевики об залізний шворінь, що стримить, вкопаний у землю, і заходжу у під’їзд. Двері за спиною ляскають точнісінько так, як вони ляскали у дитинстві. Сходинки ще вологі і пахнуть хлоркою. На мить спиняюся перед синіми дверима квартири Каніковського, ніби сподіваючись почути важке повільне шаркання за ними. Але двері мовчать. Пригадую, як щовечора, близько шостої, у двір важко вповзав старий Каніковський. Він був великий з буйною геть сивою чуприною. Він мав великі товсті ноги і великі товсті руки, але попри загальний гігантизм Каніковський радше асоціювався з трухлявістю і кволістю, аніж з чимось могутнім і потужним. Це той випадок, коли зовнішня оболонка була завелика для її внутрішнього наповнення. Мені завжди здавалося, що вся сутність Каніковського запросто, і навіть з більшим комфортом, розмітилася б у якомусь меншому тілі. Тоді б він не сунув так важко, відсапуючись і пітніючи, шаркаючи по землі то однією, то другою ногою у стоптаних капцях, які він з однаковим успіхом використовував як для квартирного ужитку, так і для експедицій за її межі. У Каніковського був великий старий шкіряний портфель з металевою блискучою застібкою, в якому він завжди носив стоси якихось паперів і книжок. Каніковський жив сам, і мабуть через самотність, тримав шістьох котів. Час від часу кицьки приносили Каніковському котяче поповнення і тоді, зазвичай, зникав один із старих котів. Злі язики плескали, що Каніковський випрацював так зване безвідходне виробництво. Він просто вбивав і засмажував чи тушкував якогось представника старшого котячого покоління і використовував його для харчування покоління прийдешнього. Ми боялися Каніковського і вірили, що він збирає котячі душі. Ми вважали, що він тримає ті душі у літрових скляних баняках, якими він заповнив усі полиці свого сараю. Ромка із сусіднього будинку розказував, буцімто він чув, як дорослі розмовляли про Каніковського і вони казали, що якщо назбирати в баняках тисячу сто одинадцять котячих душ, то тоді можна стати дуже могутньою людиною. Дорослі казали, що той, хто володіє означеною кількістю котячих душ, буде завжди перший у черзі на квартиру чи машину і зможе без проблем отримати профспілкову путівку у Крим чи в Сочі. А всім же відомо, що Каніковський і Волгу недавно сину купив, і путівки у профспілках регулярно отримує. Якось Руслан, інтернатівець, який час від часу втікав з інтернату і жив у своєї тітки із сьомої квартири, заліз до сараю Каніковського і вкрав один із його літрових баняків. Каніковський тоді якимось чином про це дізнався і страшно розлютився. Він кляв Руслана останніми словами і привселюдно обіцяв тому страшний кінець. Невдовзі Руслан зник, а потім казали, що його зловили на гарячому, коли він намагався вкрасти велосипед під гастрономом… Хай там як, але ми побоювалися Каніковського.
Я поволі підіймаюся сходинками на другий поверх. Проводжу рукою по дерев’яних потрісканих перилах, пофарбованих блакитною фарбою, намагаюся згадати, чи були вони так само розсохлі в дитинстві.
Біля наших дверей (гірчичний дерматин, декоративними гвіздками вибито цифру 8) – двері квартири Русланової тітки. У неї було червоне обличчя і бордовий розпухлий ніс. Русланова тітка завжди ходила в довгому теплому халаті під пояс і варила самогон. Всі знали, що вона варить самогон і продає його в гуртожиток петеушникам, але ніхто на неї не заявляв у міліцію, бо казали, що вона відьма і може поробити. Петро Федорович із шостої квартири також полюбляв самогон Русланової тітки, але вона не дуже то часто йому відпускала, оскільки Петро Федорович любив пити у кредит, а Русланова тітка більше поважала «налічку», отож від Петра Федоровича частіше тхнуло Потрійним одеколоном, аніж самогоном Русланової тітки.
Руслан у нашому дворі з’явився несподівано, коли вперше втік з інтернату. Він був трохи старший за нас і вмів робити безліч цікавих та корисних речей, на кшталт потужних рогаток, які гатили кульками від підшипників на двісті метрів, і саморобних вибухівок із селітри. До того ж у Руслана мало не щотижня був новий велосипед, якого він відразу ж перефарбовував гидкою зеленою чи червоною фарбою для парканів. Зовнішній вигляд велосипедів від цього потерпав, але зате вони ставали важко впізнаваними для своїх колишніх власників. Інколи Руслан ненадовго повертався до свого інтернату, але йому там швидко набридало, і він знову з’являвся у тітки, ганяв на своїх крадених зелених чи червоних велосипедах, пулявся з рогатки у котів Каніковського і загалом розважався, наскільки вистачало його фантазії потенційного клієнта колонії для неповнолітніх. На горищі нашого будинку Руслан тримав голубів. Ми не знали, навіщо такому розбишаці як Руслан здалися ті голуби, але він їх там розводив, а нам було цікаво спостерігати, як він випускає їх політати через горішнє віконце. Якось коти Каніковсього залізли на горище і поїли чи не половину голубів Руслана. Тоді той знавіснів і, як вже було сказано, заліз в сарай Каніковського і вкрав у того банку з котячою душею. Тоді Каніковський обклав Руслана прокляттями, і той незабаром зник. Після того, кажуть, тітка Руслана поробила Каніковському, і в того раптом подохли всі його коти, а він сам невдовзі виїхав до Кишинева. Через кілька місяців потому померла і тітка Руслана – люди казали, що прокляття Каніковського, який, вочевидь, на той момент зібрав усі тисяча сто одинадцять котячих душ, дістало тітку Руслана навіть із Кишинева.
Ще на нашому поверсі жила Трифоновна. Мабуть, у неї, як і в усіх людей, було ще й ім’я з прізвищем, але я їх ніколи не чув. Натомість всі називали її просто Трифоновною. Трифоновна завжди ходила у темно-синьому халаті, які носять прибиральниці. На голові Трифоновна носила товсту теплу хустку, а на ногах, так само як і Каніковський, кімнатні капці. У Трифоновни були криві ноги, як у бувалого морського вовка, і тому ходою вона нагадувала гусей Петра Федоровича. Трифоновна, як і Каніковський, жила сама, але вони не любили одне одного. Мабуть, через те, що Трифоновна вважала, буцімто коти Каніковського об’їдають її курей. Курей Трифоновна мала до дідька. Це було дивно, оскільки, як вже зазначалося, вона жила сама, родичів у неї нібито не водилося, і всі лише дивувалися, куди вона дівала тих своїх курей. Трифоновна розводила їх у величезному курнику, який розташовувався за гаражем Петра Федоровича. Всі підступи до курника були перекриті страхітливою огорожею, зробленою з мотузок, дроту, картонок та шматків фанери. Тричі на день Трифоновна виходила на подвір’я зі здоровенною виваркою, в якій парувала пшоняна каша, змішана з лушпаями від картоплі і ще чимось невідомим, проте дуже смердючим. Заледве Трифоновна підходила до свого курника, як кури зчиняли страшенний гвалт і били крильми так, що пір’я здіймалося аж над огорожею. Трифоновна заходила на територію курника і вивалювала вміст виварки в спеціальне коритце. Поки кури дзьобали пшоняну кашу, Трифоновна стояла над ними, пильнуючи, аби, бува, комусь не дісталося більше за інших – у таких справах вона любила порядок і справедливість. Проте не тільки заради курячої справедливості Трифоновна подовгу стовбичила в курнику під час годівлі. Вона також слідкувала, щоб, не дай бог, якийсь із виплодків Каніковського не приперся на чужий банкет і не з’їв виварку смачнючої каші з лушпаями. Каші у виварці завжди було з горою, тому Трифоновні доводилося стовбичити в курнику, спостерігаючи курячу трапезу. Коли ж кури чомусь не видзьобували все одразу, Трифоновна дуже сердилася і обіцяла їх не годувати цілий тиждень. Коти Каніковського у цей час, як правило, сиділи на даху гаража Петра Федоровича і нахабно витріщалися на кашу з лушпаями і на саму Трифоновну. Трифоновна інколи кидалася в них кукурудзяними качанами, але коти на те не зважали, оскільки вона влучила тільки одного разу, та й то в сусідського кота Тишку. Заледве Трифоновна виходила з курника, як коти неквапом спускалися з даху гаража і заходилися доїдати кашу. Оскільки кури до цього часу набивали свої курячі кендюхи під зав’язку, то їм на це було наплювати. Інколи Трифоновна брала довгий гострющий ніж і йшла до курника різати чергову курку. Робила вона це нехотя і після процедури, тримаючи за ноги безголове куряче тіло з обвислими крильми, жалілася всім, кого зустрічала дорогою, як їй жаль своїх курочок-чубатурочок, як у неї тремтіла рука, коли вона перерізала ножем шийні хребці, і як курка на неї докірливо дивилася, коли вона хапала її за шию. Каніковський, чуючи подібні сповіді Трифоновни, завжди презирливо кривився – мовляв, знайшла через що переживати, в мене тут взагалі – коти, і то я ніколи не жаліюся, а коти – це не якісь там кури, коти – це, знаєте, рівень… Проте хай там як, але у розведенні курей Трифоновна знала толк. Вона могла годинами розповідати про тонкощі цієї справи, перехопивши посеред подвір’я сусідку чи просто когось знайомого. Трифоновна знала про курей наскільки багато всього, що люди намагалися триматися її осторонь, бо перестрівши когось на вулиці, вона відразу ж намагалася вивергнути на нещасного весь свій грандіозний багаж знань у сфері розведення курей. Оскільки попит на лекції про курей був значно мізерніший за пропозицію, а Трифоновні все ж інколи хотілося з кимось про це поговорити, то частенько її слухачем ставав малий Костик із першої квартири.
Костик був єдиною дитиною в сім’ї педагогів, і через це його дуже любили. Проте любов батьків до свого єдиного чада з часом виродилася у зовсім вже дивні форми. По-перше, Костику заборонялося самому виходити на вулицю: пускати дитину одну на двір – це чисте безглуздя, категорично заявляла Тетяна Григорівна, мати Костика. За словами Тетяни Григорівни, на вулиці дитину підстерігали тисячі найрізноманітніших небезпек, починаючи від мікробів, якими аж кишить пісочниця, і закінчуючи бездомними собаками, що базувалися біля їдальні петеу. Не варто було також недооцінювати мордатих виплодків Каніковського, які цілісінький день вешталися двором, розмірковуючи, яку ж таку капость утнути малому Костику і його батькам. А цигани? Хіба ж хтось коли лічив, скількох дітей покрали цигани, щоб потім зробити з них бридких замурзаних злодюжок, які крастимуть для них гаманці, коштовності, магнітофони, телевізори, велосипеди, легкові автомобілі, і навіть автобуси? Словом, небезпека на дитину чатувала звідусіль, і тому, якщо малий Костик і з’являвся на подвір’ї, то лише під наглядом когось із дорослих. Оскільки Костикові батьки вчителювали і не могли гуляти з Костиком, а ідея віддати єдину дитину в дитячий садок вважалася крамольною і взагалі обговоренню не підлягала, то найчастіше на прогулянку Костика виводила бабця, яку спеціально для цієї мети Тетяна Григорівна виписала аж із Саратова. Саратовська бабця виявилася надзвичайно енергійною і дієвою людиною. Лише за перший тиждень перебування у Костиковій сім’ї вона відгородила чималий шмат двору під вікнами їхньої квартири під палісадник. В палісаднику бабця із Саратова насіяла маків, чорнобривців, петрушки і насадила гладіолусів, цибулі та кропу. Щойно дозріли макові голівки, як Руслан уночі відразу ж їх позрізав і продав якимось своїм знайомим наркоманам. Наркомани зраділи і переказували, щоб у наступному році під мак виділили всю ділянку. Бабця із Саратова розлютилася і заявила на Руслана в міліцію, але в міліції їй сказали, що згідно з наказом про комплексні заходи боротьби з наркоманією сіяти мак заборонено і впаяли їй чималенький штраф. Бабця із Саратова виплатила штраф і розлючена повернулася у свій Саратов розводити мак, чорнобривці і гладіолуси. Батьки Костика теж розлютилися, плюнули на все і здали його в дитячий садок. У дитячому садку Костик пробув недовго. Вже за кілька днів у нього стався розлад шлунка, та то такий, що коли увечері його прийшли забирати, Костик мав геть змучений вигляд і перемащені штани. Батьки Костика розлютилися вдруге, нагримали на виховательку і забрали Костика з дитячого садка. Довелося перепрошувати бабцю із Саратова і обіцяти виділити їй під аграрні експерименти чималу ділянку городу за селищем.
Коли Костик сяк-так виріс, то вступив до інституту і поїхав вчитися у місто. Там він, казали, не стільки вчився, скільки всотував усім своїм молодим організмом таку дивну і неочікувану для нього свободу. Незважаючи на те, що Тетяна Григорівна мало не щотижня приїжджала до Костика у гуртожиток з інспекцією та продуктовими передачами, Костик врешті-решт став готом. Він носив кумедний чорний одяг зі шкіри, пофарбував волосся у радикально чорний колір, слухав похмуру музику із суїцидальними настроями і обожнював тинятися кладовищами, пояснюючи це тим, що на кладовищах буцімто дуже гарна енергетика і що взагалі там завжди тихо і спокійно, не те що на міських вулицях. Коли Костик навідувався до батьків на свята чи канікули, він лякав сусідів своїм мертвотно-блідим загримованим обличчям і підведеними чорною тушшю очима. Бабці хрестилися йому услід, а матері показували дітям на Костика і казали, що коли ті не будуть слухатися, то виростуть такими як він. Діти плакали і присягалися слухати батьків усе життя. Костик на те не зважав. Йому, як і будь-якому готові, навіть імпонувала така інфернальна репутація в очах односельців. Якось Трифоновна знайшла свою курку прибитою за лапи до воріт гаража Петра Федоровича. Та була без голови, з випущеними тельбухами і обвислими закривавленими крильми. Підозра відразу впала на Костика, який гостював у батьків після зимової сесії. І хоча не було жодних прямих доказів, які свідчили б проти Костика, Трифоновна здійняла таку бучу, що невдовзі до Костикових батьків завітав дільничний міліціонер. Трифоновна перестріла його ще на підступах до двору і зі старечими сльозами на очах почала розказувати йому про жертву, себто про курку, яка та була розумна і чепурна, і що взагалі то була її улюблена курка, якщо, звичайно, залишити поза увагою сіру несушку Маркізу, і що таку гадість міг вчинити тільки отой чорний фарбований гаспид, бо більше нікому, і що тут взагалі попахує чимось таким, про що їй, старій самотній бабці, навіть подумати страшно. Міліціонер, сам заледве старший за Костика, неуважно вислухав Трифоновну і пішов побалакати з головним підозрюваним. Костик справив на міліціонера якнайкраще враження. У Костика було багато записів всіляких індустріальних колективів, творчість яких молодий дільничний дуже поціновував. Отож вони проговорили добрих кілька годин і розпрощалися добрими приятелями. Міліціонер наостанок залишив Костикові книжку «Конунги чорного металу» в зловісній чорній палітурці, натякаючи, що там є дещо цікаве про заборонені сатанинські культи та їх віддзеркалення в сучасній екстремальній музиці. Коли задоволений дільничний, тримаючи в руці кілька музичних дисків Костика, вийшов з під’їзду, на нього чатувала Трифоновна із запитанням, чи заарештують вони того чорного дідька. Міліціонер нагримав на Трифоновну і сказав, що коли та не вгомониться і буде через всілякі дрібниці даремно турбувати органи, то її саму, стару дурепу, заарештують, і то так заарештують, що доля розіп’ятої курки видасться їй за щастя. Міліціонер погрозливо підморгнув отетерілій Трифоновні і швиденько подався до відділку слухати нові диски.
Невдовзі Трифоновна померла. Її кури, тепер нікому не потрібні, розбрелися двором і довго вешталися там, сумно поглядаючи на порожні вікна квартири своєї хазяйки. А потім, за кілька тижнів, вони раптом усі кудись зникли. На ранок у дворі залишилося лише пір’я і відірвана куряча нога. Старі злостиві бабці із сусіднього будинку шепотілися, що то, мовляв, Трифоновна забрала курей до себе на той світ. Вони бурмотіли, що стара відьма і на тому світі хоче ласувати курятинкою, а потому хрестилися і казали «прости господи». Інші говорили, що то котам Каніковського набридло терпіти натовп курей на своїй території і вони їх вночі поїли, проте, зважаючи на голодний вигляд тварин, це припущення було висловлене швидше за звичкою все валити на котів. Пізніше син Петра Федоровича розібрав курник Трифоновни і виявив, що Руслан ховав там вкрадені гроші і золоті прикраси. Оскільки на той час Руслан уже давно мотав свій другий строк, гроші та коштовності син Петра Федоровича вирішив залишити собі і невдовзі купив «Ладу». Квартира Трифонівни довгий час стояла пусткою, і люди казали, що, буцім, там інколи хтось ходить і визирає у двір з-поміж сірих запилюжених фіранок. Ми боялися порожньої квартири Трифоновни і намагалися зайвий раз не дивитися на її вікна. Через рік у квартиру Трифоновни в’їхали якісь чужі люди. Вони були сірі, тихі і дуже звичайні. Про них з упевненістю можна було сказати лише те, що їх було двоє.
Я стою перед дверима квартири номер вісім, ніяк не наважуючись їх відчинити, і думаю про те, що в моїх спогадах чогось бракує. Якась темна нечітка пляма, якась похмура загроза, щось неприємне і тому забуте, яке теж було тут, у цьому будинку, цьому дворі, у моєму дитинстві. Мені здається, що не згадавши про це, я не зможу увійти в цю квартиру. Я стою перед дверима і роззираюся навколо, ніби намагаючись знайти якийсь натяк, якусь зачіпку, що дозволить мені згадати, довершити спогади про будинок мого дитинства. І ось він з’являється. Спогад важко, немов величезна чорна куля з-під води, виринає на поверхню моєї пам’яті, і я стою приголомшений і дивуюся, як я міг забути про нього, як я взагалі міг таке забути?
Він з’явився в нашому дворі якось непомітно. Це взагалі була його характерна особливість – непомітно звідкілясь виникати і так само непомітно щезати. Його помічали лише тоді, коли він вже був тут, біля вас, а як він підійшов, звідки – це чомусь губилося за межею свідомості. Коли його не бачили, то якось відразу про нього забували, наче його тут ніколи і не було. А коли він знову з’являвся, то лише дивувалися, як це про такого можна було забути? У нього було дивне ім’я Улялюм. Про Улялюма ніхто нічого до пуття не знав. Хтось казав, що нібито він тут колись жив, а потім пропав безвісти на війні в Афгані. Інші говорили, що добре пам’ятають того хлопця, який пропав на війні, і що Улялюм немає з ним нічого спільного, та й звали того інакше – чи то Сашею, чи то Серьожою, але аж ніяк не Улялюмом. Улялюм мешкав у сараї, в якому зберігали вугілля ще за тих часів, коли в кожній квартирі на кухні стояв котел. Потім провели центральне опалення, і сарай довгий час стояв пусткою. Інколи ми його використовували як штаб для своїх військових ігор. Як не дивно, але коли Улялюм тут з’явився, то ні в кого не виникло навіть думки довідатися, хто він такий, звідкіля взявся і що тут робить. Коли він уперше, похитуючись і підгинаючи довжелезні, до колін, руки, прочалапав нашим двором, всі провели його неприязними поглядами і повернулися до своїх справ, так наче він тут мешкав споконвіку. Нас, дітей, це дивувало, і ми допитувалися у дорослих, що це за чудернацький чоловік і чому він раптом оселився в нашому сараї? Дорослі знизували плечима і казали, що він тут і раніше жив, а потім і самі починали сумніватися, морщили чоло і довго стояли, намагаючись пригадати, хто ж він такий і звідкіля тут узявся. Проте це тривало недовго, і варто було людині на щось відволіктися, як всілякі думки про Улялюма відразу ж вивітрювалися з голови, наче їх там ніколи і не було. Така вже дивна у нього була особливість. Проте на нас це не діяло. Ми не забували про Улялюма, навіть якщо і дуже хотіли. Майже завжди Улялюм цілісінькими днями десь нипав. Він виходив зі своєї халупи на світанку і повертався аж увечері, коли у дворі збирався мало не весь будинок. Улялюм мав дуже дивний, якщо не сказати, відразливий вигляд – він був сутулий і вузькоплечий, але в жодному разі не справляв враження кволої людини. Швидше, навпаки – в оцій його горбкуватій сутулості, вузьких кістлявих плечах, коротеньких кривих ніжках і довжелезних, до колін, а то й нижче, руках прозирало щось геть нелюдське, щось таке тваринне, стрімке і хиже. До того ж, чи то через свою дивну статуру, чи ще із якихось невідомих нам причин, Улялюм мав дуже химерну ходу. Він завжди пересувався якимись дивними різкими ривками, так що здавалося, ніби показують серію стоп-кадрів, кожен з яких відображає положення Улялюма у просторі в певну мить. Його хода та й рухи загалом нагадували рухи людей у старому німому кіно – різкі та уривчасті. Ось він щойно був тут, а за мить уже перемістився за метр, сам же процес переміщення якось випадав з поля зору, неначе у плівці бракувало кадрів. Дорослі на те не зважали, а може, й не помічали, а ми, малі, дивувалися з такої дивної ходи та й узагалі із самого Улялюма і крадькома за ним спостерігали, коли той дибуляв до свого сараю. Проте в Улялюма була не тільки дивна хода. Його обличчя також вартувало подиву та остраху. Воно у нього було надзвичайно бліде і кістляве. Шкіра, мов гума, щільно обтягала гирявий бугристий череп, гострі вилиці і непропорційно масивну видовжену щелепу, яка сильно випирала вперед. А ще в нього були величезні бляклі і якісь застиглі очі. Здавалося, що вони займають ледь не половину його блідого обличчя. Улялюм носив широченний одяг – якісь великорозмірні розтягнуті светри, на яких заледве вгадувалися вишиті чи то олені, чи то взагалі якісь рогаті потвори, що не підлягали ідентифікації. Штани також були широченні та зашмульгані. Проте, якими б широкими не були ті лахи, під ними все ж окреслювалися якісь відразливі чи то горби, чи то нарости, що випирали у найнесподіваніших місцях. Особливо їх було помітно, коли Улялюм своєю дивною ходою чимчикував через двір. Тоді ми з острахом дивилися, як на спині під широким грубим светром ритмічно перекочуються ті нарости, щось піднімається, натягуючи светра, а потім так само опадає і провалюється досередини. Дорослі цього також не помічали, і коли їм все таки вдавалося пригадати, хто ж такий Улялюм, вони казали, щоб ми не вигадували і не збиткувалися із самотньої хворої людини, казали, що він, мабуть, інвалід і що це нечемно – звертати увагу на його фізичні вади. Але ми знали, що насправді ніякий він не інвалід. Улялюм жив осторонь від усіх, сам по собі. Інколи він надовго зникав, і тоді навіть ми починали про нього забувати, однак за мовчазною згодою обходили той його сарай десятою дорогою. Але він завжди рано чи пізно повертався і знову муляв нам очі своєю нелюдською ходою і чудернацьким виглядом. Улялюм ніколи на цікавився так званим суспільним життям нашого двору. Мені здається, що він навіть жодного разу не розмовляв ні з ким із дорослих. Натоміть йому щось було потрібно від нас – дітей з цього будинку. Якось Віта розповіла, що до неї приходив Улялюм. Буцімто, коли вона була сама вдома, він подзвонив у двері їхньої квартири і просив його впустити. Віті дуже не хотілося відчиняти двері Улялюму. А він все дзвонив і гупав, казав, що приніс мариновані помідори і має їх віддати і якщо Віта не відчинить, то він про все розповість батькам і тоді їй буде непереливки. Віта стояла під дверима і рюмсала від страху. Вона навіть сама не знала, чого так перелякалася. А Улялюм гупав у двері все дужче, так що вони вже почали двигтіти, тоді Віта, плачучи, схопилася обома руками за клямку і почала її щосили тягнути на себе, аби не впустити до квартири Улялюма з тими його клятими помідорами. Що було потім, вона не пам’ятала. Пам’ятала лише, як щосили тримала клямку дверей. Коли увечері прийшли батьки, Віта розплакалася і про все їм розповіла, але вони не могли навіть пригадати Улялюма і вирішили, що вона все вигадала. Невдовзі Улялюм почав приходити до кожного з нас. Він робив це саме тоді, коли ми залишалися самі вдома. Як і у випадку з Вітою, він будь-що хотів, аби йому відчинили двері. Ромці він казав, ніби то має віддати батькові викрутку, яку колись позичав, Сашкові – що знайшов материн паспорт, а мене просто просив відчинити двері, бо він має сказати щось важливе, а через зачинені двері нібито не годиться. Ніхто з нас тоді його не впустив. Ми були страшенно налякані, особливо коли бачили Улялюма, який, ніби нічого й не сталося, ні на кого не звертаючи уваги, сунув собі увечері до свого сараю. Його відвідини повторювалися. Інколи Улюлюм міг тижнями ні до кого не приходити, а бувало, що мало не щодня дзвонив і гупав у двері квартир, за якими ми тремтіли від страху. Улялюм лютився все сильніше і сильніше. Вже не було ніяких помідорів і викруток, натомість він погрожував, що якщо ми його не впустимо, то станеться щось лихе з нашими батьками. Ми боялися, плакали, але все одно з останніх сил тримали двері, оскільки якимось чином розуміли, що коли ми йому піддамося, коли відчинимо перед ним двері і дозволимо йому зайти, то станеться щось справді лихе і відразливе. Дорослі нам так само не вірили. Та й що вони мали думати? Що той страхітливий чоловік, якого вони інколи навіть не пам’ятають, ломиться в наші квартири, коли ми залишаємося вдома самі? Вони все списували на непогамовну дитячу фантазію і думали, що то у нас якась своя дивна гра, у яку ми надто загралися. Десь приблизно саме тоді у Віти захворіла мама. У неї було запалення дванадцятипалої кишки. Її поклали до лікарні а потім сказали, що потрібно робити операцію. І Віта піддалася. Вона впустила його. Вже пізніше ми зрозуміли це. Мабуть, вона злякалася, що то Улялюм виконав свої погрози і що він може зробити так, що її мама помре. А тоді ми просто бачили, що з Вітою щось не так. Вона враз стала якась задумлива і навіть загальмована. Коли ми гралися, вона могла раптом ні з того ні з сього завмерти і подовгу дивитися кудись порожніми очима. За кілька тижнів Вітина мама повернулася з лікарні. Вона була трохи бліда, але загалом виглядала досить непогано, і ми чули, як дорослі розмовляли між собою, що, мовляв, мало кому після такої операції вдається так швидко одужати. А ось Віті ставало все гірше і гірше. Вона поступово зачинялася у собі, ніби молюск у своїй мушлі. Віта за звичкою все ще виходила на подвір’я гратися, Але це вже була не та Віта, яку ми колись знали. Тепер вона майже ніколи не розмовляла і рухалася повільно, наче сновида. Батьки теж помітили, що з донькою щось негаразд. Водили її спочатку до лікарів, а потім до всіляких баб-шептух, але ті розводили руками і в один голос казали, що Віта цілком здорова, хіба що у неї трохи загальмовані реакції, але таке в її віці трапляється і з часом це минеться. Проте ми знали, що трапилося. Віта не втрималася і впустила Улялюма до своєї квартири і він щось їй зробив. Ми ще дужче перелякалися, якщо таке взагалі можливо, і вирішили будь якою ціною тримати двері – ніхто не хотів дізнаватися, що ж трапляється, коли перед Улялюмом відчинити двері. Але, як не дивно, з того часу він перестав до нас приходити зі своїми погрозами і гупаннями у двері. Невдовзі й він сам якось непомітно кудись зник, а його сарай знову стояв пусткою у глибині двору. Дуже швидко про Улялюма всі забули, ніби його тут ніколи і не було. Навіть ми його майже не згадували. Десь за півроку потому Віті стало краще. Її рухи, міміка, жести перестали бути загальмованими, а бліді досі щоки знову порожевіли, як колись, та й вона сама загалом перестала скидатися на ляльку, яка лише імітує собою живу дівчинку. Але після одужання Віта дуже змінилася. У неї став іншим погляд – тепер її карі очі дивилися гостро і в них ніби з’явився якийсь відблиск понурої жорстокості. Хода і рухи також набули невластивої їй колись стрімкості, і часом, коли я за нею спостерігав, вона мені чогось нагадувала Улялюма, хоча я ніяк не міг зрозуміти чим саме. Зайве казати, що відтоді Віта перестала з нами спілкуватися. Деякий час ми ще віталися з нею, але, щоразу наражуючись на її холодний і жорсткий погляд, ми поступово перестали її помічати. Через рік вони з батьками кудись виїхали, і ми зовсім забули про всю ту історію. А пізніше, коли я підріс, то чомусь часто згадував Віту, якою вона була до своєї дивної недуги, якщо то взагалі була недуга, і якою вона потім стала, і чомусь мені здавалося, що справжня Віта зникла саме тоді, коли вона впустила до себе Улялюма.
Я дивлюся на відразливу фігурку чоловічка з довжелезними руками, нашкрябану гвіздком під дзвоником нашої квартири. Я нашкрябав її вже після того, що сталося з Вітою, нашкрябав, бо якось знав, що невдовзі ми всі назавжди забудемо про Улялюма, а я не хотів забувати. Я не хотів забувати про те, що сталося з Вітою, я хотів пам’ятати, перед ким у жодному випадку не варто відчиняти дверей. Я дивлюся на гротескну фігурку чоловічка на стіні і розумію, що недаремно намалював його двадцять років тому. Я нарешті згадую, кого так вперто нагадують мені Павляга Протон, Авдій Агроном і ті міліціонери – всі вони як дві краплі води схожі на Улялюма, страхітливого сусіда з мого дитинства.
Я відчиняю двері квартири номер вісім і заходжу до велетенського приміщення зали засідань Новокраснокамінської міськради. Вона нагадує здоровенний ангар з бетонними стінами і ребристим перекриттям високої стелі, яка губиться в пітьмі. Підлога всіяна уламками цегли, щебенем і потрощеними дерев’яними стільцями. У центрі зали горить здертий з підлоги і навалений купою паркет. Зала засідань нуртує оголеними тілами шахтарів і сутулими постатями підземних потороч. Їхні надзвичайно бліді, ніби гумові, тіла без одягу взагалі мало чим подібні до людських. Вони ривками пересуваються залою, волочачи свої довжелезні багатосуставчасті верхні кінцівки, які лише нагадують людські руки. На спинах в них пухиряться якісь патрубки, що постійно ритмічно скорочуються, з ледь помітним шипінням всотуючи повітря і видуваючи його назад. Непропорційно масивні щелепи внизу переходять у щось подібне до недорозвинених інкрустованих зубами мацаків, що ледь помітно звиваються навколо овального провалля безгубого рота. Я роздивляюся їх і з подивом усвідомлюю, що мене нічого особливо не дивує ні в цій залі, ні в цьому зібранні, ні в цих істотах, які лише віддалено нагадують людей. Навколо стоїть гомін багатьох сотень шахтарів і шипіння ще більшої кількості потороч. Понад трибуною висить величезний плакат, на якому у всій своїй відразливій красі зображений представник цих людиноподібних. Його велетенські очі-блюдця суворо витріщаються у залу, а на голові в нього щось на зразок золотої шахтарської каски, оздобленої коштовним камінням і розмальованої незрозумілими символами.
Залою прокочується гуркіт барабанів і скімлення скрипок, в якому неважко впізнати той самий осоружний Godspeed You! Black Emperor, що важко виповзає з динаміків, гронами розвішаних під стелею. На трибуну під велетенським плакатом повільно сходять Нестор Нерон, Павляга Протон, Авдій Агроном і ще якась незнайома засушена і бліда тітка із гладенько зачесаним назад рідким сірим волоссям. Приміщенням прокочується поштиве зітхання, і всі завмирають, повернувши обличчя і пики до трибуни. Нестор Нерон гортає якісь папери, а потім підводить голову і важким поглядом нишпорить залою. Нарешті його маленькі очі зустрічаються зі мною поглядом, він полегшено зітхає і заклично махає мені рукою:
– Прошу! Прошу на трибуну, товаришу Улялюм!
Натовп розступається, утворюючи прохід, і я неквапом прямую через всю залу, сходжу скрипучими дерев’яними сходинками на трибуну і стаю поміж Нероном і Протоном. Павляга Протон шипить щось улесливе і простягає мені жовтого гостро заструганого олівця. Я беру олівець і встромляю його в око зализаній тітці. Та каже «ой» і сіпає головою. Павляга Протон дає мені синього так само гостро заструганого олівця. Я встромляю його зализаній тітці в інше око. Її голова починає тремтіти, а по щоках стікають тоненькі струмочки крові, змішаної з якимось безбарвним желе. Тітка каже «ах» і осідає на підлогу. Нестор Нерон і Павляга Протон підхоплюють її попід руки, піднімають і кладуть на трибуну. Тіло зализаної дрібно тремтить і вона весь час неголосно каже «Ой! Ой! Ой!». Авдій Агроном неголосно шипить їй з-за капелюха: «Тихше, Інно Пилипівно! Тихше! Я вас прошу, не перетворюйте засідання на фарс», а потім відводить капелюха від свого обличчя і чіпляє його на олівці, що стирчать із зіниць тітки. Вона каже останнє «ой», здригається всім тілом і завмирає.
– Ну ось, тепер ми, нарешті, можемо вислухати доповідь товариша Улялюма, – полегшено каже Нестор Нерон, і залою знову прокочується хрипле зітхання і шипіння. Всі очі спрямовуються на мене. Я відкашлююся і починаю.
– 14 червня 1987 року було проведено спробу імплантації м’якого і сердитого в тіло людської особини. Реципієнт, Мошкарова Вікторія Володимирівна, 1981 року народження, жіночої статі, виявилася придатною до вміщення м’якого і сердитого та до подальшого утримання його протягом періоду, потрібного для остаточного зрощення м’якого і сердитого з людським сірим та липким і заміщення собою прозорого і невагомого. Ретельне спостереження за реципієнтом протягом періоду зрощування дає підстави вважати, що від моменту імплантації до фіксування повного зрощування і заміщення має пройти не менш ніж чотири тижні, протягом яких реципієнт зазнає істотних змін. Зміни, передовсім, стосуються зовнішнього і тьмяного, яке за цей період видозмінюється і стає червоним та припухлим. Проте нас насамперед цікавить внутрішнє і вологе. Тому я, не без радості, хочу вам повідомити, що при імплантації м’якого і сердитого в людського реципієнта його внутрішнє і вологе повністю розчиняється у жовтому і пекучому за три тижні!
Залою прокочуються бурхливі оплески і хрипле шипіння.
– Продовжуйте, товаришу Улялюм, дуже вас просимо, – шанобливо шипить Авдій Агроном, від нетерплячки сплітаючи між собою у вузли мацаки навколо рота.
– Отже, в результаті імплантації м’якого і сердитого в людську особину ми домоглися остаточного заміщення людського прозорого і невагомого на наше каламутне і відцентрове. Я гадаю, вам не потрібно пояснювати, що це означає у світлі нашої священної місії, покликаної раз і назавжди змінити диспозиції виробничо-споживацьких систем та перенести вектор головної виробничої діяльності у площину, перпендикулярну існуючій.
Зала знову вибухає гучними оплесками.
– Товаришу Улялюм, – Нестор Нерон швидко перебирає в руках папери, нарешті знаходить потрібний, проглядає його, ворушачи губами, і продовжує: Як нам відомо, в той самий період відбулася і друга спроба імплантації м’якого і сердитого в людську особину…
– Так, друга спроба теж мала місце в нашому експерименті.
– Чи не могли б ви нас детальніше ознайомити з її результатами?
– 23 серпня 1987 було проведено другу спробу імплантації м’якого і сердитого в тіло людської особини. Реципієнт Жужменко Олексій Анатолійович, 1980 року народження, чоловічої статі. Ця особина також виявилася придатною до вміщення м’якого і сердитого та до подальшого утримання його в собі протягом вищезгаданого періоду, необхідного для завершення трансформації. Проте, попри зрощення м’якого і сердитого з людським сірим і липким, заміщення прозорого і невагомого так і не було зафіксовано. Зовнішнє і тьмяне реципієнта замість червоного і припухлого трансформувалося у бліде і ніздрювате. Що ж стосується такої важливої складової як внутрішнє і вологе, то, на жаль, воно взагалі не змогло розчинитися у жовтому і пекучому. Відповідно перетворення людського прозорого і невагомого на каламутне і відцентрове відбулося лише на 35 відсотків, що свідчить про непридатність гібриду, отриманого внаслідок імплантації, для подальшого використання у процесі трансформації конусно-м’ясних потреб суспільства.
– Ви хочете сказати… – вражено шипить Авдій Агроном.
– Я хочу сказати, що випадок із реципієнтом номер два свідчить про те, що сама лише імплантація м’якого і сердитого в людські особини не завжди є ефективною. Відповідно нам потрібно розробити низку комплексних заходів для корекції глибинно-хлюпаючих потреб людського суспільства.
– Що ви маєте на увазі, товаришу Улялюм? – діловито гуде Нестор Нерон.
– Перш за все, я маю на увазі те, що водночас із застосуванням методу імплантації м’якого та сердитого в людські особини нам потрібно звернути особливу увагу на ідеологічно-блювотну складову впливу на виробничо-споживацькі взаємини соціуму і, відповідно, в найкоротші терміни розробити комплексні заходи щодо докорінної зміни та удосконалення ідеологічно-блювотної складової. Іншого виходу я не бачу.
– Я згоден з товаришем Улялюмом, – важко шипить Авдій Агроном, – більше того, я завжди вважав, що самої лише імплантації м’якого і сердитого, далебі, не достатньо для корекції глибинно-хлюпаючих потреб суспільства. Я це казав ще тоді, у вісімдесят другому, коли лише розроблялися методи зміни диспозиції виробничо-споживацьких систем! Але ж ні! Ні! Завжди знайдуться окремі гальмівно-інертні елементи, що звикли будь-яку проблему розглядати по старінке – як сукупність пухирчасто-липких шлакоблоків, а не як збалансовану систему замкнених кишкових порожнин! Так-так, не дивуйтеся, шановні товариші, завжди знайдеться така паскуда, якій би ото лише б під себе гребти! А як воно буде для нашої спільної священної справи, то її, вибачте, не колише! Розумієте, таку паскуду взагалі нічого в житті не колише, крім власного мішкувато-вакуумного! Нехай все розвалюється! Нехай пінопластові вмістилища фекальної переробки стоять заповнені лише на половину! Нехай навколо шириться пластикова диспропорційність! Нехай пластилінові копальні затопить вугільним жужмом – їм усе по барабану, аби лише вібрувало власне перепончасто-керамічне їхніх егоїстичних патрубків! Правильно я кажу, товаришу Протон? – промовляючи останню фразу, Авдій Агроном швидко повертається до Павляги Протона і спрямовує на нього свою довжелезну руку.
Павляга Протон щось шипить на свій захист і ще сильніше витріщає й без того чималенькі очиська.
– Годі вже, давай! – кривиться Нестор Нерон і починає розмотувати товсту мотузку, яку вийняв з кишені піджака.
Авдій Агроном звідкілясь блискавично вихоплює прут арматури і щосили періщить ним Павлягу Протона по голові. Той шипить і хитається. Тим часом Нестор Нерон підскакує до Павляги Протона і заходиться вміло обплітати його мотузкою. Павляга Протон знавісніло шипить і пручається, але Авдій Агроном знову періщить його прутом, і той заспокоюється.
У залі спостерігається помітне пожвавлення. Шахтарі і підземні поторочі починають плавно розхитуватися і клацати пальцями у такт тягучої та темної, мов смола, музики. Нестор Нерон і Авдій Агроном підіймають спеленутого мотузкою Протона над головою і переносять до трибуни.
– Та заберіть уже звідси цю блядь! – нервово шипить Агроном, і двоє потороч швиденько зносять Інну Пилипівну вниз, де тіло на витягнутих руках передають до центру зали і жбурляють у вогнище.
– Р-раз! – Нестор Нерон і Авдій Агроном хвацько кидають Павлягу Протона на трибуну, де щойно лежала Інна Пилипівна.
– Нада карандаши повиймать, а то не по-людські якось, – бурмоче Авдій Агроном і нишпорить по кишенях Протона, дістаючи звідти олівці і фломастери та складаючи їх поруч з Протоном.
– А непогано, сволоч, запасся, – Нестор Нерон киває в бік чималенької купи олівців, – нравиться, гаду, народне шахтьорське добро! Нравиться чи нє? – Нестор Нерон штурхає Павлягу Протона. Той відчайдушно крутить головою і жалібно шипить. – Шо шипиш, падло? Шо ти мені шипиш, гад! Ти прямо скажи – нравиться пиздити народне добро, народні карандаші чи нє? – Нестор Нерон знову штурхає Павлягу Протона, але цього разу значно сильніше і в голову. Той шипить і швидко мотає головою.
– З ним не так треба, – підступає до Павляги Протона Авдій Агроном, – ти ж бачиш, він по-людські не розуміє. – Він з усієї сили гатить прутом арматури тому по руці, і Павляга Протон починає тихенько вити.
– Я тут, товариші, користуючись нагодою, хочу сказати, – Нестор Нерон підступає до Павляги Протона і спирається однією рукою йому на лоба: – Як крапля чистодайної роси, як ніжний доторк материнських рук, як ранкова пісня солов’я, з найперших днів нашого життя відкривається для нас священне значення слова Батьківщина. З дідів-прадідів наші предки жили на цій благодатній землі, плекали і пестили її, неначе мати свою дитину, захищали і боронили її від підступного ворога. І сторицею платив їм рідний край! Любов’ю на любов відповідала їм Батьківщина, щедро даруючи нашим предкам жито і пшеницю, мед і огірки, помідори та картоплю, кавуни та гарбузи, яблука та груші, вугілля та цеглу, синю лікувальну глину та дорогоцінні алмази, збагачений уран та сполуки рідкісних і надзвичайно дорогих хімічних елементів. І як тут не згадати школу? Як не згадати ті перші кроки у доросле життя, які ми робили з трепетом у наших серцях, вперше переступаючи поріг рідної школи, вперше заходячи у свій клас, вперше сідаючи за парту, і вперше намагаючись прочитати нашкрябані на ній сакраментальні послання минулих поколінь спраглих до знань учнів. «Хуй» і «пізда» – ці послання, які доходять до нас через багато років і багато шарів зеленої фарби чи прозорого лаку, з першої миті розшифрування змушують майбутніх дорослих громадян уже сьогодні замислитися над самоідентифікацією у суспільстві: Хто ми? Звідкіля вийшли і куди прямуємо? Що ми зможемо зробити для нашої Батьківщини, коли виростемо? Чи буде у нас Волга, придбана на хабарі, як у сусіда Дмитра Павловича, директора центрального гастроному? Чи буде у нас нагода зі зброєю в руках довести свою відданість рідному народу і рідній землі? Чи буде у нас нагода з гідністю розбризкати свої тельбухи десь поблизу Лондона чи Мадрида, вирізаючи атомними гранатами та вогнеметами ракову пухлину капіталізму і псевдодемократії?. Та головне питання, яке бентежить маленьких школярів – майбутніх сталеварів, лікарів, геологів, учених та космонавтів – це якого ж кольору волосня у їхньої першої вчительки? І відповідаючи на це справді важливе і серйозне запитання, я не можу не згадати почесну і насправді священну працю наших шанованих хліборобів. Адже вони самовіддано піклуються про всіх нас, сіючи зерно життя, а потім, не шкодуючи себе, у три зміни, збирають урожай, щоб увесь рік наш народ мав змогу їсти свіжий та запашний хліб-кірпічик, круглий та приплюснутий, неначе чечевиця, «Український», довжелезний, як нафтопровід Москва-Броди, французький багет, веселі та рум’яні ватрушки із сиром, а також мої улюблені хрусткі сухарики з ізюмом. А ще воші та блохи! – Нестор Нерон захоплено плескає Павлягу Протона по лобу. – Адже всі звикли бачити в них лише відразливих паразитів, які натхненно та егоїстично смокчуть кров із собак, котів, корів і навіть людей. Але ніхто, жодна душа, не спромоглася розгледіти в цих благородних і, безумовно, розумних комахах надзвичайно тонко налаштоване і гармонійно розвинуте суспільство вищої справедливості і взаємоповаги! Саме так! Нам, людям, ще потрібно багато чого навчитися у наших менших братів – вошей і блох. Там, куди прямує людство, не обійтися без досвіду цих надзвичайно корисних комах, адже розбудовуючи наше суспільство, наш світ на лисіючій голові матінки нашої Землі, нам потрібно пам’ятати, що поблизу немає ще однієї голови, на яку ми могли б перескочити в разі якщо із Землею щось станеться. Тож ми маємо бережливо ставитися до нашої голови, яка втрачає все більше свого зеленого волосся внаслідок нашого варварського господарювання! Ми маємо замислитися над безконтрольним смоктанням її чорної крові! І як тут не поглянути на вошей, які, проживаючи на тій чи іншій голові, користуються її благами рівно настільки, наскільки їм потрібно для існування. Жодна воша, жодна найупослідженіша блошка не питиме крові більше, ніж їй потрібно для нормального функціонування, і, зважте, ніхто при цьому не викачує зайві декалітри крові на продаж, заради власного збагачення і вивищення внаслідок цього над іншими членами суспільства! Але ж ні! Вони смокчуть! Вони, гади засрані і засцяні, смокчуть! Ви понімаєте, що вони сосуть і смокчуть кров і соки, і від того волос вилазе, і воздух поститься, і риба дохне! Вони засрані і засцяні! І немає оправданія ні їхній вонючій засраності, ні їхній смердючій засцяності, бо вони, мразі, сосуть кровушку-сукровичку матінки нашої земельки рідної! Сосуть і смокчуть, засрані! Сосуть і смокчуть, засцяні! О-о-о, як же я їх ненавиджу, цих засраних і засцяних сук, цих підарасів із сведловими вишками замість душі і скважинами замість жопи, як же я ненавиджу їхні перемазані нафтою жирні мордяки, їхні маленькі, тупі, жадібні оченята, їхні обвислі животи і сраки! Як я їх ненавиджу! О-о-о! – Нестор Нерон починає дрібно труситися і підвивати. У нього очі наливаються кров’ю, а в кутиках рота виступає піна. – Ненавиджу! Ви всі засрані і засцяні! Ненавиджу вас! Засрані! Засрані! Засцяні підараси!
Нестор Нерон захриплим надтріснутим голосом нестямлено репетує, мотаючи головою і розмахуючи руками. На трибуну видираються кілька потороч, хапають його попід руки і тягнуть до центру зали. Там вони стягають з нього піджак і ним зв’язують йому руки, а штаньми – ноги. Потім Нестора Нерона, що продовжує репетувати, підіймають над головою і жбурляють у вогнище, де вже догорає Інна Пилипівна. Нестор Нерон востаннє вибухає «засраними і засцяними» і спалахує живим факелом. Першим у нього займається волосся на голові, потім починає горіти одяг, а відтак займається й він увесь.
– Не так сталося, як гадалося! – зловтішно шипить Авдій Агроном і заходиться розплутувати мотузки, якими спеленуто Павлягу Протона. Той, потираючи побиту голову, підводиться і квапливо запихає в кишені розкидані по трибуні олівці та фломастери.
У вечірніх сутінках понуро шамотить дощ. Я повільно плентаюся через центральну площу, оминаючи латунного Ілліча і намагаючись не потрапляти у смердючі рожевуваті баюри. Вочевидь, дощ прибив рожево-сіру поволоку до землі і розчинив її в калюжах та струмочках, які стікають униз вулицею вздовж хідників. Навколо порожньо, лише коли-не-коли, скрадаючись попід стінами будинків, прошмигне якась скоцюблена постать у чорному целофановому плащі з насунутим на обличчя каптуром, – і знову нікого. З відчайдушним дзижчанням і скрипінням вулицею прокочується порожній тролейбус. Його підсвічені зсередини вікна заляпані рожевуватою багнюкою, а роги час від часу вибивають з дротів сліпучі сині іскри.
Я похитуюся і зашпортуюся. Світ навколо хилиться то в один, то в інший бік, і я нічого не можу із цим вдіяти. Залишається лише вперто сунути крізь цей смердючий дощ і якнайскоріше дістатися готелю. Він має бути десь тут поруч, біля центральної площі. В голові вергається смола неприємних задушливих спогадів та галюцинацій. Ці поторочі, це пекельне зібрання, ці вигуки і шипіння… Я ніяк не можу второпати, чи я справді був там, чи це мені лише приверзлося, поки я блудив підземними катакомбами. Але ж я щойно вийшов з міськради... Зовсім недавно я важко сходив униз її вичовганими позбиваними сходинками, отже, я там був, значить, це не марення…
У вестибулі готелю порожньо і сиро. Облупленими стінами сочиться вода і збирається калюжками на мармуровій підлозі. Тьмяно горить лампа біля стола адміністратора, але його самого ніде не видно. Горішніми поверхами шириться тупотіння, ляскіт дверей, шарудіння, приглушені вигуки і шипіння. Час від часу вмикається ліфт, але він, вочевидь, ковзає десь між другим і четвертим поверхами, так і не доїжджаючи до першого.
Постоявши у вестибулі, дослухаючись до гармидеру нагорі, я повільно піднімаюся сходинками на другий поверх. Коридором походжають якісь люди. Всі вони вбрані у чудернацькі чорні костюми з довгими фалдами, на кшталт смокінга. Ці костюмовані поважно, намагаючись триматися прямо, човгають довгим коридором назустріч одне одноному, потім, дійшовши кінця, розвертаються і прямують у зворотному напрямку. Коли вони минають одне одного, то на мить зупиняються, ледь-ледь піднімають довгими руками з голів капелюхи і продовжують свій променад. Якийсь час я спостерігаю за ними, а потім наважуюся вийти з тіні закапелку і ступаю на вичовгану килимову доріжку. Щойно я з’являюся у коридорі, як всі вони відразу ж зупиняються і спрямовують у мій бік погляди своїх величезних тьмяних очисьок. Мені робиться страшенно незатишно під цими поглядами десятків очей, в яких немає нічого, крім безбарвної порожнечі, і якби я не був такий знесилений, то, мабуть, відразу ж стрімголов скотився б сходинками донизу і подався подалі від цього старого готелю, від цих дивних церемонних людей, подалі від Новокраснокамінська з його шахтами, його скрипучими тролейбусами, його величезним заводом на околиці, його відразливою задушливою імлою і цією його набридливою деренчливою музикою, яка, здається, знову почала відлунювати звідкись ізнизу. Але мені бракує сил навіть ступити зайвий крок, не те що кудись бігти. Мене нудить і хитає. Отож я повільно і наскільки можу впевнено йду цим довжелезним коридором до свого номера, що, як на зло, аж у самому кінці. Всі вони, як тільки я увійшов у коридор, відразу ж позаклякали хто де стояв, і тепер кожен мій крок зустрічають і проводжають своїми липкими відразливими очиськами. Мені усе важче і важче зберігати цей зовнішній показний спокій. Здається, що їхні погляди обплутують мене, чіпляються за руки, ноги, прилипають до спини і тягнуть до себе, щоб я зостався навіки з ними у цьому понурому облупленому коридорі з вичовганою червоною доріжкою. Я їх одразу впізнав – їм не допомогли ні дивні обвислі на вузьких сутулих плечах костюми, ні крислаті капелюхи, глибоко насунуті на кістляві лоби. І мені здається, що вони знають про те, що я їх упізнав, знають, що їхнє ідіотське маскування ні до чого, і, ступаючи крок за кроком, проходячи повз цю завмерлу відразливу шеренгу, я чекаю, коли вони почнуть скидати свої крислаті капелюхи, завеликі піджаки і обвислі штани, коли вони нарешті перестануть мовчати, і зронять звичне їхнє шипіння. Але вони і далі стоять та мовчки витріщаються на мене, поки я нарешті не підходжу до дверей свого номера.
Я довго не можу втрапити ключем у замок, стою зігнувшись, і відчуваю на собі ці гидкі липкі погляди. Нарешті ключ провертається, я рвучко відчиняю двері і відразу ж захрясую їх за собою. У номері півтемрява, лише з вікна ллється синювате холодне світло вуличного ліхтаря. Я клацаю вимикачем. Лампочка на мить яскраво спалахує і відразу ж потому гасне. Підходжу до ліжка і майже падаю на нього. Пружини нестерпно скриплять, заледве я лише подумаю ворухнутися, отож намагаюся сидіти тихо, впершись спиною в холодну стіну. Картина напроти ліжка, яку я розвертав до стіни, знову висить як належить. Лише тепер пика поторочі у касці повернута у мій бік. Кістляве обличчя Улялюма шкіриться в неприємній посмішці. Мені постійно здається, що жовтаве світло з ліхтарика на золотій касці виходить за межі картини і б’є в очі. Я відвертаюся від картини і з відразою дивлюся на темний прямокутник дверей. Вони там. Я знаю, що всі вони там – стоять потойбіч, дослухаються, витріщаються своїми баньками, чекають… Я знаю, чого вони чекають. Я відчуваю його в собі. Поки що він причаївся десь на самому споді, і може здатися, що його майже немає. Але я знаю, що незабаром – може, через півгодини або через тиждень – він обов’язково вирине на поверхню мого єства, і тоді я знову буду ним. Може, на деякий час, а може, назавжди… Я відчуваю, як у мені пульсують його думки – вони схожі на рожеву липку жувальну гумку, яка до всього чіпляється і яку потім неможливо віддерти. Я відчуваю, як у мені нуртують його почуття – вони геть схиблені, чорні і чужі всьому, що я знаю. Я відчуваю його причинні думки, які поки що тихо дзижчать у моєму мозку. Я відчуваю їх – тих, що зараз завмерли під дверима. Вони чекають, поки він нарешті здійметься в мені. Вони чекають, коли Улялюм відчинить двері і вийде до них, і вони привітають його своїм нечестивим шипінням, і тоді у вестибулі ще голосніше залунає чорне деренчання Godspeed You! Black Emperor, і тоді у світі стане однією людиною менше і однією поторочею більше.
