Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 17 (10.05.2012)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3659152
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Пігмаліон Studio

З книги „Маю вам сказати”
Галина МирославаГалина Мирослава
Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу. Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова, механіко-математичний факультет. Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти". Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті www.poetyka.uazone.net. Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
Дивись

Можна було сторопіти - Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось чмокав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом - важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво – прийшов, побачив, купив квиток... Як результат, катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно усе спланував, навіть настрій.
Огинаючи клаптики суші, судно віталось з хмарами, не забуваючи усміхнути їх порухом теплого вогкого повітря. А вони, занижуючись трохи не до самого пливучого об’єкта, з усіх сил поспішали за цим рухомим дивом. Не зачаївшись, втомлювались наздоганяти катер і чайки, та чимраз більше відставали та починали косити спідлоба, мовляв, як таке можливо. Іноді їм вдавалось трохи прорватись уперед, але сил утриматись на зайнятій позиції жодній з них не вистачало, тож вони, усторонюючись, сумно губились за бризками, які вправна машина залишала по собі. Зрештою, усе, що до того кожного з пасажирів оточувало, залишалось далеко позаду - і клопоти, і нервування, і, властива місту, майже постійна втомлюваність, а замість них надходив теплим димком приємний спокій і заполонював відчуттям безконечності.
І коли чорногузий хлопчик, що пару хвилин тому мирно припадав до батькової руки, тикаючи пальцем в далечінь і тут же смішно підстрибуючи, скрикнув: „Дивись, дивись”,- у кожному серці щось тенькнуло. Хоча хлопчина звертався до свого батька, всі судомно почали вишукувати щось, що мало би бути в тому керунку, який він вказував. Ніхто, проте, не наважувався питати, а що ж побачив малий – не до них же вигукували, хоча, вочевидь, знати хотіли всі. Силкуючись щось розгледіти і собі, поважного віку чоловік наблизився до бортика. Він пильно дивився на хмару, яка починала скручуватись у мушлю, ніби зумисне нагадуючи йому про скороминучість життя, про недовершені справи, які слід було б закінчити якнайшвидше. Вона була мовби уособленням процесів життя. Він дивився з набутою за життя вирозумілістю, а по щоках тік жаль і скрапував солоно та по-чоловічому скупо, на що чоловік зовсім не зважав. Поруч нього стояв високий худорлявий юнак, котрий теж видивляв те щось. Вигядаючи досить-таки кумедно, бо заледве стримував себе, щоб не розреготатися, на відміну від літнього чоловіка він вдивлявся у слід, полишений літаком на теплому небі. Очі його пускали бісики. Ні, він не стріляв ними навколо, як могло би здатися, він дивився всередину себе і бачив там свої справжні та віртуальні дискотечні забави, випадкові флірти, посиденьки за пивом з друзями. Його мила русява подруга теж перебувала у стані занурення в свої думки. Під мірні коливання катера, втуплена в якусь точку за горизонтом, вона явно перебирала пальцями видні лише їй клавіші рояля. Її руки час від часу злітали над тою клавіатурою і зависали в повітрі. Здавалось, от-от вона захитається та впаде, а музика, яку вона чує, обійме своєю ніжністю кожне щонайменше створіння поблизу. Насправді ж було тихо, мовби всі перемерли. Начебто промені світла, що прагнули повернутися до свого сонця, погляди усіх були направлені в одну точку, щоб кожен побачив своє. Когось те своє гнітило, хтось просто на очах одужував, хтось вчився впорядковувати своє життя. Адже так важливо, хоча б інколи, скинувши з себе тягар обов’язку, щоб чітко бачити реальне, яке ставить перед людиною незворушне раціо, просто дивитись у далину. Свою далину.
А хлопчик виразно бачив - поруч проноситься величний корабель. І не міг зрозуміти - як можна не зауважувати той потужний криголам, він нестиме його завтра через могутній океан, долаючи велетенські хвилі, які поруч з цим богатирем є просто вередливими дітьми, що впадають у сльози, коли не можуть впоратися з несподіваними труднощами. Як?! Аж коли раптом з-за спини почув голос мами, що кликала обідати, відключився та побіг їй назустріч, по дорозі забуваючи, що ж саме їй мав сказати. (1997)

Плямки

Я виросла в лісі, точніше, він виростив мене. Спочатку відчувала, що з ним росту просто з-під землі, мовби мох, тоді й зазнайомилась з рижиками, невдовзі мене поманили до себе кущі, лише пізніше почала задивлятись на дерева. Першими моїми друзями стали вони, рижики. Я знаходила їх навколо великого незникаючого болота в нашому ліску. На купинах. Вони усміхались до мене, смішно покритої ластовинням, з-під своїх крислатих капелюхів ще здалеку. Я чимдуж поспішала на їхнє світло, як ластівки до бабциної хати. Перш, ніж торкнутись тіла гриба, довго роздивлялась його і вслухувалась у ліс, чекаючи дозволу. Вже згодом довідалась, що гриби треба зрізати, щоб вони не перевелись, але я б не змогла цього робити – навіть уявити моторошно, що ріжу рижику ніжку. Пам’ятаю, як пальчиками легенько робила підкоп, а тоді ціленьке, неушкоджене, ніжне-ніжне тільце обережно підносила до носа, вдихала його своєрідний запах і клала на м’яку траву, розчистивши акуратненько місце. З собою, виходячи в лісок, жодного разу не брала кошика, бо й насправді не планувала щось збирати. Коли ж потрапляла до лісу, рижики починали мене кликати. І вже підкоряючись їм, обходила болото і обережно розгортала траву, щоб зустрітись з ними. Опісля клала їх у поділ і повільно, мовби пливучи, несла додому. Підростаючи, починала чути як підкликують до себе бруслини та лохані. І зовсім не кололи мене кущі малини чи ожини. Хоча кращих за рижиків друзів у лісі в мене не було. Усі свої пригоди я розповідала майже хатньому приятелеві їжачкові, що ввечері підлазив під поріг розвеселити, аби сни були теплими і погідливими. Іноді, коли білочка, що оселилась у нашій шпаківні, не витримуючи самотності, наближалась до призьби, я і їй, поки вона ласувала сушкою та насінням, спішила розповісти про рижики. Мені здається, що з дечим з того, що тоді їй розповідала, вона цілком погоджувалась. Одного разу, коли застала білочку на горищі, куди вона деколи підпільно проникала з даху по щось смачненьке, рудка тримала лапками висушені пластерки грибів і блимала очками, ніби кажучи: „Тепер і я розумію“.
Одне мене завжди, ніби несподівано, боляче вражало - дорогі серцю рижики змушені страждати через неприємні сині плями. Може, то вони так сердяться? – припускала я. Або гидують чим. Якось мені навіть здалось, що вони не даремно шукають співчуття в мене. Їм, як і мені, зовсім не подобаються зайві плямки на шкірі, вони теж більше люблять однотонність, але мусять погоджуватись з тим, що мають, бо так вже є. І лише з роками я довідалась, що якщо придивлятись уважно до сонця, можна помітити і на ньому плями. Тоді й подумала - чи варто ними перейматись, коли перед тобою вартісне для тебе сяйво, хай навіть незначне для світу?!
(1996)

Дерева

Якось я зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію у папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше в чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві – хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно – я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом - як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево.
Найлегше з митцями. Одразу бачиш. З поетами теж не складно. Читаєш собі книжечку з віршами , а в голові вимальовується дерево з плям-хляпочок , мовби комп’ютер замовлення виконує, в іншого автора натомість виразно бачиш стовбур з добротно витесаними паралельними дошками. А буває, що дошки, хоч і паралельні, близько одна до одної, але зовсім не скріплені. Часом стовбур іде з кореня, а гілля поступово дочіпається. Особлива інтрига, коли дерево вимальовується з чубочка донизу. А якщо воно нагадує собою гвинтові сходи, тоді моє серце одразу починає підстрибувати в грудях, бо виникають асоції зі спіраллю розвитку, чого б цей розвиток не стосувався. Здається, що кожна сходинка гвинтових сходів - це ключ до пізнання всесвіту. Направду приємно стояти на вершині їх говерли, трембітуючи тілом, наповненим підсвідомою думкою, що ти вже щось вагоме у тому житті вловив, утямив, дивитись на спід і вбирати очима відкритий зору величний овал. Він нагадує саму Землю. Землю, що крутиться. І все навколо несе за собою. Часом ловлю себе на думці, що заплющивши очі, не втримаюсь, голова завернеться, - і полечу, спокушена вільним падінням. Навіть просто стояти перед сходами - розкіш. Турбулентний потік задоволення. Ти бачиш, як впевнено від підлоги тягнеться вгору кремезний стовбур. Стовбур життя.
Проте часами долати кількість витків навколо циліндра - нехай навіть уявного, задушливо. Тоді чомусь закрадається думка, що піднімаєшся сходами посталої в твоїй уяві Вавилонської вежі, яка от-от репне під ногами. І під серцем. Розпилюючи твою мову на звуки, кожний з яких тягнутиме в інший бік за законами росту гілля, подекуди затинаючись омелою. А жити - це ж гратися, переходячи зі сходинки на сходинку. У подиві, з усмішкою, збитими колінами, плачем, - не всі ж ігри добрі. І не завжди є перила. Зате не проминає відчуття біжучої землі під ногами. Обернешся - і минуле, прожите тобою минуле, видається біжутерією, а щось справжнє ніби має бути попереду. Щось таке, як сагайдак зі стрілами думок, що влучають у ціль.
Поінколи дерева листяні, поіноді голчасті, почасти кактусоподібні. До речі, висота не особливо важлива – низьке можна спроектувати у високе, високе – у низьке.Те саме й з довжиною. Головне - принцип. І колір суттєвого значення не має. Воно як у фотографії – найвиразніше зображення дає чорно-біла світлина . Кольори – то лише прикметники, настрій, вони самі чіпаються.
Було якось, що на очі мені навернулась книжка, звідки дерево прорізалось у вигляді пап’є-маше. Хоча найтяжча папка, звичайно, могла би бути з деревами, що схожі на всохлу палицю – довгий чи короткий пеньок, але мені від такої перспективи холодно, тож спішу забрати з-перед очей такі твори подалі. Якщо бути справедливим, у всьому щось можна знайти. Проте життя настільки коротке, що нема коли вимивати золото з піску. І з кожним подихом все менше часу. Тому і тягнуться очі до згустків, ніби бажаючи зібрати розлиту навкруги ртуть докупи.
Чому саме дерево? Можна було б зображати квітку. Якусь тварину врешті-решт. Десь тому, що їх треба було би уявляти в русі, в розвитку, а це клопітно. Дерево, як на мене, може сумістити сталість і розвиток. Одного уважного погляду, кинутого на нього, достатньо, щоб відчути світобудову. Хребет світобудови. Дерево ніби уособлює ту розтягненість, яка робить з крапки світ, розширюючись у всі боки кожним своїм відросточком, щоб знову стати живою крапкою - капкою, тільки більшою, хоча б трішечки більшою.
І хоча та капка дуже схожа на серце, що пульсує збільшуючись і зменшуючись, змінити свою структуру кардинально не може. Існує серцем відчутне, не завжди відразу вловиме розумом, дещось, на чому вона стоїть, навіть вигинаючи свій хребет чи ламаючи його. Правда, піймати ту суть якраз і вдається завдяки пульсуванню. Те щось зберігає себе і тоді, коли його власник хотів би його приховати чи позбутись. Які б не були переміщення в часі чи просторі. Намагаючись набрати форми сфери, капка рідко росте гілками в сторони чи вглиб рівномірно. Ростучи, кожна гілка сама стає світом, що розгалужується.
Сьогодні ж я зустріла людину, про яку нічого не змогла би тепер сказати. І дерева вималювати не можу. Кілька тижнів
з трепетом і відчуттям небесни в грудях чекала на нашу зустріч. Певні теми, про які ми раніше розмовляли, розкривали його душу до повного розширення, несучи у нескінченність. Одухотвореність, якою він весь був виповнений як високий глек з тонкою шийкою водою, робила його постать значною. Мої очі бачили чоловіка, що сягає двох повних метрів. Його сіре волосся видавалось світлим і м"яким, при променях світла воно ніби набувало білого приємного відтінку. Я боялась сказати щось не те або не так, мене не покидало відчуття маленькості перед цим храмом. Перед цим світлом чистоти. З насолодою і уважністю слухала його співучий голос і мовби пливла думками оминати камені життя. Розмова перетікала з теми на тему, поки не перескочила на побутову. З кожним наступним словом він бліднув, нагадуючи студента, що назубок завчив теретичний курс, але абсолютно не вміє ним скористатись при розв"язуванні жодної задачі, підбираючись до розв"язування з точністю до навпаки. Він никнув, на очах маліючи. Виразно власними очима я спостерігала зменшуваність розмірів його тіла, почорніння та ріднення розкішного до того волосся, плавне щезання голови аж до повного зникання очей. Ще трохи, - подумала я, - і важко буде виокремити його не просто з юрби, що тусується навкого, а з простору зовсім не заповненого. Буває, що люди зненацька пересікаються, а потім розходяться порізно, щоб кожна істота мала змогу міцно триматися свого керунку, та щоб так... Я не могла видушити з себе слова, як на початку розмови, правда, цього разу з іншої причини.
З каварні виходила сама. Майже заціпеніла, внутрішньо стиснена в клубок. Його, чоловіка, на якого я дивилась як на зірку, просто не стало в прямому розумінні. Він розчинився. Розчинився в повітрі, ніби ніколи раніше його не існувало. Не встигнувши зронити жодного слова за всю розмову, я не встигла стати навіть каталізатором. Хтось, що сидів через столик, почав терти очі, а потім вголос спитав: "Невже від кави я міг так впитися?! Де він?"
Не пройшло й чверть години, як я отримала повідомлення телефоном такого змісту: "Вибач, що замешкався і тобі довелось покидати каварню. Доп'ємо кавусю іншого разу. Гаразд?!" Мене наче обдало гарячою парою. Я зірвалась з місця. І в кількох кроках від себе побачила його - маленького кострубатого хлопчика, що переляканими очима визирав з-під занадто великого, як на нього, одягу.
Відповісти на повідомлення так і не спромоглась. Мені чомусь було зовсім не смішно, навіть лячно.
(2005)
Забути

Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосягненного простору і його маленької проекції – мого дому. Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам’ять.
За вхідними дверима потрапляю в простір інший, тиснучий. Інколи наче бачу як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам’ятай“. І те боляче б’юче слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов.
Боже ж ти мій, скільки я бачив за своє життя, скільки чув, скільки читав. Ще дітваком десятки разів те саме перечитував. Все марно. Не міг розповісти як слід, якщо мене питали. Те, що жило в голові, було завжди якимось захованим – не міг я згадати жодного слова, коли зненацька перестрівали запитанням, лише в контексті, наче за помахом руки диригента, інформація вискакувала непомітно сама. Таке відчуття, що цей невидимий диригент єдиний, хто керує записами моєї пам’яті. І все залежить від нього, а зовсім не від мене. Це той Дамоклів меч, що висить наді мною впродовж років. А я почуваюсь човіком, що лежить крижем на своєму клаптику поля і не може ні охопити його, ні віддати.
Найприкріше, що завжди відчував себе безпорадним серед людей, завжди, може через те... Впевненість і сила приходили лише на самоті. Я – то не лише пам’ять. Щось значно вагоміше, суттєвіше, дуже глибоке та невхопне. Щоднини після мли ночі прокидаюсь, щоб жити, маючи щоразу свіжу можливість тішитись життю, чистий та вільний. Зрештою, чи так вже добре носити за собою спогади?! Можливо, я щасливіший за інших, хтозна. Не раз думаю, а що було би, якби був вільний від цього ґанжу. І ловлю себе на думці, що водно маю та не маю бажання виходити зі свого замкненого світу . Десь у глибині мене живе непереборне переконання, що будь-яка найпозитивніша зміна несе в собі трохи суму... Процеси, які вона розпочинає, іноді виявляються необоротними. Можна занадто багато втратити. Так багато, що всередині отримуєш розрив – тебе стане кілька, і кожна з твоїх сутностей домагатиметься свого. Чи зумів би я з цим впоратись? Інколи мені видається, що думки інших, оселившись в мені, заважали б жити своїм життям, відібрали би бажання думати над кожною дрібничкою –а це ж приносить таку неохопну радість ! І робить мене поважним, впевненим. У кожного свої шляхи до впевненості. Мені судились довгі. Дав мені Бог радість насолоджуватись дорогою, тихо спостерігаючи як наслідок стає причиною, аби усім нутром вловити аромат розпростертої на всі боки вічності.
(2003)