1

2

3

4

5

6

7

Поезія
Галина Мирослава Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу. Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова, механіко-математичний факультет. Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти". Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті www.poetyka.uazone.net. Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
1 *** пташата нот на електричних дротах серця одне за одним покидають гнізда і замки кошлатих хмар виснуть і тіла покладені на воду вирівнюються мовчанням лише голова боязко назад обертається там здіймаючись ворон кури дороги закурюють 2 *** дорога в пам’ять вужчає з-під ніг вислизає вужем щоб ти спромігся усе ж таки скинути той вужик обруча що крутиться навколо твого тіла при талії зіскакуючи на шию або руки аби витягти тебе за його рамки *** 3 віз часу бувалий котиться по ямках і ямищах по камінчиках і цегли кусках а на возі старий світ крехче хрящиками зношеними теручись сіно везе своє собою збиране на всі боки розтріпуючи не шкодуючи пташкам дітлахів на радість на цвірінькання *** 4 круглий човен напрям не обирає око він квітки божої сонячне яке вітер розхитує між берегами від горизонту позаду до горизонту попереду зір милувати 5 *** роз’єднання що йде по лінії блискавки завжди наступає миттєво вдаряючи наче різка гострим зблиском по тиші коли одіж твого неба якою ти захищаєш себе від повного злиття зі світом крається навпіл звуком погляду виставляючи тебе без твоєї волі на показ для розправи громами що жертву вишукують незахищену аби силу образи своєї на світ виявити який виявляється не лише для них збудований *** 6 плавучість завжди видовжує особливо коли це плавучість звуку видовжує навіть у темряві найбільше видовжує у темряві як гаснуть один за одним маяки сердець гаснуть для тебе чи від тебе відвертаються світити куди інакше плавучість видовжує видовжує хребет якщо він був *** 7 розкручуючи спіралі життя від самого зародження проставлені всесвітом на кінчиках пальців для відчуття вічності борознами на шкірі нагадуєш собою подорожнього що спускається серпантином дороги з вершини додолу у пошуках криниці звідки молоко струменіло до піку груді материнської до божевілля п’янкої і до забуття розлогої щоб майже на останньому витку піднявши очі догори раптом усвідомити що найкоротший шлях до молочної ріки був там на початку *** 8 під очима ночі вологими круги лежать днем виписані погляд синцями приковуючи й западинами при кожному па між паузами *** 9 дим дня димар ночі випускає засніжений світ обігріваючи серцем великим яке то стискує тебе до початку до поштовху то розширює до миті осягання працюючи поки маятник справний і повернення можливе *** 10 сутінки що осутнюють образ притушовуючи тілесність розмиванням країв для її виявлення місце це переходу світлом темноти в інші світи потрапляння до яких наступає лише після стиснення темним боком світла *** 11 слово діє стаючи не тільки наказом порадою а й іменником позаяк на п’ятизірковій долоні життя між повзанням і ходьбою стани спокою лежати сидіти стояти і хоча найкраще повзе той хто навчився сидіти тримаючи спинку тримання спини викликає невмолиме бажання встати і рухатись *** 12 рано чи пізно ці вимушені рухи цей спорт цей транс спорту коли ти не знаєш як бути і хтось тут же підставляє лікоть просто під ребра і ти намагаєшся вивернутись дивлячись як він солодко усміхається наступаючи тобі на єдину ногу що зуміла стати (друга так і залишилась у повітрі якого відчутно бракує) ці принесення в жертву простору заради часу спалюють відведений на життя час і сам простір *** 13 гартується шкіра закипанням зсередини і охолодженням ззовні зсідається затушовуються синці залишені від ударів лопастями вітряка долі а ти як завжди розбурхавшись після сну запізнюєшся зустріти схід затримуючи в пам’яті захід *** 14 не спам’ятаєшся як літо утече чи відтече баламкнувши осінньо співаючи зірвись покинь покинь-но і брязкаючи не одним ключем питань незручних вхожих в дім основ зморивши сон безсонням хрипотливим хурчанням листу і звиванням зливи і відчуттям що крізь туман ти йшов помилуватись диханням вогню вчувати попіл і втрачати силу ловити тіні на землі скрадливо розкладені щоб сутеніло ню