Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 20 (29.08.2014)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3338506
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Переклади

Галина Посвятовська "Знайомий з Котора" (уривок)
Володимир ГарматюкВолодимир Гарматюк
Мешкає в Івано-Франківську.Журналіст.У 1993 - 1998 - навчання у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника. Спеціальність "Польська мова та література". 2001 року публікувався у часописі текстів та візії "Четвер", число № 12. 2013 року видав переклад автобіографічної повісті Галини Посвятовської "Розповідь для друга", що вийшла друком в Івано-Франківському видавництві "Лілея НВ". Працює над перекладами віршів Посвятовської та її малих творів - оповідань "Знайомий з Котора", "Блакитний птах", есею "Американський записник" та недокінченої драми "Суд над Сократом".
…Серпень, то був серпень, гарячий, далматинський… Глянь, бачиш як січе за вікном… А тепер уяви собі великий далматинський танець, як самозаперечення всіх паризьких листопадів. Всюдисущий, життєдайний, з усіх його принад, мені особливо до вподоби дві: тепло і світло. Уяви собі залиту сонцем площу, напівморок ресторанної зали зі світлим прямокутником відчинених дверей. Вони саме стали на порозі, заступаючи світло. Я глянув на них… Спершу на дівчину. Скажеш, це природно. Зрештою, дивився недовго, саме стільки, аби зауважити, яка вона худорлява і як сильно її тонкий силует хилився до другого, чоловічого. Я дивився на нього, прискіпливо розглядав його, хотів добряче роздивитися того чоловіка. Розумієш, він не був ані молодим, ані худорлявим, був великим, масивним, вона виглядала на його тлі так по-дитячому. Сиве волосся, вже достатньо поріділе, кучерявилося на його скронях, обличчя велике, повне, із широкими вилицями, дещо сплюснутим носом і світлими бровами. Примруженими очима, ще не звикнувши до напівтемряви, він роздивлявся залу… Мушу визнати, мене зацікавило це обличчя. Ні, я не збоченець, я також волію розглядати жінок, однак він захопив мою цікавість, скажімо так, - через контраст. Я ще не сказав тобі, що та мала поряд з ним, була гарна. Гарна і молода. І такою дитинною виглядала вона, стоячи отак на порозі, опираючись на його плече. Лише згодом, коли придивився до неї пильніше, я дійшов висновку, що їй певно було двадцять сім… вісім років… виглядала при ньому молодшою.

Вони різко рушили вперед і, оминаючи ряди зайнятих столиків, наблизилися до мене. Він нахилився наді мною, і тоді я зауважив, які незвично блакитні були його очі. Він дивився лагідно і привітно, але в його погляді було щось більше, наївна привітність, довіра, якій неможливо було опиратися. Він усміхнувся до мене, і я мимоволі, напевно, що під впливом його прозорого погляду – хотів було вже заперечити рукою – привітним жестом запросив їх до свого столика. Як він, в дідька, вгадав, що я француз. Він заговорив до мене французькою, це однозначно. Його французька рясніла помилками і звучала нестерпно патетично для моїх вух, при цьому він сильно наголошував останні склади – цілком достатньо, аби зіпсувати будь-яку цивілізовану мову. Вони всілися. Він спробував підсунути їй крісло, однак поки встиг торкнутися його билець, вона вже сіла і, підвівши до нього голову, шепнула щось, що звучало, як: дякую чи не треба. Говорили якоюсь слов’янською мовою, але то не була сербська, до якої я звик, з якою вже освоївся за тих два тижні, які провів у Далмації, яку – ба – навіть почав розуміти. Ну добре, трохи перебільшую, розуміти то занадто, однак я вгадував значення таких слів як: дякую, перепрошую, прошу, чорне вино, не треба, тільки… Це останнє слово я знав достеменно, коли власники невеликих ресторанчиків намагалися вмовити мене взяти все, що мали, як додаток до замовленої мною страви. Я навчився замовляти: тільки вино, тільки біфштекс, тільки сердельки, тільки, тільки, тільки, а коли пропонували мені особливі далматинські делікатеси, я поважно промовляв «дякую» і «не треба». Тож я уважно прислухався до звуків, які не були мені чужими, в яких я однак так і не спромігся розпізнати жодного з відомих мені слів, я замислився над етимологією, проте ще не встиг зібратися з думками, як він звернувся до мене з тією своєю привітною усмішкою і сказав: ми поляки… Вона глянула швидко, перелякано. Пробіглась очима моїм обличчям, і я міг би заприсягтися, що вона навіть не зауважила мене. Якби її хтось запитав, як я виглядаю, - не змогла б відповісти. Я впевнений, вона навіть не звернула уваги, що я був не надто старший за неї, може, навіть молодший… Зблизька на її обличчі виднілися сліди легкої втоми, які ледь помітно зістарили її; блакитні тіні під великим очима, дві маленькі рисочки довкола кутиків губ – її губи легенько рухалися, говорила. Він усміхнувся до неї, встав, із сусіднього столика взяв перелік страв, поклав його перед нею. Вона читала голосно, швидко, жадібно. Задавала йому питання і вимагала перекласти. Він напевно знав чужинецьку мову сербів, бо вільно перекладав і за мить із тією ж чарівливою посмішкою звернувся до кельнерки. Його слова мали вбивчу силу, бо сонна і, як я встиг зауважити, дещо буркотлива дівчина, відповіла йому блискучою усмішкою і побігла до кухні. На цератовій поверхні столу, заплямованій паприкою та олією, лежали її дрібні руки з коротко підрізаними рожевими нігтями. Він дивився на них як зачарований, а тоді торкнувся легенько тієї, що лежала ближче до нього. Я помітив, як від того делікатного дотику рука ожила, відкрилася, аби всіма п’ятьма пальцями міцно і тісно прикипіти до його великої чотирикутної долоні.

Їла, ні, я не знаю, що вона їла, гризла м’ясо дрібними зубами і час від часу сягала виделкою до його тарілки. Поглядала на нього широко відкритими очима, які мружилися від сміху щоразу, як він ловив її погляд. Його велике обличчя ніби прояснювалося зсередини, він відкладав вилку набік, підпирав голову руками і вдивлявся в неї. Коли вона вкотре швидко підхопила кінчиком вилки шматочок картоплі, що лежав на краю його тарілки, він взяв тарілку і підсунув ближче до дівчини. Вона голосно засміялася і пересунула тарілку на старе місце, відклала вилку, ребром долоні витерла губи і спиною сперлася на бильце крісла. Все ще невгамовно сміялася, слухаючи його умовляння, бо напевно то були умовляння, потім надула губки і заперечливо покрутила головою. В тому напівдитячому напівпташиному рухові була розкішно молодою, молодою і гарною. Чоловік цілковито забув про обід і припав губами до її долоні. Щось їй шепнув, що звучало як питання, вона кивнула головою на знак згоди, і тоді він звернувся до мене. Своєю жахливо неправильною французькою він запитав, спробував запитати, чи не бажаю я скласти їм компанію для поїдання тістечка. Так, саме так і сказав. – Чи пан складе нам компанію в поїданні тістечка? – Ще щось там зауважив про мою незвичну люб’язність, і приємність якої я їм завдаю… Я стримав усмішку і з глибокою повагою схилившись до дівчини, сказав… - Якщо пані дозволить? - Вона глянула на мене, я не впевнений, чи мене зауважила, але тінь рум’янця зашаріла на її обличчі, і вона з явним зусиллям пролепетала французькою: - Так, звичайно… пан піде з нами, правда? – Авжеж, мадемуазель, - я взяв її руку і підніс собі до губ. Перелякана, вона вирвала руку і відвернулася до нього. Знайшла поглядом його очі, і на щойно напруженому її обличчі засяяла усмішка. Він дивився на неї лагідно, турботливо – така тендітна і маленька була поряд з ним. Якусь мить я намагався уявити її собі такою, як була насправді. Без того гнітючого тла, але швидко покинув те заняття. Він виростав над нею, біля неї, поряд з нею, його руки, які шукали її рук, я не міг собі уявити її без нього.

Я вдавав, що люблю пахлаву, ми вдавали, вона і я. Нарешті ми були в чомусь разом, конспірувалися, я менш, вона більш невміло. Дробила тістечко на цілком дрібні шматочки, після чого збирала їх кінцем виделки і стягала губами. Можливо, та забава забивала густий смак кукурудзяного сиропу. Він поїдав уже третє тістечко… - Ще, пан не проти ще? – З радістю, - відповідав я попри власну волю, і в моїй тарілці з’являлася нова порція тістечка, з якого стікав сироп. Вона заперечно похитала головою, показуючи на ще повну тарілку. Її метода виявилася більш вдалою, подрібненого тістечка вистачало надовго і це захищало від навали інших. Четверте тістечко – досить. – Пахлава – то чудесна річ – блакить вознесіння в його очах перейшла в м’який гранатово-сірий відтінок, а може, то світло померкло в маленькому, втисненому у вузьку вуличку погребі. Зрештою, ми були в Которі, в місті, оточеному старими мурами, з вуличками не ширшими за дві розпростерті чоловічі руки.

Вона зажадала вина; кинула вилку на недоїдене тістечко, зірвалася з крісла і сказала: - Ідемо пити вино! Пан не проти випити склянку вина в нашому товаристві? – запитав він. Я підвівся, аби йти за ними. Я навіть думати не хотів, аби тепер залишитися. Той сивий чоловік, його широка усмішка, її несміливий сміх, легенький, її капризні, дивні рухи. Що далі, що буде далі, мушу більше дізнатися, поки вони підуть, поки дозволять мені піти. Я йшов за ними. Вона бігла попереду і заглядала до кожного бару. Тут ні, і тут ні, з третього бару, до якого увійшла, линула музика і звук тужливого співу. Ми зайшли туди – вона сиділа навпроти молодого хлопця, що тримаючи склянку вина – так, такого ж як оце, що зараз стоїть перед нами, - співав. Ми присіли збоку. Вона, усміхнувшись, оглянулася на свого приятеля, рухом підборіддя показала на співака, попросила вина. Чоловік завагався, лагідно глянув на неї, після того встав і впевненим кроком підійшов до буфету. Спершись на шинквас, повернувся до нас у профіль, домовлявся з темнооким барменом з великим носом. Хлопець співав. Чоловік повернувся до нас і повним задуми поглядом прикипів до його обличчя. Тоді я зрозумів. Вона слухала для нього. Не того, хто співав, а для того, хто слухав разом з нею. Чорноокий бармен із пташиним носом поставив перед нами три мікроскопічні келишки. Вона кивнула головою, піднесла келишок вгору. Він зробив те саме, наблизив свій келишок до її, скло легенько дзенькнуло, - лише після того вона вмочила у вино гарно складені уста.

Вона не випила вино. Почекала, поки він вип’є своє, і поміняла келишки. Хлопець співав чимраз розлого і чоловік слухав зосереджено. В глибокому голосі змішалися східні мотиви, слова заламувалися в ностальгійному плачі. Він скінчив, відставив порожню пляшку, вклонився нам і вийшов. Я неквапно доцмулив останню краплю густого солодкого вина. Кінець, кінець. Вона легко встала і пішла до дверей. Він вийшов за нею. За ними – я.

Вона танцювала перед криницею – хапала воду долонями, підбігала до нього. Він нахиляв голову і довго, повільно пив з її рук. Спинаючись на пальці, вона високо підіймала руки, аж вода переливалася за краї складених долонь. Розкривала їх, розливала воду, і знову бігла до криниці. Мокрими пальцями зволожувала йому чоло і щоки. Краплі води плуталися в його густих бровах, потрапляли в очі, бо безпорадно кліпав повіками. Танцюючи, вона витягла хустинку і витерла йому обличчя. Крикнула щось, стріпнувши мокрою хустинкою на сонце, потім вклала її до кишені, знову повернулася до нього, аби ще вологими пальцями торкнутися його обличчя. Пригладила йому брови, провела долонею по губах, підборіддю з темним заростом, здійнялася ще раз на пальці і обійняла за шию. Повиснувши на ньому, щось шепотіла йому на вухо, а тоді підкорившись делікатному порухові його долонь, зсунулася вниз і стала поряд. Він – наче досі не до кінця усвідомлюючи мою присутність – повернув до мене своє широке обличчя і, усміхаючись, запитав: пан піде з нами до церкви, правда? В його голосі було прохання, якому не можна було відмовити. Я кивнув головою, піддавшись незрозумілому імпульсові; в моїй голові навіть не зароїлася думка, що може не варто. Лише потім, потім… зараз вони все ще були мені потрібні, хоча, напевно, то я був їм конче потрібен. Але я зрозумів це лише згодом.

Ряд високих сходів. Вона підбігла і зупинилася перед ними, схиливши голову набік. Виглядала так, ніби була здивована, може вагалася… Потім швидко розвернулася, глянула на нього. В його очах знову був вираз тривоги. Він швидко підійшов до неї і взяв її за руку. Спробував її підняти, але вона, скоса глянувши на мене, вирвалася ніби неслухняна дитина. - Ні, ні! – відчайдушний рух головою, надуті губи мали однозначний вираз. Кинулася до сходів. Він вхопив її за лікоть, делікатно, але впевнено гамував її кроки. Я йшов слідом. – Маю слабке серце, - повідав він, звертаючись до мене, - не можу швидко йти сходами. Задихана, вона раптово розвернулася, зупинилася. – Брехун, брехун! – крикнула французькою, - то я маю хворе серце, то я не можу ходити, а він бреше, щоби не завдавати мені болю!.. Вона замовкла і сховала розчервоніле обличчя у нього на плечі. Вже не протестувала, коли він легенько підняв її, притиснув до себе і важким кроком почав підійматися догори.

Ми стояли втрьох у відчинених дверях церкви, вона перша, ми поза нею. Вона швидко дихала, хапала повітря неприкритими устами, дивилась перед собою. Церква була порожня і занедбана, лише старовинний вівтар світився в глибині посрібленою романською різьбою. Вона глибоко вдихнула, намагаючись відновити рівне дихання, і мовчки рушила вперед. Він, зреагувавши на її несподіване рішення, рушив за нею. Вона зупинилася перед самим вівтарем і вклякла на вицвілому, із залишками давніх візерунків, килимі. З двох вікон над її головою, майже прямовисно точилося сонячне світло, часточки пилу танцювали в повітрі. Вона стояла на колінах, склавши руки. Я бачив її тендітні темні пальці з рівно підрізаними нігтями – нагадували дитячі долоні. Він уклякнув поряд з нею. Також склав долоні. Долоні – на одній з них поблискувала обручка. Я кинув швидкий погляд на її руки, ні, вони не мали оздоб, не мала жодного перстеника. Я глянув на її обличчя. Піднесене догори, нерухоме, відкрите світлу, більше не приховувало свого віку. В кутиках обведених блакитними тінями очей, зібралися краплинами сльози, скотилися. Вона схилила до нього голову. Він, швидше вловивши той рух, глянув вниз. Взяв до рук її складені долоні, замкнув їх у своїх. Вона притисла голову до його грудей і розплакалася. Тримав її ніжно. Великий, похилившись над нею, гладив її коротко обстрижене волосся. Цілував її волосся. Підвівся і, обійнявши її за поперек, пішов до дверей. Я дивився на них. Два тісно притиснених один до одного силуети – один малий і вузький, другий грубувато великий, похилений над іншим – за мить перетнули промінь світла, що ліз до церкви через відчинені двері. Переступили сонце із зникли. Я не пішов за ними…