Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 20 (29.08.2014)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3338507
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Переклади

Альберт Вендт: усередині нас спочилі
Ганна  ЯновськаГанна Яновська
Народилася 1980 року в Харкові в родині фізиків. Викладач англійської мови в політехніці. Автор «Волохатої книги» (2008). Перекладає англомовну поезію різних країн, як-от: Ніґерія, Південна Африка, Нова Зеландія, Австралія… Серед інших характерних занять – витинанки, подорожі, різноманітна ручна робота.
Альберт ВендтАльберт Вендт (народився 1939 року в Апії, столиці Самоа) — видатний новозеландський поет, письменник, драматург і художник самоанського походження. Є заслуженим професором Оклендського університету (до виходу у відставку викладав новозеландську і полінезійську літературу, літературну майстерність). З 1970-х років має значний вплив на літературне середовище Нової Зеландії та Океанії, є редактором антологій сучасної полінезійської поезії. Сьогодні Альберт Вендт є найбільш шанованим полінезійським письменником у Новій Зеландії. Протягом 2012-2013 років отримав найвищі державні відзнаки та премії за значні досягнення в царині літератури та викладацької діяльності. Українською мовою твори Альберта Вендта вперше вийшли окремою книжкою на початку 2013 року під назвою «Від Гаваїв до Аотеароа» (Видавництво «Крок», 2013).

УСЕРЕДИНІ НАС СПОЧИЛІ

Пролог


Усередині нас – спочилі,
мов медові стручки тамаринду,
які вибухнуть з першим променем завтра,
чи скам’янілий планктон у коралах
який оживає під повним місяцем, жене приплив живого сімені
понад тихими рифами
до лагун учора

1. Полінезійці

У мені – спочилі,
вплетені в мою плоть, наче музика
флейт кістяних:

мої полінезійські отці,
які тікали від війни сонць і шукали
оцих островів при пророчих зірках –

земель, що постали
із ока морського, немов черепахи,
що на берег виходять відкласти яйця

у пісок родоносний і чують дух
морів – сморід мертвих
морських зірок і актиній;

очі,
у яких уже не лишилось нічого баченого,
випалені бурями й мірним хлюпанням весел

ураганні хвилі, а на долонях
мозолів багряні гібіскуси
стирались в гангрену просолену.

Оці острови, що піднялися на краю морів,
блакитний міф, порослий орхідеями,
папороттю, баньяном: страшні боги
чекають, доки згусток крові доросте до народження,
до кам’яної подоби, до пісні –

хай перев’яжуть рани, поховають
померлих у дорозі, ну а я
з коріння тіні споглядаю їх, готових
продовжити рід після того,
як під будинок перший палі у землю заб’ють.

І хай забудуть при вогні затишнім
з коморами, де вдосталь дикого ямсу, –
про те, чому вони долали м’язи бурі,
перетинали сітківку рифу,
а над ними – недосяжна небесна мушля;
і спали, спали, прокидаючись від снів,
де списи і дубинки, де їхня молодь –
довговолосі воїни, кров’ю
прокляті, де пронизливий крик
дітей ненароджених, принесених в жертву.

Немає святощів
у зчорнілім від сонця насінні
в клітці Я –
корал крає обіцянки,
рани, завдані собі коло олтаря
влади,
не заживуть.

2. Місіонери
У мені
Небоколи /1/ моторошні, як місячне світло
на чорних крилатих суднах, що пробили шлях

від сонячного ярма,
панциря неба
на ці рифи,
їхнє диво-залізо вибрязкує
проповіддю Світла, збираючи душі
дітей з пальмовим молоком на губах.

Боги
моїх батьків, із голосами
дерев, пташок і плазунів,

ковзнули
у темінь, наче прудкі вугри
у коралів скривавлених храм,

але їх виганяли
палаючим Хрестом зі срібла,
вбраним у сонячну красу.

І ось мої отці схилились
у тіні проповідницької кафедри,
заснули сном новим, і їх будили

люди в броні сталевій, крізь яку
фосфоресцентне сяяло волосся, і
навчилися літанії гріха:

Гріхопадіння
у череслах жінки,
в її дарунку
ніжнім, як папая,
у напрузі
фалоса.

Усе це гріх.
І Царство йде до всіх

в подобі ситцю, і сокир, і слів,
що їх у друку спіймано,
немов сліди пташині
на білому піску
мого подиху.

Намисто. Тютюн. Ножі.
Цвяхи на кожен з пальмових хрестів.
Обіцянка вічності за
сонячними рифами
оплачується тут брудними
бинтами Лазаря.

Ось шлях Хреста новий.

3. Торгівці

В мені спочилий: німець,
мій прапрадід, в черевиках, справжній
капітан із книжки, що бурунить
легенди Полінезії, пливе на шхуні
з холодної Європи, і скляна його очиця
пантрує вибухи зірок, він продає
товари позагалактичні в обмін
на копру і жінок. У бороді його
розкішні мрії про багатство
і «благородних дикунів», але вона
сивіє з кожним обрієм, атолом,
де «всі тубільці – злодії або беззубі
сифілітички». Надто пізно
для капіталу. Він пожав врожай
метисів та утікачів в останньому атолі –
і п’яну смерть опісля. А команда
акулам згодувала його тіло,
додому виславши лише скляне блакитне око –
криштальну кулю європейську –
її мій дід і поховав
під пальмою – найкращим монументом
батьківської жадоби копри.

Ані молитви
за нього не читали, сподіваюсь.
Його я хочу уявити
безбожним авантюрним змієм
в місіонерському Едемі.

Мій дід –
я можу описати його з фото
у захаращеній шухляді батька –
помер також від віскі в тридцять шість.
Високий і чорнявий – це про нього. Ніякого
скляного ока, як в кіношного пірата.
В очах – зухвала, горда мрія,
але куди пливти?
де корабель?
Рівний ніс, що ласо,
неначе кокаїн, вдихає
гіркий супокій
невдач.
Полінезійські повні губи,
створені для вин, і віскі,
і злісних зрад.

В костюмі білому, наче тростинний цукор,
це кайзер віскі на аудієнції з фотокамерою,
любить Бісмарка, засмучений занепадом Європи,
холодного скляного ока спадкоємець.

4. Міт про матір

Моя мама, покійна, відколи
я мав дванадцять років, був дрібний, як павучок.
Спогади про неї мов вогнисті
квіти, розкидані
бугристими полями лави,
під ешафотом місяця; чи риби,
що швидко плинуть між казкових водоростей.
Для язика невловні,
картини розсипаються на прах,
і з нього міт встає і робить
з повітря біля шкіри –
еліксир:

з її життя
років, що мов багряна квітка імбиру, де джміль
реве, я пам’ятаю
пальці її голосу
в ароматі місяця,
які перетворили
мій незграбний язик
на гімн метеликів,
мій розум, білий, мов павуча лілія –
на голуба ранкового, який
туркоче між гіллям таваї /2/;
а очі увібрали її образ,
обличчя неминуче, що йому
сміливість сліз була відома.
Із казки зіткана, вона була
тим золотим ключем, з яким
малюк до замку велетня прямує.

І дух її ступає дивовижно
лілеями зірок – вже промінь,
а не тіло, сув’язь мітів,
яку я в жили власні вплів навік.

5. М’яч, підкинутий угору

Ось інженер, натхненний, мов штукар,
видобуває власну суть із руд землі. Залізо,
камінь, лава, сіль, паливо, щоб збудувати
міст від його непевних ніг
до ангельських висот;
математичний всесвіт під’єднати
до пучок комп’ютеризованих,
планети збурюють його уяву
проектанта, і м’яч, підкинутий угору,
вже вниз не вернеться.

Це мрія мого брата –
отак стояти: ноги у залізі, а
голова у райдугах, перемикати фази
місяця.

Востаннє,
коли його я бачив, місяць лився
від моря, ну а він стрибав
на трап нічного літака,
на шиї – альбатрос-гітара.

Ревіння розірвало тишу,
і він полинув
до стриманого сонця
і снігу, а тоді пітьма
на злітну смугу
впала на всі лапи.

«Ці чорні роси, – сказав
мій дядько, пастор-жартівник,
на його похороні, –
не відрізняють штукаря
від інженера».

Мій брат вернувся
з тих снігів в дубовій
домовині, полірованій,
мов люстро, влаштованій,
щоб обманути гравітацію.
Ні, не із райдужної линви
упав він,
просто зісковзнув
на простому
шосе, збудованім
для простих смертних, –
машина стисла щелепи,
мов квітка-людожер,
закутала його
у смерть.
Піднявся дим бензиновий –
мов кіт, що розгорнувся й хлебче
небесне молоко,
і колесо крутилось,
і пряло білі роси
пророцтва: м’яч
повернеться
в подобі каменя
(й розіб’ється).


/1/ Небоколи – буквальний переклад самоанського палаґі – місцевої назви білих людей (тобто тих, які припливли на кораблях із високими щоглами, котрі ніби проколюють небо).
/2/Таваї – самоанське дерево, ягоди якого люблять голуби.