Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 7 (08.03.2009)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на ‛Контекст“
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3804567
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Пентакль

Плагіатор
Тимур ЛитовченкоТимур Литовченко
Автор (співавтор) 15-ти книг та збірок, що вийшли друком в Україні та Росії. Маю ряд літературних нагород ("Золотого Бабая" - 1999 р., Міжнародну україно-німецьку літпремію ім.Олеся Гончара - 2000 р., диплом "Коронації слова" - 2006 р. та ін.) і орден Архистратига Михаїла V ст. (2005 р.). Член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України. Працюю головним редактором громадсько-політичного всеукраїнського щомісячника "РоботодавецЬ". Головний редактор літературного часопису "Український Фантастичний Оглядач (УФО)".
Моїй дорогій матусі
Жанні Григорівні
ПРИСВЯЧУЮ


— Скрипалю… Гей, скрипалю, припини!
Разом з іншими відвідувачами я обернувся до столика, розташованого у найтемнiшому куточку зали.
— Агов, чуєш… Припини зараз же своє пиликання, ти, недолугий учень цвіркуна!!!
Єдиною людиною, що не відреагував на обуренi заклики, був сам музика. Звиваючись і вклоняючись на всі боки, він продовжував повільно лавірувати поміж столиками, награваючи щось класичне. Час від часу хтось із відвідувачів ‛Носорога“ вкидав дрібнi грошi до оксамитного мішечка, що висiв на розшитому дешевим бісером паску. Навряд чи завсідниками керувало розчулення: скрипка давно розсохлась. Скоріш, то був вияв співчуття типовому невдасі… а може й бажання позбутись настирливого джерела шуму над вухом! Але все ж навіщо висловлювати протест в отакій явній формі?! Адже й невдахам потрібно з чогось жити — от хоча б із музики. Навіщо ж тоді…
— Ось я тобі!.. Я тобі!..
Коли задзвеніла розбита склянка, з-за каси вийшов самий хазяїн. Половина офіціантів, чемно вибачившись, лишила клієнтів і рушила до погано освiтленої частини зали, туди ж попрямував викидайло. Публіка стежила за розвитком подій із непідробною зацiкавленiстю. Здається, назрівав скандал, що обіцяв завершитись непоганою бійкою. Так, не у всіх жаб з нашого болота крiвця захолола! Нехай це не Париж із його споконвічним вируванням пристрастей, але все ж тут і зараз станеться щось цiкаве…
Намагаючись не пропустити жодної деталі майбутньої бійки, я ледве встиг пригубити кларет, коли почув захоплений шепiток:
— Знов ото Хартлент шаленiє! Очевидно, здОрово нажерся з ранку.
Озирнувшись, я узрiв дві зморшкуваті сизуватi фізіономії, що видавали постiйних вiдвiдувачiв ‛Носорога“.
— Це що, той самий Хартлент? — здивувався я, проте бойові дії в іншому кінці зали саме розпочались, і відповідь на моє питання потонула у дзеленчаннi розтрощених тарілок.
— Даруйте, що ви сказали? — перепитав я.
— Той або не той, хтозна, — промимрив один із завсідників, у якого ліве око заплило і сльозилося, — але все ж він значно лiпший музика вiд нездари Йони, це точно. Принаймні, був колись…
— Не наша то справа, Гоку, — пробуркотiв другий, підводячись і вже на ходу ковтаючи смажену рибу разом із кістками. — Давай-но ворушися. Щось тут смаженим смердить, немов на їхній прокопченій кухні.
— Але ж…
— Чи ти хочеш, аби під гарячу руку нас загребли і потримали за причинне місце?
Рибоїд ковтнув востаннє й широкими кроками попрямував до виходу. Я спробував уточнити в його товариша, чи не має цей Хартлент якогось відношення до досить відомого музиканта, проте перший завсідник квапливо проговорив:
— Даруйте, ваша милість, але нам тут затримуватись і справді… — після чого чемно посміхнувся, єдиним духом висушив глиняний кухоль, що стояв лишався досі на столі, й довірливо-інтимним тоном, межуючим із зухвалістю, мовив: — Взагалi, навiщо це?! І вам, і нам…
За мить і він продирався уздовж стіни до виходу. Я звернув увагу на те, що обидва завсідники всiляко намагались оминути групу людей, якi пихкотiли від напруги, обліпивши істоту, котра нагадувала манерами скаженого орангутанга. Я рішучо кинувся до офіціантів, на ходу витягачи гаманця. Проведені у Сорбоннi чотири роки були переповненi найрізноманітнішими враженнями, вiдтак я багато чого призабув. Проте прекрасно пам’ятав концерти знаменитого скрипаля, на які водила мене добра моя матуся. Крім того, Хартлент ще й писав музику. Тож якщо нині він занепав до рівня пияки та гульвiси… Нi, це не було би втратою світового масштабу, як, скажiмо, смерть Моцарта, Чайковського, Паттi або Бозiо. Але для звичайного смертного на кшталт мене таке чудацтво долі безумовно здавалось надцiкавим.
З офіціантами я домовився досить легко, із охоронцями порядку, якi встигли прибiгти на галас — теж. Найважчим було не допустити сутички скаженого орангутанга з горилою-швейцаром, що застиг бiля дверей питовного закладу зі стиснутими кулаками та насторожено спостерігав за ворогом з-під похмуро насуплених брів.
— Ну-ну, пане Хартлент, чи ж варто отак хвилюватись через те, що ви набагато талановитiшi вiд цього музичного паяца, — заспокоював я викупленого гульвiсу.
— Як-як ви сказали? — він раптом охолонув і вирячив на мене очі, у яких п’яний туман повiльно розсіювався, поступаючись місцем непевним проблискам розуму. Я повторив.
— Хм-м-м, отже, ви пам’ятаєте мене у кращій формі, — Хартлент пiднiс до обличчя руку, і я побачив, до чого ніжна ця рука і як тремтять довгі тонкі пальці природженого музики.
— Не тільки я, але й інші, — значно перебiльшуючи, я передав Хартленту розмову із завсідниками шинка та приготувався брехати далі. Проте скажений орангутанг вже зник, а нещасна людська істота, що залишилася замість нього, була зайнята винятково своїми думками, тому мені довелось замовкнути.
— От що, — сказав нарешті колишній скрипаль, — давайте пiдемо в якусь затишну місцинку, і якщо ви й досі відчуваєте інтерес до такого нездари, як от я…
Довелось запевняти Хартлента, що він зовсім не нездара. Але цим тільки розбурхав орангутанга, що задрімав, а тепер голосно й різко ревонув:
— Тільки щоб жодних менi цвіркунів!!!
Не втрачаючи гідності, завмерлий бiля дверей швейцар знов підібрався й обсмикнув шиту галунами ліврею. Я поплескав войовничо налаштованого маестро по плечу і швиденько завірив, що в радіусі трьох кілометри від нас жодних скрипалів не передбачається. А щоб ніхто часом i справді не втрутився в розмову, ми прихопили у розташованiй поруч з ‛Носорогом“ крамничцi пляшечку бордоського й попрямували до старовинного здичавілого парку, супроводжувані спантеличеними поглядами перехожих, котрим дивно було бачити разом чепуристого молодика й неохайного п’яницю. Пити потрошку вино на березі сонного ставка — у цьому теж є щось захоплююче.
— Так, це все дуже схоже на моє життя. Занадто навіть схоже. Схоже у такiй мiрi, що я назвав би це свинством. Дивіться-но…
П’яничка широко повів рукою довкола і продовжував:
— От тече собi повноводна ріка життя, але частину води з неї люди відводять у якусь яму, відгороджують її греблею — і за декілька років маємо застiйний чорторий, осоку, латаття, безлiч поганих створiнь. А яскраві метелики й усілякi іншi яскравi пташки пролітають поруч. І навіть закоханi парочки не ризикують кататися тут на човні, побоючись налетіти на корягу. Тільки занепалi п’яниці, як от я, іноді завiтають…
Хартлент піддiв ногою камінець, що плюхнувся у воду i переполохав пiвдюжини смарагдових ропушок.
— Ось, будь ласка: тiкають! Зникають, немов зграя затятих друзів у важку хвилину. Боягузи нещасні, — додав маестро з ненавистю.
— Ви їх засуджуєте? — поцікавився я.
— Куди вже мені, — зітхнув невдаха-скрипаль і, піднявши над головою спорожнiлу на дві третини пляшку, пояснив: — Я ж немов оця рiка. Щирого щастя в мені немає ані краплі, лишились суцільні ілюзії та п’яні марення. Я чи то занадто спорожнів, чи то занепав, на дні душі — осад і гіркота. А все через Дормона.
Якщо чесно, на цей момент я вже починав шкодувати про витрачені на викуп грошi. Сидіти б зараз Хартленту у вiддiлку й очікувати, доки законники розберуться, що й до чого… Проте згадка про Дормона сколихнула в моїй душi нові спогади.
— Стривайте, ви часом не про Густава Дормона говорите?
Погляд каламутних склеротичних оченяток маестро був красномовнiшим вiд будь-яких слів.
— Густав Дормон — так, це людина… — промурмотiв він нарешті й швидко завертiвши пальцями, пояснив: — Тобто, ясна рiч, усі ми люди або принаймні схожі на людей. Але Густав Дормон — то не простий смертний, скажу вам відверто! Це — з розряду особистостей, он що!..
Прорiкши цю туманну тираду, маестро заходився люто терти вкрите рясною щетиною підборіддя.
— Але якщо ми говоримо про того-таки пана Дормона, то ви що, маєте на увазi найпересiчнiшого вчителя музики, чи не так? За наполегливої вимоги матiнки я брав у нього уроки, коли мені було…
Незадоволене буркотiння продемонструвало, що орангутанг знов готовий ожити, і я завбачливо замовк.
— От це вiрно, — похвалив Хартлент, — тому що ви знали цю Людину з великої літери як напівзлиденного вчителя, а от я знав…
Мене вразило те, що п’яничка-скрипаль говорив про мого колишнього вчителя в минулому часi. Невже Дормон помер? Втім, все може бути! За чотири роки…
Раптом величезний дрізд пурхнув з кущів і всiвся на землю в десятьох кроках від нас. Колишній скрипаль здригнувся й вирячивсь на птаха, немов на примару. Я спитав Хартлента, чи живий учитель музики, проте маестро вже цілком поглинули інші думки.
— Знову… — замість відповіді прошепотіли побілілі губи. Розгнiваний такою безглуздою поведiнкою співрозмовника, я схопив гілку, що валялась поруч, і замахнувся на дрозда.
— Облиште, — шепнув Хартлент, але птах вже зник. Відразу ж по цьому з кущів долинуло щебетання. От тоді я і справдi пошкодував, що втрутився в хід подій. Орангутанг все же прокинувся. Вигукуючи: ‛От!.. От!.. Знову!..“ — п’яниця-скрипаль кинувся в кущі. Приблизно чверть години звiдти долинали тріскотнява зламаних гілок, шелест, голосні прокльони й веселе щебетання дрозда, що перелітав з місця на місце. Хартлент не заспокоївся, доки птах не полетів геть у якихось своїх пташиних справах. Тоді й маестро повернувся на берег. Але ж Господи, на що він був схожий! Витягнутий із сміттєвої купи клаптик запаскудженого паперу і те виглядов би краще.
— Ну от, ви самі бачили й чули, — пропихкав розшарiлий пiсля ‛бiгу з перешкодами“ Хартлент. Хоча особисто я не бачив біля себе нічого і нікого, окрім божевільного старця. Про що й поспішив сказати.
— А це коліно?! Всього лиш одне коліно!..
Зморщившись від натуги, маестро почав невиразно муркотiти, потім заходився насвистувати, копiюючи дрозда. Я нічого не зрозумів.
— Молодий чоловiче, невже ж і вам ведмідь на вухо наступив, чи що?! Ось саме це: тi-тi-па-па-пам-па-тi-па!
Я все одно не розумiв. Напад лютi, що вилився на оточуючий нас сонний спокiй, був настiльки жахливим, що я не в змозi його описати. Навiть недопита пляшка бордоського полетiла у ставок i здiйнявши хмару бризкiв, зникла пiд водою. Втiм, коли Хартлент зрештою видихся, першими ж його словами були:
— Ну от, тепер випивку втрачено. Шкода…
Слідом за тим без жодного переходу маестро почав сумну свою розповідь. Говорив квапливо, захлинаючись словами й безупинно озираючись, немовби перевіряв, чи не повернувся часом дрізд:
— Ми з Густавом майже ровесники. І жили поруч, і вчились разом. Подружжя Дормонiв не було заможним, але з огляду на обдарованiсть Густава вчителi часто погоджувались почекати з оплатою уроків або просили за них меншу ціну. Взагалі-то, Густавові пророкували популярність, повсякчас підтверджували, що він набагато обдарованiший за мене, краще грає та все таке інше в тому ж роді. Мій приятель час від часу навіть складав музичні етюди, і в нього це непогано виходило, між іншим. Загалом, Густава постійно ставили мені за приклад. Вас це обходить. Вам, молодий чоловiче, цього не зрозуміти. Ну, взяли ви за наполяганням матусi декілька уроків, на тiм справа й скінчилась. А для нас вирішувалась доля, усе майбутнє життя! Тому, сказати чесно, я завжди дуже заздрив юному Дормону. Ще б пак: коли при тобі постійно когось хвалять, його можна почати ненавидіти! Тільки з Густавом у мене цього не було, нi…
Хартлент позирнув у небо, із безнадiйним виглядом махнув рукою, зітхнувши, промурмотiв щось про викинуту пляшку і продовжив:
— Але потім все змінилося. Коли ми підросли, Дормон почав увиватись за однією пралею. Бiс його знає, що він у ній знайшов! Праля сама і дочка пралi, і бабка її, мабуть, пралею була, і прабабка. Ну, личко симпатичненьке, фігурка нічого собi… Ясна рiч, не без цього. Але я так розумію, тут вистачило б декількох побачень, не більше. Ну, скажіть будь ласка, де це чувано, щоб музикантовi розпочинати серйозний роман із звичайнісінькою пралею?! І навiщо їй ота музика! Хiба праля розуміється на музиці?..
Щохвилини моргаючи, маестро дивився на мене склеротичними очима. Я ж мовчав, очікуючи продовження, тож Хартлент нарешті поступився.
— Знаєте, Дормоновий вчинок ніхто не схвалював. Вже ото як я йому не заздрив, але теж казав: Густаве, схаменися, кинь цю дiвку, нехай пропаде зi усією своєю бiлизною разом! Невже не можна знайти пристойну наречену з пристойними грошима?!
Протверезілий скрипаль заходився лаяти колишнього приятеля на всi друзки. А я, примружившись, пригадав Дормоновi уроки. А й справді! Я якось забув про це… вірніше, просто не надавав значення тiй обставині, що на подвір’ї непоказного будиночка з облiзлими стінами завжди сушилась бiлизна, за якою наглядав наймолодший син Дормона, а сама халупка, що стояла неподалiк ріки, наскрізь просякла вологою й лугом. Тільки в кімнаті вчителя, де він і давав уроки, було завжди провітрено, а тому вiдносно сухо.
— Та пан Дормон нікого не послухався й таки одружився зi своєю пралею, — констатував я, граючись зірваною травичкою. — А ви?
Хартлент обірвав слововиливи і знизавши плечима, мовив:
— А що я! Я не божевільний. Батьки знайшли для мене пристойну наречену, і я не опирався їхній волі. А от Густава, до речі, вигнали з дому, і він не одержав не те що батьківського благословiння, а навіть ламаного шеляга. Не варто сваритись із сем’єю, от що я вам скажу, молодой чоловiче! Тоді ви досягнете…
— Ви маєте намір мене повчати? — здивувався я. Проте Хартлент вже мовчав, розгублено озираючись навкруги, немов намагався знайти свої досягнення.
— Загалом, переконавшись у безпутності єдиного сина, що подавав такі великi надії, пані Дормон злягла. І в цьому винен Густав, це явно його провина! — немов захищаючись від сліпучого світла, маестро затулив очi рукою. — Зате в мене з моїми батьками все було гаразд, а завдяки грошам дружини і зв’язкам її родичів, я незабаром одержав місце у капелі його високостi. Хіба це так вже погано?
— Зовсім непогано, — погодився я.
— Тим паче, це був тільки початок! — з пафосом підхопив Хартлент. — Я затримався у тій капелі зовсім ненадовго, а згодом почав виступати з сольними концертами, домігся популярності, сам всього досягнув…
— Сам, але не без допомоги грошей і зв’язків дружини, — нагадав я.
— Ще б пак! Як вона могла не сприяти моїй кар’єрi?! — щиро обурився колишній скрипаль.
— Я не заперечую. Я просто слухаю.
Не знаю, чи повірив мені маестро або всього лише вирiшив не сперечатись, тільки він чомусь замовк.
— Слухаю, слухаю, — пiбадьорив я Хартлента.
— Та ви й самі знаєте все не гірше за мене, — пробуркотiв він. — І про мене знаєте, і про Дормона. Цей невдячний егоїст оселився разом зi своєю пралею, вони наплодили купу дітлахiв, а щоб їм усім не поздихати з голоду, Густав змушений був давати уроки музики. У його пралi не було ні грошей, ані зв’язків, тож його геніальні п’єси ніхто не став би слухати, навіть за умови…
I тут в червонуватих оченятах маестро промайнуло чи то збентеження, чи переляк… І я одразу про дещо здогадався! Ну, звісно, Дормон від початку створював чудові музичні етюди. Он воно що!..
— Ви ж повсякчас відвідували друга дитинства, хіба ж ні?
Я швидше констатував це як факт, нiж запитував. Маестро мовчав, втупившись у заплямовану ряскою поверхню ставка.
— Відвідували, — тепер я був абсолютно впевнений у цьому. — І після кожних відвідин вертались додому з його новим твором.
— А що, як на вас, я мав робити?! — спересердя крикнув Хартлент.
— Варто було вам захотіти, і пану Дормону влаштували би прослуховування, — заперечив я. — Ви не захотіли. Конкуренції побоювались, чи не так, маестро?..
Колишній скрипаль напружено витягнувся, немов отримавши ляпаса, заволав:
— Нiчого я не боявся, розумієте ви це, молодий вiслюче?! — але відразу зніяковів, знітився та промурмотiв: — Вибачте… Не знаю навіть, як це з язика зірвалось…
— Точно так само, як запропонований другові дитинства обмін.
— Але я був неспроможний допомогти йому, справдi неспроможний, — Хартлент знову почав виправдовуватись. — Зрозумійте, це дійсно так. Тепер люди стали значно терпимiшими, не те що колись. Тепер, можливо, в Густава і був би шанс… Але ж не тоді! Ну, ким був Густав Дормон? Вчителем музики, який всупереч батьківській волі одружився з пересічною пралею. А хіба може такий суб’єкт створити щось цінне? Про це смішно навіть думати! Так що я був для нього благодійником. По-перше, я йому непогано платив, і він міг утримувати сiм’ю. А по-друге, давав дорогу його творам.
— Під власним ім’ям, — вкинув я.
— Е-ет, облиште! Яке це має значення? — маестро скроїв презирливу міну. — Подейкують, навіть великий Шекспiр не писав свої п’єси, а крав сюжети у когось невідомого.
— Так-так, звісно, легко списувати свої гріхи на небіжчиків.
Втім, мене цікавило дещо інше, як-то причина падіння Хартлента, і я спитав:
— Але що ж трапилося з великим маестро мистецтв? Чому я знайшов вас п’яним у задрипаному шиночку, та ще й у такому жалюгідному вигляді? У вас що, гроші скінчилися, й нiчим стало платити пану Дормону?
Колишній скрипаль розтягнувся на травичці й завмер. Мені навіть здалося, що він прагне перетворитись на звичайну воду і всотатись у м’яку землю або збігти струмочком у ставок, аби не відповідати на моє запитання.
— Я чекаю, — нагадав я із м’якою наполегливістю.
— Нi, тоді грошей було досхочу. Це потім вони зникли, та ще й разом з усім іншим. Чума…
Хартлент говорив неохоче, а тепер і взагалi замовк. Я нічого не зрозумів. Ну, так, рокiв з півтора тому матiнка писала мені про епідемію, але як же хвороба відбилась на долі маестро?
— Ви занедужали? — обережно поцікавився я.
— Під час епідемії я виступав у далекому Лондоні, дружина перебувала разом зi мною. Ніщо мені не загрожувало. А от потім…
Хартлент впав у якийсь сомнамбулiчний стан, так що мені довелось добряче потрусити маестро за плечі, аби він продовжив:
— Після приїзду з’ясувалося, що багато хто з моїх знайомих відбув у кращий світ. Звісно ж, я поспішив відвідати приятеля дитинства.
Я ледь не додав насмiшкувато: ‛Аби перевірити, чи вцiлiло приховане джерело збагачення“, — проте все ж утримався. Хартлент нічого не помiтив.
— Я рушив до розташованого на вiдшибi будиночку, де мешкав вчитель музики зі своєю коханою пралею і купою дiтлахів. Там все залишилось на своєму місці, тільки от білизни на подвір’ї не було. Це здалось мені недоброю ознакою, і я перетнув поріг жалюгідної оселi iз завмиранням серця. Волога і запах лугу також зникли, але диво — Густав перебував там! Сидів у своїй кiмнатцi за столом, на якому лежала його скрипка, згорблений i постарiлий. Проте, це точно був він, готовий заприсягтися чим завгодно!
Нав’язливе бажання колишнього скрипаля здалось мені підозрілим. Чом він так наполягає на правдивості розповіді?..
Моє здивування так і залишилось невисловленим. Хартлент владно махнув рукою, і знов я промовчав.
— Я торкнувся його плеча. Густав озирнувся. В нього було обличчя глибокого старця, тільки очі залишились молодими, і у напівмороці кімнати я виразно бачив, що в них виграває якійсь диявольський вогник. Нічого подібного за Густавом я нiколи не помічав! У пору найвищої закоханостi у свою пралю мій приятель і те виглядав спокiйнiшим. Хоча все стало зрозумiлим, ледве Густав мовив:
‛Марія померла“.
Ви, можливо, не знаєте, що так звали його дружину…
Я кивнув з поважним виглядом, хоча й справдi не пам’ятав імені цієї жінки, котра завжди намагалась не потрапляти на очі чоловiковим учням і їхнім заможним батькам, а все поралася з купами брудної білизни десь у темній глибині дому.
— Ясна рiч, я сів на вільний стілець і тільки-но хотів заспокоїти друга гiдними ситуацiї словами, як Густав додав:
‛І діти теж. Усi до одного. Я один залишився, сам-один…“
В мене аж у ротi пересохло, молодий чоловiче. Воістину, подумав я, от вже впала на неслуха кара небесна! Він так прагнув побратися з цією жалюгiдною пралею, намагався побудувати з нею щось на кшталт сiм’ї — i от все втрачено! Але тільки-но я зібрався з силами, як Густав мовив:
‛І знаєш, на смерть Марії я склав цілий концерт. Сидів отут і писав, писав… Чи не бажаєш послухати?“
Я ледь зі стільця не звалився. Цілий концерт! Чорт забирай, оце так!!! Пановi Дормону напевно потрібні гроші, щоб видлубатися з цієї діри. Праля померла, його вилупки теж — то не буде ж він отутечки сидіти та вiк вiкувати?! Отже, зараз неодмiнно попросить грошей, аби поїхати геть. Миттю уявив я, як виходжу з халупки з новою партитурою під пахвою, як переписую ноти, знищую оригінал. А за місяць — нова слава! І зi славою — нові гроші!
Мабуть, все це таки відбилось на моєму обличчi, тому що Густав лукаво посміхнувся, кивнув, підхопив скрипку — і заграв. Господи, що то була за божественна музика! Я не в змозi її описати…
— Навіщо ж описувати? Зіграйте, — запропонував я. — Пiдемо до вас за інструментом, і тоді…
Цього разу в погляді Хартлента було стільки спопеляючої ненависті, що я аж відсахнувся. Та цей спалах був дуже коротким, і маестро продовжив:
— У цій мелодії злилися всі гармонійні звуки, що тільки є у природi. Дзюркотiння струмка і трель солов’я, шелестіння листя в осінньому садочку й березневий капiж, плюскіт морських хвиль і навіть найлегший подув вiтерця — там було все. Але крім того, крім того — музика, нi з чим незрiвнянна музика! Музичні теми творів великого Баха, Бетховена, Глюка, Паганiнi, Гайдна і Вiвальдi незбагненним чином вплетались у ритмічний малюнок шедевра, створеного моїм приятелем Дормоном і жили кожна своїм життям. Я був цілком і абсолютно спантеличений, ошелешений, розчавлений. Я не уявляв, як можна таке зробити, з огляду на абсолютну несхожість музичних геніїв людства… хоча Густав зробив це, присягаюся! Проте не подумайте, він не опустився до пересічного попурі. Це було його музичне дитя, авторське створіння ніким невизнаного композитора Густава Дормона! І воно заворожувало, змушувало забути про місце й час. Мрія незбутня, як сам процес полювання на птицю щастя, підхопила мене й понесла у піднебесну височiнь…
Виголошуючи цей довжелезний монолог, Хартлент заплющив очі й розгойдувався туди-сюди, мов заворожений. Я бачив незабутні дослiди знаменитих гипнотизерiв і подумав був, що п’яниця-скрипаль гіпнотизує себе спогадами про ту чудесну мелодію. Як вивести його із сомнамбулiчного стану, я не знав. Але тільки-но зібрався вдатись до крайнiх заходiв (аж до окунання головою у ставок), як маестро розплющив очі й обернувся до мене. По його неголених щоках котилися величезні каламутні сльози.
— Отже, це було прекрасно. Коли ж я спустився на грішну землю, то виявилось, що халупа порожня. Якщо чесно, це мене вкрай здивувало: було абсолютно незрозумiло, куди ж подiвся Густав. Я, грiшник, подумав навiть, що він вкрав у мене гроші, але обмацавши кишені, переконався, що гаманець на місці і як і досi — повний. Тоді що ж сталося? Халупа мала нежилий вигляд, ніде не було помітно жодних слідів їжі. Можливо, мій друг захотів знайти щось їстивне й почастувати свого благодійника? В такому разi, він хвилювався дарма, тому що його шедевр дуже розчулив мене, і вiд радощiв я готовий був влаштувати бучний бенкет. Ще б пак! Уявiть, який грандіозний успіх чекав на мене після купiвлi партитури!..
Тож я всiвся якнайзручніше й почав терпляче чекати. А Густава все не було. Минув полудень, повiльно пiдкрадався вечiр, а я все сидів на самоті. І тільки коли зовсім посутеніло й мені зробилось моторошно від пануючої довкола тишi, я залишив халупу. Приходив туди ще двiчi, наступного дня i ще через день, проте Густава навiть сліду не було.
— Стривайте, стривайте… Як то? — здивувався я. — Він що, зовсім пiшов…
Хартлент проковтнув слину, криво всміхнувся й із загадковим виглядом прорiк:
— Молодий чоловiче, ви теж не зрозуміли!.. І не дивно: я й сам анiчогiсiнько не запідозрив протягом цiлих трьох днiв.
Потім маестро заговорив напрочуд твердо:
— Я більш не міг гаяти свiй дорогоцінний час на очiкування Густава Дормона. Врештi-решт, він був зацікавлений у продажу партитури більше, нiж я — у її покупці: адже це він сидів без грошей, а не я. Отже, почав репетирувати, збираючись виступити з концертом десь за тиждень. Щоправда, думки про сумну долю давнього приятеля мучили мене вдень і вночі, і навіть під час репетицій мені не було спокою. Я просто не міг всього збагнути, ніяк не вірив, що любов до пересiчної пралі й туга після її смерті вiдбились у свідомості безвісного вчителя музики таким чудесним чином, що він створив безсмертний шедевр. Я просто божеволів і зрештою спробував відтворити по пам’яті хоча б декілька фрагментів почутої мелодiї. Звісно ж, мені не слiд було робити цього в жодному разі, але я не міг опиратись потужному внутрішньому спонуканню. І як раніше, ще нічого не підозрював…
Голова Хартлента безсило поникла.
— А що, власне, ви мали запідозрити? — обережно спитав я.
— Музика, що звучала в моєму хворому мозку, все більше заволодівала мною, доки не заволоділа остаточно, — прорипiв п’яничка-скрипаль. — І при всьому цьому я не міг відтворити жодного її фрагмента. Мелодія втiкала від мене, дзеленчала срібними дзвіночками й розсипалась довкола, танула у повітрі, а з-під смичка виривалася справжнiсiнька какофонія.
Тільки уявіть, те саме сталось і пiд час концерту! У супроводі оркестру я грав Брамса, як раптом абсолютно зненацька виявив схожiсть одного музичного ряду з пасажем клятого концерту… І сталося неймовірне: я відразу ж перебудувався й спробував відтворити взагалi-то немудрящий уривочок з першої частини, що раптом постав у пам’яті. Як неважко здогадатись, замість Брамса вийшло щось середнє між рипiнням воза і звуком пилки, що рiже залізо. Я розгубився, опустив скрипку і смичка та й стояв на сцені, немов останній бовдур; публіка здивовано перешiптувалась.
Я намагався заспокоїтись, перепросив і спробував зіграти спочатку місце, на якому мене спiткав розлад, але все повторилось. Я спробував втретє, вчетверте, уп’яте — те ж саме! Ситуація потроху починала бавити слухачів, що спочатку розгубилися. Задля порятунку концерту я спробував зіграти іншу мелодію, не передбачену програмою — і знову збився! Публіка вже відкрито потішалася з мене і зрештою освистала. Це сталось уперше вiдтодi, як я вийшов на сцену. Вперше, молодий чоловiче! Але на жаль, не востаннє.
Хартлент тiпався від напруження, коли вигукував:
— Так, мене освистали! І продовжували освистувати, навіть коли я вискочив на вулицю й рятувався спочатку від розлюченого натовпу, а потім від службовців театру! Те ж саме відтепер повторювалось кожного разу, коли я брав до рук скрипку: я не міг думати ні про що iнше, крім геніального концерту Густава Дормона, а зіграти його був неспроможний.
— А ви не пробували викупити в пана Дормона партитуру?
Не припиняючи сiпатись, маестро заходився реготати. Реготав він голосно, заливисто й довго, так що наприкінці нападу веселощів навіть почав скавучати і порохкувати. Нарешті надсилу вичавив:
— Ну, звiсно, молодий чоловiче, я намагався будь-що добути ноти, тільки дарма: я все ніяк не мiг застати Густава вдома. Так тривало, доки після чергової марної спроби не перестрів стару, що мешкала неподалiк вiд Дормонiв. От вона-то й повідомила, що Густав помер більше року тому! Вiявляється, протягом одного дня померла вся його сім’я: спочатку дружина із наймолодшим синком, потім інші діти. Вбитий горем Дормон сам поховав їх, а після замкнувся в будинку й нікому не відчиняв.
Там його і знайшли за пару місяців, коли епідемія вщухла. Вірніше, знайшли все, що від нього лишилось і поки не встигло згнити. І ще стара сказала, що тих людей, якi знайшли Густава, раптом обiйняв такий жах, що вони вискочили з халупи й кинулись урозтіч свiт за очi. Що сталося з рештками трупу, куди вони зникли, ні вона, ані будь-хто інший не знали. Так що того нещасливого дня я ні з ким не бачився. Просто не міг бачитись…
— Даруйте! — обурився я. — Хіба не ви розповіли мені, що…
— Диявол!!! Диявола в людському образі перестрiв я, молодий чоловiче! — заволав нещасний Хартлент. У його склеротичних оченятках не було нічого, крім божевiлля. — Безсумнівно, ворог роду людського довго залишався на тому місці, де без сповiдi, без покаяння помер клятий неслух Густав Дормон і де тривалий час лежало його тіло! Нечистий спокусив мене диявольською музикою, у якій було все і не було нічого водночас! І я позбувся всього! Спочатку втратив можливість зіграти бодай найпростішу п’єску. Після пережитого краху і ганьби від мене пішла дружина й забрала із собою все своє майно. А на додачу до нещасть від мене відвернулись навіть друзі! І тепер ви бачите оболонку пана Хартлента, колишнього великого скрипаля, що розбився вщент і котрого вже не повернути до життя!!!
Маестро перевернувся на живіт, уткнувся обличчям в долоні й заридав. Я ж пiдвiвся, відвернувся й поквапився полишити берег ставка. В мене виникло відчуття, нібито за мною крадеться мертвий вчитель музики, який стискає в руках теку з партитурою геніального концерту. Либонь він розраховує, що я куплю її?..
— Молодий чоловiче!
Я зупинився: дорогу заступив виснажений напівсивий старець зі скрипковим футляром в одній руці та з нотною текою в інший. Пан Густав Дормон власною персоною!..
— Я тут концерта склав на честь моєї обожнюваної дружини. Чи не бажаєте послухати?
Нотна тека вже лежить у траві, скрипка притиснута до підборіддя, смичок плавно ковзає по струнах. Повітря наповнюється невимовно прекрасною музикою. А я стою й не знаю, що робити. Пам’ятаю, у дитинстві я несамовито заздрив таланту свого вчителя… Невже привид Густава Дормона спокушатиме мене партитурою диявольського концерту, що звiв з глузду небораку Хартлента?!
Схрестивши пальці рук, як вчила мене у дитинстві стара нянька, я прожогом побіг геть. Мене ж переслідувала породжена смичком спокусника музика, прекраснiшої вiд якої не було в цiлому світі. А може, й не буде ніколи.

2-7 березня 1998 р.,
2-а ред. — 2005, Київ