Катріна Хаддад Народилася 1978 року в містечку Карло-Лібкнехтівськ (нині Соледар) Донецької області. Далі були Донецьк, Харків, Дамаск, станція Сіль, знову Харків і зрештою Київ. Кандидат філологічних наук. Лауреатка літературної премії видавництва «Смолоскип» 2006-го і 2007 років. Твори друкувалися в альманасі Першого міжнародного літературного фестивалю (Львів, 2005), в антологіях «ZEX» (Харків, 2006), «Дві тонни» (Київ, 2007), «Готелі Харкова» (Харків, 2008), проекті «Вакації» (№2, 2007), часописах «Березіль» (2008), «Кур’єр Кривбасу» (2009), «Телекритика» (2009) тощо, переклади з арабської – у журналі «Всесвіт». Учасниця численних мистецьких фестивалів та акцій. Тексти перекладено литовською, польською й івритом. Одружена, маю сина, живу і працюю в Києві.
Човен, повний води
В Одіссеєвім домі дерева повстали з землі.
Скільки ж того чекання. Коріння – натягнуті струни,
тятива, що гряде в його руки, листи і човни -
всі нап'яті вітрилами, наміром, покликом. Борошном
розсипається стугон – хліби досі місяться тут,
з рук у руки рушають, попри течію. Каравани
дня вітрилами, веслами ночі тріпочуть, гребуть,
застигають в тумані арками вітру – мостами.
І лише один човен не зрушить, сосновий. Бурштин
вже обсипався долі, доріжку встеливши для нього.
Човен, повний води, твоє море тримає в собі.
Повернися, вступи. Води зійдуть, почнеться все знову.
Пам’ять про механічний годинник
Холодно в домі. В карафці – як простір – вода,
зігнута й пряма, в облозі у вінець – а тиха.
І мовчки по колу ідуть караванами риби.
Є кола у тиші, а цокання й стрілок – нема.
Мовчазно у домі. У кухликах вистиг весь чай.
І пара хмаринками перебігає між нами.
Ще кілька мовчань – і вкриється дім наш снігами.
І хто ж тут розбудить, як тиша – за сам небокрай.
Вже сутінки в домі. Далекі блукливі вогні
застигли у вікнах чужих, у руках перехожих.
І тіні дерев уже на стіні не тріпочуть.
Але ще підлога скрипить під ногами мені.
Жовті риби падають навзнак
Осінні риби гуртуються в довгу путь, почуваючись птахами.
Злітають зі своїх коралів-дерев на намулене дно світового океану.
Лягають на скло, яке ловить останні хмаринки наших легень.
Це склотека часу, берегиня веб-камера рухів і днів: хмар, зірок і планет;
дітлахів у гумачках і забризканих авт із блискучою гумою шин.
Жовті риби пласкі й воскові; їхні ребра веслують у просторі,
прорізують шовк і пірнаються у вир: це лише задзеркалля небесних склепінь.
Гральна карта на склі – ось і знак нескінченності. Риби вправно пливуть,
залишаючи треки в калюжах, повітрі і снах. Небо пахне горіхами.
Вітер вишиває нас на темному тлі
Вітри-рентгенти висвітили нас на плівку стін:
Веселий Роджер тіней так тріпоче,
аж жовту шкіру дому роз'ятрив.
І білими нитками все зашив –
і вишив нас на тлі заплаток сонця – ночі.
У мжички манни присмак. Вогко так,
що грузнуть вдих і видих у болоті.
Суши нас, вітре, висуши до дна,
аж сіль хай світиться на ребрах риб,
повішених на гак. Пісок в очах, пісок у роті.
Пісок у чобітках. І час іти на абордаж.
Неси нас, вітре, по усіх усюдах.
Тримай наш дирижабль подалі від очей
мисливців, урядів, цікавців, ловців снів.
Тримай нас у собі. І бережи нас од хортів.
І прошивай нас наскрізь. Вишивай нас візерунками сузір'їв і морів без берегів.
Океани йдуть і йдуть на землю
Цей дощ проникливий, як сотні літ на самоті,
коли мовчання осягає міріади
світів і світел. Повниться, зростає снами
торбинка-океан у тебе на плечі.
На площі часу холодно і вітер.
Для випадкових перехожих-дежавю
залишена на дні фонтана лавка.
Вода, що сходить з неба, – лиш мозаїка
на стінах велетнів-вокзалів. Димарі
стирчать гілками спантеличених дерев,
сформованих доладними руками
твоєї пам'яті за візерунками шпалер.
На маргінесах сумні тіні мнуться,
ховаються від гострої води,
що йде з високих океанових глибин
пришвидшити ходу твоєї крові.
Небесні кити скидають тіні
На своєму камені нерухомо стою.
Тінь вимірює час,
повторюючи рухи, що довкола.
Стою на своєму камені,
руки тримаю в кишенях пальта.
Серце вистрибнути готове –
женеться за цими Єрусалимами,
гнеться цівка піску на крутих поворотах,
пнеться хорда шостої години –
і не допинається.
Маленька зірка заплуталася у волоссі сирен
(що кричать ноту соль) –
і трима його намертво
під поривами вітру і плином усіх цих течій.
Я стою на своєму камені,
це моє місце сили.
Кити пропливають, скидають згори свої тіні.
А морська зірка все тримається,
все шукає очиськами світла
на дні, де світла й немає.
Але тінь вона все одно відкидає.
