Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 18 (25.11.2012)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на ‛Контекст“
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3804449
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Пентакль

Сезон на катрана в Криму
В'ячеслав ГукВ'ячеслав Гук
Народився 15 серпня 1974 р. в м. Саки, АРК. Закінчив філологічний факультет Сімферопольського державного університету. 2003 року вступив до НСПУ. 2007 року отримав грант Президента України за роман «Синдром дитячих спогадів». Автор поетичних збірок «Грота душі» (1998 р.), «Плач Єремії» (2000 р.), «Восьмий день тижня» (2002 р.), «Шепотіння, лід і гагари» (2003 р.), «Ода невідомій родині» (2006 р.), багатьох публікацій в колективних збірниках та часописах, а також романів «Сад Галатеї» (2008 р.), «Синдром дитячих спогадів» (2008 р.), «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» (2009 р.), «Сімферополь – Вірджинії» (2009 р.), «Ніжна шкура, або Вероніка & Моніка» (2010р.), «Цидули Фассбіндера» (2011).
Електрика – вимикається – і наче із сухого хижого мерхлого мерехтіння
назавше вислизає – пустельне узбережжя, стара парусина, сни, пакгауз,
а сіра мертва вода гострим лезом уздовж берега – зрізає крихке каміння,
як горло ріжуть слова з набором незвичних ритмів або незграбних пауз;
чоловік чекає в приміщенні, зчепивши, як боксер-бульдог, дужі щелепи,
осінь у Криму – нагадує поховання мертвих – по битві, – сіпання жовен
під ледь засмаглою шкірою обличчя, на якій в’їлися пасмуги поту теплі,
жоден колишній солдат – суцільно не покориться – почуванню, жоден

не погодиться на те, що зазвичай відчуває – беззахисна плоть; Мальпігі,
італійський учений-анатом, це той, що колись вигадав брати з пальців
їхні відбитки як засіб установлення особистості, – було, уривав інтриги
в анатомічнім театрі щодо злочину совісті; цей же очима узяв обмацав
пристань, що лежала пустельна, споруду маяка, високих вікон фрамуги,
уже гаразд потемнілі, витяг із кишені складаного ножа, вичавив посміх
із майже безкровних губ, – пошкрябав лезом, як риб’ячу луску, попруги
шерхкого, давно фарбованого підвіконня, ніби слухав чайок безголосих,

що дуже довго метушилися над морем; збавлений змоги кохання й честі –
наполегливо хотів з’єднатися телефоном; там пахло кропом, тим зелом,
що навдивовижу прагло лишитись, де вибирав остюки із собачої шерсті
день, що минав, – просочений запахом солі, – вельми грубим її помелом;
напнуті стяги рівно хитали крильми, а час життя заперечив – і ствердив,
збита дощем плавала на підлозі в синій калюжі груба жовтувата нічниця,
вапно на стінах – стало вологим і подекуди облущилося, мов од свердел
численних ручаїв, що стікали вниз, утворюючи на дошках кола й кільця;

порожній простір, як цупка сіть із дощу, зненацька – рвався перед очима,
жаль жаский вирував у душі, як хвилі на збуреному морі, що рвали безмір
тих почувань, не підвладних серцю й душі, як година сієсти, яка навчила
губити й знаходити щось нове у сплетах днів, без сили кохання – змерзлих;
потому він збіг із ґанку, сів у автомобіль і навпрошки вирушив до лікарні,
беручи все вгору, вище, потім – край поля, що лежало в скошених смугах,
тобто, ближче до того, що так прагла душа, і вода поволі кам’яніла в крані,
лунала, як призабута музика у ватними гнотиками щільно затулених вухах;

і лісосмуг полум’я холодне журно горіло – мов жирне їдло для нюху й зору,
він міркував про те, як важко бути патріотом – і як легко стати дезертиром,
кози біля дороги ненажерливо жували жуйку, виявляючи безмежну покору,
це те, що лишилось, як камінь, як кістка, як чайка зі смиканням полохливим;
голова ж його відчувала вчорашнє похмілля – це притча про блудного сина,
ще в старій закуреній валізі лежав вологий рушник – і шию тис новий комір,
гадав, – як приємно тепер було б стати під душ, бо геть загусла у роті слина,
як приємно було б відіспатися в готелі, найнявши для себе дешевий номер;

як у важкій роботі надвереджений м’яз сіпонувся – спинився посеред дороги,
він висів із машини, скинув капелюха, став навколішки, мов знову збаг норов,
який душу обліг, як чоло хворого на пропасницю – облягає рушник вологий,
з почуттям, що переміг життя, мов той убогий ратай, упокорив його, упорав;
а потім була лікарня, запалене світло і він, – промоклий до рубця, що мовчки
довго стояв, закуривши, під іржавим піддашшям ґанку, коли дощ уже стишив
свій плин, але стікав бритою потилицею, лип до шкіри, біг за комір сорочки,
де гортань прагла відвертих зізнань, спонук, слів або все ж таки щирих віршів.

СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА
Зростається кістка – і мерхне у небі зоря,
синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,
і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля
напружена цівка, що кориться рівно годині.
Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,
бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути
артерії – жили, – там холод осінній стоїть
на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.

В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,
визначить око правильність форми – і оберт
останнього колеса – де знову слова оживуть –
у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.
Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,
щоб уже розсмоктався рубець кучерявого гаю,
де поле – це вижатий простір, розмитий потік,
де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.

Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий
всередині тіла, де кров вже давно не холоне,
де липне до ніздрів тільки запах бензину – жалій
усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.
Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,
в урочій красі навесні оживе, певно, знову,
так тихий приплив на берег виносить умить
присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.

Але за припливом зненацька настане відплив,
який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,
і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив –
намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.
І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –
полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,
і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –
метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.

САКИ
Цигарку затис у губах, ледь вичавив дурний посміх,
не второпаю – хто я? людина, річ, відчуття, непослух?
а може, промоклий птах з рибиною в міцнім дзьобі? –
відчуваю: липкий піт ріже шкіру на вилицях і на лобі,
бачу: хижа вода вилискує міддю, і мідь обпинає сушу,
наче шкіра – тіло засмагле, а я з місця й тоді не зрушу,
коли, нарешті ж, накотяться на берег всі хвилі – разом –
і я вільно пірну в них – альбатросом – чи водолазом.

Щодня брию до синяви вилиці, міняю брудні сорочки,
довго пишу нового вірша, а потім – рву на шматочки
те, що олівцем старанно, але вельми безладно вивів
на папірці: я народився, а значить – в життя повірив;
курю, – печу губи й тримаю дистанцію – де потрібно,
подумки лаюся, але просвітку, як не крути, не видно,
здається, жодного дня не провів я без віршів, совість –
там, де мертве й живе, – у пульсаціях в жилах – крові.

Клекочуть буйні вітри – й розлягається гук пташиний,
стоїш – по щиколотки в піску, – ніби каркас машини,
що спалена ще взимку на узбережжі, й так ясно чуєш,
як товчеться у грудях серце; думками, як птах, ночуєш
в розлогім гіллі старого дерева, – притин знайшовши, –
щирий, тихий, безіменний, як сон, що триває довше,
ніж твоє споглядання, – як хвилина, що зникла, збігла
в твоєму чеканні, що скресне в серці колись, як крига.

Там рання осінь – панує, – де птахами поранене небо
ще й досі без угаву – кровить, де випнуто жорсткі ребра
старезних будинків, що колись були заселені – снами,
тепер же в них – порожньо, як дно висохле – ванни;
я йду – вслід за хвилею, – і ноги – по самісіньку кістку
встряють у пісок, так колись давно загублену звістку
приносить до вух вітер, так не страшно – й померти,
відрікшись од молитви й од слів останніх, відвертих.

З грудей вивільниш крик, притиснеш до скронь долоні,
коли пекучий жаль із душі – нараз вихопиться назовні,
обмерзає пісок біля купальних кабінок, сприймай тверезо
події життя, що змінюють час, як змінюють в станку лезо;
в щільнім мороці смикається хирим світлом єдина фара, –
де тиша займиста у балках, яких стовкли кози, – запала,
і сіль – роз’їдає губи, лизав би камінь, мов той собака, –
батько вперше – тільки по відірваних пальцях – плакав.

Звичайні пальці рук, але ж ти – ніби та риба з плавцями,
що вільно рухається в тихій воді, – помінявши місцями
відбитки тіней, як подія, що затерлась, пішла в непам’ять,
як спадщина, яку посів, або тіло, що по смерті – спалять;
але я знаю більше, ніж ти, – й тихо блякне руде галуззя
уздовж дороги біля моря, так хижа чорна глибока луза
приймає кулі, коли гра урвалась, – і, мов краля жирна,
рибина, зготована на обід, на тарілці лежить сумирно.

ÖDE
Нарешті ж кам’яніє вода у водопровідному крані,
вбрана у м’язи кров, стаючи поступово льодом,
перехоплює подих – і доходить у снах до грані,
де риби або оживають, або вмирають під сподом
річного заледеніння, борсаючись дужо в товщі
цупкої рідини, сірої, геть вибритої лезом шкіри,
капелюх, напнутий на голову, в марлі сирої ночі
страшно і спішно останні надії й бажання звірив.
Витороплені очі з ознакою самотності, де минуле
надає великої ваги всьому, що змерхло, вмерзло,
і не вистачає слів чи димку з револьверного дула,
за вікнами лищить ріка, ніби висталене синє лезо,
що на краю зими стає зненацька належним літу,
ніби ще один м’яч, так програний в теніснім сеті,
хира скам’яніла вода шкіру вилиць дере небриту,
а потім – враз сходить на жіночий шалений шепіт.
Сніг закриває шмат поля, спиняє роботу пральня,
мре тло зимових небес, жир риб – кислота роз’їла,
так – під бритвою снів – дереться і рветься марля
напнутих на хрящ м’язів – і дише ріка зледеніла –
спрагло, безугавно, напружено, жахно, стрімко,
мерхне колір очей, і глухне крик, вирваний з горла,
і – в цигарковім димку стара друкарська машинка
народжує текст про дроздів, де вижата з губ покора –
значлива, вагома й більша, ніж подорож в автомобілі,
але є слабшою за розмитий у хвилях небесний колір,
де – врешті-решт немає ознак чи якихось пробілів,
як відлуння чиїхось кроків – у порожньому коридорі.

ARNOLD SCHÖNBERG
Ти об’їдь-но на автомобілі пустельний пляж,
скури ж но цигарку – до самого фільтра її скури,
стань на голову, як акробат, чи ж на пісок – ляж,
запах моря – легенями! – весь, до цури, вбери!

Ти плив на маяк – і коцюб деревиною у воді,
був схильний вважати себе ким завгодно, жив,
і пульс у зап’ястку бився – і зникали слова, як дні,
мов дощ над морем, який безнастанно мжив.

Це і є твоя омріяна свобода, це – вибавлена жура
погляду, коли ти гадав: порівну – все порву,
а машина твоя, як тінь дерева, – вже стара –
і стоїть у хвилях піску, як вода стоїть у рову –

або – як небо незмигно стоїть у закритих очах,
ти очуняв од світу, ти куштуєш крізь сльози – мед,
із сорочки запах поту поволі вивітрювався і чах,
і чалапав вітер, як чапля, болотом душі – вперед.

Згодом – ти їхав далі і був усією душею за те,
щоб розсмоктався моря синій болючий шов,
рукавом піджака ти чорну кров на руці – затер,
але вона перегодом проступала на шкірі знов.

Ти вірив у тендітність хвиль і жіночих рук,
вздовж берега автомобіль твій так плавно біг,
шум моря глушив мотора незграбний звук,
і надто білий пісок – нагадував перший сніг.

Берег тягнувся, де збудували маяк, де мис
дивився у море, де чайка вчинила флірт,
ти ж – цигарку між пальцями – міцно стис –
і курив, поки у губах не лишився – фільтр.

ПАМ’ЯТІ ОСИПА ТУРЯНСЬКОГО

Move him into the sun –
Gently its touch awoke him once
At home, whispering of fields unsown…
Futility
Wilfred Owen

До помешкання входиш, – коли на самому дні
засмальцьованих кишень – є тільки вже згадка про
пережиті зими, зужиті швидко й навідліг – дні,
а стара вішалка – знову, мов руки, – взяла пальто
й капелюха, що зняв, щоб запобігти грубому шву
сірих губ розійтися від усмішки в дзеркалі, зріст –
ніби ненароком, од підкладки бережно відірву,
а в ніздрі запах вельми затишний з кухні вліз.

Я лапнув по стіні за вмикачем, із поспіхом пригадав
чомусь сині талони на жир, вугілля, ґноти, – рука –
сама – шкіра й кістки вперше по армії, – млявий гар
не збагнув до кінця – як живлющу вологу ковтка.
Перепоховані в пам’яті спогади про убуток себе, повів
очима – і побачив у дзеркалі скоцюрблене відбиття,
може, жалів за запахом жінки чи праг пережити вир,
що його мій мозок безжально навіщось колись утяв.

Рука обіймає липку склянку – із залишками вина,
де ще плаває – осуга часу, а жар і червоний шовк
старого дерева – відбились, як жалість, на схилі дня,
приморожені до споду – сорочки, хребта й кишок.
Більше – здатні пам’ятати – тільки слова, плече, –
опік губ, поцілунок відвертий, шал крові, – лід,
боротьба води, що з ванни повної враз – потече
на кахляну підлогу, заливаючи морем – спід.

Під комірцем сорочки – я в горлі виразно чув,
як билось уривками серце, як пах тютюном піджак,
як довге життя, що досі нагадувало – торф, намул, –
перетворювалося – щохвилини – на крик і жах.
А потім – намагався заснути, вдягнений взяв – приліг
на ліжко, що пахло минулим, втраченим вже теплом,
і ще довго крізь сон дивився, як сипався перший сніг
на оголене місто, потяте убогим глибоким сном.

ОСІНЬ У КРИМУ

Season of mists and mellow fruitfulness…
Ode to Autumn
John Keats

Із теплих слів – утворюється сон,
як благодать втамованої спраги,
доба розмов неспішних за столом,
тяжких плодів, земної рівноваги.

Ти знов складаєш оду або вірш,
хода твоя – поважна й некваплива,
ліз дозрівання стане важчим, ніж –
пружне зерно незібраного жнива.

Доба турбот і здійснених надій,
дзвінкої ластівки не чутно більше в хмарах,
є стільки світла в жниві золотій,
як в непорожніх золотих амбарах.

Звільнивсь од зерен колос, став пустим,
і ядер у сухім стручку – не горстка! –
так зріло літо медом прегустим,
а осінь пахне – зорями і воском.

І ластівка, здійснивши довгий лет,
вже зникла десь у скошеному житі,
благаєш сну, але солодкий мед
не дасть тобі у снах важких спочити.

Вже в повній мірі виноград дозрів,
із грон пружних сік сочиться, як з рани,
але чи вдосталь цих звичайних слів,
щоб твій прихід позначити жаданий?..