На конкурс "Різдвяне диво" Номінація "Мала проза: твори для дітей 5-8 років"
Маленькому сіренькому мишеняткові набридло бавитися своїм куценьким сіреньким хвостиком. На столику в затишній нірці були три золотисті зернини, він понюхав їх, погладив, попідкидав, пожонглював ними й поклав на стіл. У нірці було тепло й спокійно, але так не вистачало барв! Усе сіре, сіре, сіре… І лише цих три золотистих зернини! Вони були такими духмяними і так пахли свіжим, смачним, золотистим кольором, що маленькому сіренькому мишеняті неодмінно захотілося відчути, як пахнуть інші кольори. Тож воно натягнуло на голівку маленьку сіру шапочку, закутало шийку сіреньким шаликом і шмигнуло з нірки у тунелик, що вів надвір…
Мишенятко часом бавилося там, у тунелику, а інколи навіть не могло розминутися зі стареньким дядечком Кротом, і коли той насуплено щось бурчав, мишенятко тікало додому. Але далі за тунелик воно ще ніколи не виходило. Тож, у передчутті дива швиденько перебираючи лапками, воно згадувало, як мама розповідала йому про хрумку зелену траву, про соковиті червоні суниці, про пахуче й солодке синє небо, про недосяжні руді пагорби, пахощі з яких приносив вітер…
Але як тільки мишенятко вибралося на білий світ, то зойкнуло й затулило очі. Кольорів ніяких не було, а білий світ був насправді білим-білим і сліпучим…
— Але ж… мама завжди каже правду, — думало воно. — Значить, кольори десь є, їх треба тільки пошукати…
Так маленьке сіреньке мишенятко вирушило в мандри — у пошуках кольорових запахів.
Поки мишатко йшло білим-білим світом, білим-білим полем, а над ним нависало біле-біле небо, воно раптом відчуло, як же пахне цей білий колір!
А він пахнув казкою… Хрусть-хрусть, маленькі лапки потрошки ввійшли в ритм, і білий, пухкий, блискучий сніг почав вигравати пахучу мелодію, схожу на дзеленчання срібних дзвоників. Білий сніг пахнув передсмаком свята. І мишенятко вже відчувало, що ось-ось познайомиться з іншими кольорами…
Аж ось з-за пагорба вигулькнув будиночок. Охайний, цегляний, з великим вікнами. Біля нього стояла розкішно вбрана ялинка. Мишенятко поспішило їй назустріч, і такий солодкий, свіжий, запашний аромат огорнув його, що воно аж присіло з подиву. Зелений був кольором зустрічі, а ще він пахнув новими відкриттями й новим життям…
Мишенятко вдосталь насолодилося цим ароматом і пішло далі, оглянути будинок. Він був набагато більшим за його нірку, і виглядав дуже теплим… Хтось відкрив вікно, і до мишенятка долинули чудесні запахи — випічки, такої ж золотистої, як і ті три зернинки, які надихнули його на мандри, і яблук із корицею, і гарячих чаїв, і чиїхось обіймів, і дзвінкого сміху… Усе це змішання запахів відрізнялося від того, що було в його нірці, але все одно цей будинок чомусь пахнув так само, як і нірка — домом…
Аж тут чиясь рука опустилася перед мишенятком, тримаючи якийсь великий, круглий, помаранчевий фрукт. Мишенятко задерло голівку й побачило дівчинку з двома рудими кісками й дуже добрими зеленими очима. Вона протягала йому цей фрукт і усміхалася.
— Бери, маленьке мишенятко, мандаринку. З Різдвом тебе!!!
Мишенятко обережно взяло подарунок, чемно подякувало дівчинці, і та швидко побігла кудись, весело сміючись.
Мишенятко обійняло двома лапками маленьку помаранчу й аж заплющило від задоволення очки. Сіренька шапочка сповзла йому на одне око, але звірятко не зважало — у нього було справжнє духмяне, запашне диво! Ото вже втішиться мама, як побачить його з таким чудовим-кольоровим фруктом!
Мишенятко ще раз принюхалося до оранжевої пахучої скоринки й вирішило, що такий теплий і яскравий колір пахне… подарунком. Воно чимдуж побігло білим-білим полем до своєї затишної сіренької нірки, несучи з собою шматок найкращого запаху в світі.
Різдвяна зустріч
Номінація "Мала проза: твори для дітей 9-12 років"
Софійка жила в ошатному будинку на горі, з якої було видно все місто з його червоними дахами й чи то зеленими, чи то засніженими — залежно від пори року — парками. У неї було багато іграшок, цікавезних книжок із красивими малюнками, навіть акваріум із барвистими рибками, химерними ракушками й чудернацькими водоростями. У Софійки була своя затишна помаранчева кімнатка, різьблене ліжечко з балдахіном, комод із гарним одягом і столик, за яким дівчинка читала, малювала чи писала. Софійчині батьки були добрими й заможними людьми, але їхня робота завдавала їм стільки клопотів і турбот, що в них залишалося не так уже й багато часу на свою маленьку донечку.
Тому Софійка рідко їздила з ними в цікаві подорожі, рідко гуляла лісом і майже ніколи не грала в піжмурки… Дівчинка дуже сумувала, коли не могла говорити з матусею досхочу, бо матуся кудись поспішала. Засмучувалася вона й тоді, коли татко замість того, щоби почитати казку, вмикав їй аудіо-диска із начитаною акторами історією. Татко казав, що в нього так гарно не вдається, але Софійка знала, що в татка просто багато інших справ…
Щоріздва дівчинка просила в Діда Мороза, аби він наступного року приніс їй сестричку-подружку, з якою би вони разом гралися, розповідали одна одній свої таємниці, з якою би читали книжки й мандрували міськими парками. Проте мама завжди казала, що Дід Мороз сестричок не приносить…
Але Софійка дуже любила мріяти. Вона вигадувала таємничі світи, населяла їх казковими істотами, розмовляла з ними й бавилася в ігри, які також придумувала сама… Вона й про сестричку мріяла, уявляла її, вимальовувала подумки кожну деталь її личка, зачіски й одягу. Сестричку мали звати Любою.
— Матусю, як думаєш, якщо я цього року знову попрошу Діда Мороза принести мені мою сестричку Любу, він її принесе? — вкотре благальними очима дивлячись на неню, запитала Софійка.
— Сонечко, — пригорнула донечку мама, — це не в компетенції Діда Мороза приносити маленьким дівчаткам сестричок чи братиків… Зате ти можеш у нього попросити будь-що інше, — підморгнула вона.
— Матусю, у мене все, що я хочу, вже є… Але немає з ким тим усім ділитися… — дівчинка скрушно похитала голівкою і поклала її на складені на столі руки.
Матуся дужче пригорнула Софійку й сказала:
— Знаєш, хоча в тебе й немає сестрички, я думаю, тобі буде з ким поділитися своїми книжками й іграшками. В околицях нашого міста є інтернат, де вчаться дітки з убогих родин. Дуже часто бідні дітки хворіють на туберкульоз… Вони рідко отримують гостинці й у них мало красивих речей. Думаю, десь там є маленька самотня дівчинка, яка, як і ти, мріє про сестричку. І про гарний подарунок від Діда Мороза. Або не лише від нього. Вона мріє про подарунок, зроблений дбайливими ручками такої ж маленької дівчинки, як і вона сама, яка добре розуміє її бажання і мрії…
Софійка одразу зрозуміла, на що натякає мама, і аж у долоньки заплескала від захоплення, підхопилася на ноги, дзвінко поцілувала матусю й ледь не пропищала:
— Ти просто чарівниця! Я уже біжу складати подарунок Любі!
— Якій ще Любі? — здивувалася мама.
— Ну, цю маленьку дівчинку, про яку ти розповіла, звуть Люба!
— Звідкіля ти знаєш? — усе ще недовірливо перепитала неня.
— Добра фея нашептала, — засміялося дівча й прожогом кинулося до своєї кімнати…
У тісній кімнатці з синьо-білими стінами стояло чотири залізних ліжечка. У кожному кутку кімнати були обдерті тумбочки, а посередині — стіл із чотирма стільцями навколо. За столом сиділи три дівчинки, сміючись і галасуючи. Одна пригадувала, як вчителька сьогодні смішно намагалася пояснити завдання, і як хлопці їй дошкуляли, і яка взагалі ця вчителька нудна й негарна. Дві інших підтакували їй і глузливо посміхалися.
— Любо, а ти так і будеш сидіти на тому підвіконнику? — запитала одна з дівчат, підморгнувши решті. Ті придусили сміх, приставивши кулаки до губ.
Фіранка на вікні ледь заворушилася, і звідти почувся принишклий голос:
— Так. Мені не хочеться пліткувати разом із вами й говорити погане про Уляну Василівну чи будь-кого іншого.
Тут дівчата вже не стримувалися й пирснули од сміху.
— Ну й сиди там, святенька, й виглядай янголят із золотистими крильцями, може, принесуть тобі німба за твою святість!
Дівчата аж трималися за животи, так реготали, а Люба, прислонившись чолом до холодного скла, заплакала.
Її мама померла чотири роки тому, батько багато пив, тож її ще маленькою відправили в інтернат. Учительки тут були добрі, і дівчинка дуже їх любила. Вона намагалася пригадати, якою ж була її мама, дивлячись на них. На жаль, у дівчинки не залишилося жодної фотографії матусі...
Любі подобалося вчитися й читати. Ось тільки оцінки нерідко їй ставили погані — злі сусідки по кімнаті ніколи не дозволяли бідолашній дівчинці розкласти свої зошити на «їхньому» столі, тож вона вчила уроки на цьому підвіконні. Дерев’яні віконниці були старими й дірявими, і через них продував пронизливий вітер. У Люби не було добротного одягу, щоби в нього закутатися й не простигнути, тому вона часто лежала хвора, пропускаючи заняття. Так вона ще більше запускала своє навчання, а потім ніяк не могла наздогнати…
Її сусідки по кімнаті постійно з неї насміхалися й усіляко заважали їй добре підготуватися до уроків: то книжку заховають, то пляму на зошиті поставлять, то штурхнуть руку, щоби буква розповзлася аж на декілька полів, то просто голосно теревенять, як тільки Люба зібралася почитати…
Але Люба на це не зважала й ніколи не скаржилася вчителькам і вихователям на дівчат чи навіть на своє кволе здоров’я. Вона тихенько продовжувала вчитися, коли випадала така можливість, а як уже несила було терпіти знущання сусідок, вилазила з ногами в старих, протертих в’язаних шкарпетках — матусиних! — на підвіконня, брала з собою зателепану, поторсану іграшку, яку колись встигла забрати з дому, коли її відвозили до інтернату, й нишком мріяла… Про гарний дім, із якого би відкривався вид на кольорові дахи будинків і парки, а не на ці сірі облуплені стіни технічних будівель, про барвисті книжки й теплий одяг, про нові іграшки, багато кольорових олівців і великий альбом для малювання, про тепле дерев’яне і не скрипуче ліжечко, про власний письмовий столик… А найбільше вона мріяла мати маму, тверезого тата і сестричку. Ох, тоді би Любиному щастю не було меж…
— Цікаво, — міркувала вона, — а чи є на світі такі щасливі дівчатка, у яких є все це, про що я тільки мрію? Ось як у мене буде донечка, я постараюся дати їй прекрасне-прекрасне життя, і помру, коли вона вже буде старенькою, і нізащо не дозволю їй жити в інтернаті…
Люба сумно заплакала. Почувши її тихий плач, сусідки рвучко підбігли до вікна, розсунули фіранки й засміялися:
— Що, знову носом шморгаєш, плаксійка?
Софійка, прибігши в свою кімнату, схилила колінка біля ліжечка, склала молитовно ручки й прошепотіла:
— Ісусе, я знаю, що скоро Різдво й ми будемо святкувати Твій День народження. Я хочу зробити подарунок Тобі — подарувати Любі з інтернату найкращі іграшки й книжки, які в мене є. Наша вчителька в недільній школі казала: те, що ми робимо найменшим і найубогішим, те робимо й Тобі. Про одне Тебе прошу… Дай нам із Любою потоваришувати… А, якщо можна, то зроби так, щоби ми стали сестричками… Будь ласка… Амінь.
Сусідки ще трохи покепкували з Люби й нарешті залишили її саму. Дівчинка втерла очі й стала навколішки. Її худенькі колінця боляче тиснув нерівний дерев’яний підвіконник.
— Ісусе, — молилася Люба. — Дякую Тобі, що я в мене є Ти і я можу з Тобою розмовляти… У мене немає нічого, щоби подарувати Тобі на Різдво. І я не смію просити в Тебе подарунка для себе на це свято. Дід Мороз же давно про мене забув. Але мені так… самотньо…
Дні швидко минали в передсвяткових приготуваннях: Люба старанно вчилася й мріяла про диво, Софійка вчилася менш старанно, оскільки всі її думки були зайняті таємничою Любою і передсмаком казкової зустрічі…
Сьогодні діти мали роз’їхатися на зимові канікули, тож Софійка дуже поспішала: її подарунок із таємничим посланням мусів застати Любу ще в цьому році…
— Де ти, плаксійко? — глузливий дівчачий голос пролунав у маленькій непривітній кімнаті. — Знов на своєму підвіконні? Усі роз’їдуться на канікули, будуть їсти кутю, а ти одна так і стирчатимеш біля свого вікна! Бо в тебе немає мами, а твій тато — пияк!
Слова сусідки боляче, до сліз, зачепили Любу, але вона лише прикусила губу й змовчала. Відстоювати себе не було ні сил, ні сенсу. Нічого й так не змінювалося. У неї справді не було мами, не було дому, і все, що було в її розпорядженні — ось це вікно з похмурим краєвидом за ним. Хоч би вже сніг упав, чи що… Але навіть на цю маленьку приємність Люба не сподівалася: останнім часом усі її мрії чомусь збувалися навпаки…
— Матусю, ми неодмінно мусимо сьогодні поїхати в інтернат, познайомитися з Любою! — наполягала Софійка. — Я хочу віддати їй її подарунок!
Мама похитала головою. Вона вже сама була не рада, що подала донечці таку ідею. Маленька так сподівалася на диво, а раптом вона розчарується? Раптом такої вигаданої Люби насправді немає?
— Доню, а як подивляться на цей подарунок інші дітки, яким ніхто нічого не передасть? Та й роз’їжджаються уже всі… А ось як повернуться, ми всім завеземо солодощів, добре?
— А як же Люба?
— А Люба, мабуть, уже чекає на святкову подорож додому…
Дитячі кімнати й коридори інтернату пустіли. Дітей забирали батьки, родичі, навіть сусіди. Вчителі й вихователі прощалися й бажали одне одному гарних свят. Літня вихователька, що залишалася глядіти Любу, невдоволено зиркала на дівчинку й на щось стиха скаржилася виховательці, що поспішала додому…
— Господи, якби й по мене хтось приїхав, щоби Ольга Василівна могла піти до своїх рідних і не сидіти тут через мене… І мені було би веселіше… — думало дівча.
Але кроки в коридорі стихли. Ніхто не приходив.
Софійка ніяк не могла заспокоїтися. Нічого їй не йшло, нічого не тішило. Її мрії розбилися вщент, і дівчинка гірко плакала, лежачи в ліжечку з балдахіном і обійнявши нового кудлатого ведмедика, якого подарували їй батьки сьогодні.
А що, якщо Люба сумує без неї? А що, коли вона теж її чекала?
Матуся намагалася втішити донечку, але не могла. Не діяли жодні переконування, що дітки вже роз’їхалися додому, і вимріяної Люби може взагалі не бути, бо це плід Софійчиної фантазії...
Але тут у дівчинки майнула іскорка в очах. Здається, у неї визрівав геніальний план.
Софійка попрохала матусю залишити її наодинці з її іграшками, а сама нишком прокралася в коридор, узяла телефонну слухавку й довідник. Швиденько пронишпорила сторінками, тремтячими пальцями шукаючи букву «і»… «ін»… «інт»…
— Ало? Це інтернат? — невпевненим голосом запитала дівчинка.
— Так, що ви хотіли? — буркнув у відповідь неприємний голос.
— А можна Любу до телефону?
У відповідь пролунало довге мовчання, і Софійка вже було подумала, що і цей план зірвався, і вона справді помилилася…
Але раптом голос у трубці озвався, наче прокинувшись від сплячки чи оправившись від шаленого здивування.
— Люба, злазь зі свого підвіконника, тебе до телефону!
…Через декілька митей червоний автомобіль стояв біля дверей сірого будинку інтернату. Дві маленькі дівчинки, трохи зніяковіло, тримаючись за руки, силкувалися продовжити свою телефонну розмову. Дорослі стояли осторонь — батьки Софійки й літня вихователька — і не знали, як їм реагувати. Вихователька заплакала першою.
— Ну трапляються ж дива, ти скажи… Тепер можна й мені йти додому. Ви ж її забираєте, так? — звернулася вона до батьків.
— Ну звісно! Спитаєте ж таке! — із сяючими очима відповіла Софійка.
На землю опускався вечір, притрушений першим пухнастим снігом…
