Ольга Теодор Мій вік такий, коли уже звертаються по імені і по-батькові. Розлучена, маю сина.Сповідую християнство не як релігію, а як спосіб життя. Одинока, але щаслива.
1
(Cпогади з елементами лемківської говірки)
Беда тому, кто память мучая,
Захочет прошлое вернуть,
Кого тоска и боль дремучая
Погонит вновь в обратный путь.
(Э. Асадов)
Одного разу, під впливом емоцій, я крикнула до мами:
– Не стройте з себе мать – героїню, думаєте, що тільки ви прожили важке життя, а мені що, легше? Я також сьорбнула горя, до речі, не без вашої допомоги!
Після смерті мами я знайшла коробку з-під взуття, де лежали її речі: листи, фотографії покійного внука Ореста, образки і декілька зошитів із записами спогадів. Ось що я прочитала :
«- Не стройте з себе мать – героїню,- сказала мені моя доня. - А я і є мать – героїня!
В 14 років я ся лишила без мами. Мама втекла з коханцем до Німеччини на заробітки, покинувши мене з 45- річним няньом на величезній господарці 18 моргів поля, 4 морги ліса з ялиць, два коні, велике стадо овець, дві корови.
Була ще зовсім дитиною, а працювати треба було за двох дорослих.
Мої няньо були до роботи повільні, коли я лементувала, що змокне сіно, бо насувається гроза, то вони мені казали :
- Хто замочів, Тот і висушит. Треба було в хаті г'азди, щoби мені допомагав ...»
Як я сой заспівам трьома голосами …
Єден піде горов,
А два – долинами...
(Лемківська пісня)
«І я в 17 років вийшла заміж за молодого і дуже гарного хлопця. Але помочі‘ м не дістала, а тілько клопіт. Мій Федьо мав 19 років, бив єдинаком, бо решта дітей були сами сестри і позашлюбний брат Михал.
Няньо віддав свого єдинака вчитися до бурси, бо видів, же «рольніка» з його сина не буде. Провчився мій Федьо недовго, бо скінчилися гроші, а старша сестра Анна, що вже мешкала в тети в Америці, не хтіла помагати, бо казала, же не мусить брат бути вченим, най робит в полі. Але як чловек ся не надає до землі і єй не любит, то му нич не поможе. Мій молодий муж не знав ани орати, ани косити. Цілима днями сидів в унишках ( так г’ нас стари люде казали на книжки) Мусіла’ м сама давати собі раду і в полі, і вдома і з маленькою дитиною.
Надійшов 1945 рік. Стояв фронт. Через наше село проходила лінія фронту. Кулі падали, як дощ, а я в тяжи з другою дитиною мусіла сидіти в бункрі. До тепер не знаю, як ся мій Ромко не вродив калікою.
А старша Наця мала три рочки і плакала, бо ся бояла. А мій Федьо цілий час казав, жеби’зме ховали ноги, бо ліпше най заб’ є, тілько щоби не лишитися каліками.
В лютому 1946 року вродився синочок - Ромцьо. Пам’ ятаю, як мама Текля,моя свекруха, сильно ся позлостила, що її син дав внукові таке ім’я, бо в селі таки імена давали тілько найдухам. - Жеби’c го, Марисю, так не кликала, каж’ му - Гриц або Штефан, як ті ся любит, тівко не Ромко. Любила’ м її, бо вона любила мене і допомагала, чим могла.
В той час юш німці посунулися на Словаки, а в нас бульба стояла не копана, бо вшитко поле було заміноване. Їсти дітям не було що дати і зібрати їх не було до чого, бо рускі як відступали, то обібрали нас до нитки, два куфрі нових лахів забрали і посуду вшитку, не було навіть горнятка напитися води.»
«А в самім кінци марця приїхали поляки, погрузили нас на підводи і повезли на стацію до Вороблика. В п''єцу хліб ся лишив не спечений. Там ми голі і босі пробули цілий тиждень, бо не було вагонів для худоби, в яких нас мали вивозити. Стояли страшні морози, а дитині було 4 неділі. Захворів мені на двохстороннє запалення легких. Три доби дитина вмирала , а я плакала і молилася до Бога, жеби мені схоронив сина, бо я знала, що як помре, то я його навіть не похороню, хіба закопаємо до снігу на котрійсь стації. Мені здавало ся, що здурію від самої думки, що так може статися. Але Бог ся змилосердив наді мною. Ми з мамов Текльов обкладали йо го теплима компресами зо самогонки. Вижив мені , бо мав жити... Везли нас три неділі на вуглю, у відкритих вагонах до стації Кобиляки, в Полтавску область...»
Вітор повіває, суха галузь впала,
Юш моя веселіст навіки пропала …
(Лемківська пісня )
«Нарешті ми приїхали в Кобиляки, в колгосп « ЧЕРВОНИЙ ПАРТИЗАН». Вигрузили нас під голе небо. Довго ми чекали, потім приїхав на волах дядько, посадив нас на фіру і повіз до одної жінки, щоби нас взяла на квартиру. Але Мотря (так ся звала) як увиділа, що хтось приіхав, то заперла перед нами двері, бо була стара дівка і не хотіла нікого в хаті. Мусів прийти голова сельсовєта і в приказовім порядку сказав їй, щоби нас впустила до хати, як не хоче бути вивезена до білих медведів. І тільки тоді нас впустила до тої страшної хати. Я вдома мала велику хату дерев’яну, і два великих сади, а нас поселили до глиняної халупки, всередині не було нічого, навіть ліжка для дітей. Палили соломою, а я не знала, що можна нею палити, бо я мала 4 морги ліса, і не знала, як то не мати дров. Як я варила їсти, то‘м спалювала півскирди соломи, а страва все не була готова.
Мій муж і мої няньо заробляли по 100 грам пшениці на трудодень. А я ходила збирати полин, щоби зварити дітям зупи. Так ми ся промучили цілий рік, а в марцю 46-го року ми поїхали на Захід, до Тернопільскої області, в місто Борщів, до мого двоюрідного брата. Добирализмося дві неділі на відкритих платформах з вугльом, то ще гірше, як в телятниках. Цілима сутками поїзд стояв і ніхто не знав, коли поїде. В Борщові ми ся поселили в одну кімнатку, нас п’ятеро душ і братових троє. А в тім році була страшна засуха, же вшитко згоріло, не було ані травинки. Худоба від спеки посліпла і не давала молока. Наші переселенці падали, як мухи, бо їли саму лободу і кропиву. А я пішла замітати на пошту і діставала’м картки на хліб, на себе і на двоє дітей. Смак того хліба не забуду до смерті: кисле болото з отруби. А чергу треба било займати о 4-ій годині ночі. Хто спізнив, то вже не дістав хліба. Старого або малого могли задоптати ногами до смерті. Мої няньо пасли вночі корову в лісі, щоби дала хоч півлітри молока. А через рік ми рушили до Львова, бо там поїхала жити чоловікова родина.»
* Тлумачення окремих слів :
Няньо - тато ; в тяжи – вагітна ; барс – сильно ; зобрати – одягнути; рольнік - землероб ;
куфер - скриня ; в пецу – в печі; стація Вороблик – районна зал. станція;
жеби - щоб; хтоси - хтось; нич – нічого ; вшитко – все; коприва -кропива;
юш – вже; з отруби – з висівок; хоц – хоча; же з’ме - що ми ; іщі – ще ; же мі – що мені;
Г’нас - в нас; сой – собі; тета – тітка; Гамерика – Америка; чловек – людина;
Єй – її; в бункри – в землесховищі; марец – березень; схоронив – зберіг;
Наця – ласкаве Надійка. *(тлум. - О.Т. )
2
Проклятье тем, кто и понятия
Иметь о чести не привык
Проклятие мое, проклятие,
Предавшим свой родной язык.
Пусть все народы вечно славятся,
И трижды будет проклят тот,
Кто вздумает, кто попытается
Чернить какой – нибудь народ.
Расул Гамзатов.
Як ми їхали до Львова, то вже сильно тішилися, найперше тим, що їдеме до родини. І, найважніше, вже було видно по хатах і по городах, що тут люде єст господарні, бо не було вже тих похилених плотів і бур'янів, вище голови, коло каждої хати. Пам'ятаю, як ми переїхали польську границю, то мій Федьо цілий час казав:
- Мамо, смот’ся, яка ту бідося, што ми зробили, же’ зме не втекли на німці.
Мій муж бив добрим фрезиєром, зато німці його часто брали до бункрів, стригти німецьких солдатів. Мусів ходити, бо могли би його застрілити. Один німецький офіцер фест собі сподобав мого Федя, бо він все був акуратний і гарно зібраний. Одного разу, як’ го відпроваджував із бункера додому, через лінію фронту, то йому сказав, щоби брав жінку і діти і їхав до Німеччіни, до його родини. Просив його, щоби не їхав до Росиї, бо там комуністи, колгоспи і страшна біда. Мій Федьо з того лем ся сміяв, хіба в нас хтось чув про колгоспи ? А як ми переїхали польську границю, то відразу до нас дійшло, що ми зробили, що ми ся не послухали того німака. Але було вже пізно щось змінити .
Весною 1947-го року приїхали ми до села, недалеко од Львова. В тім селі вже жила вся чоловікова родина. Його сестра Параска пішла замуж за переселенця зо сусіднього села. Посватав її ще в Борщові, і повіз до Львова, бо робив головою сільради в селі і мав свою хату. Потім забрав няня з мамою і п’ятеро душ родини. А Федьова мама сильно хтіла, щоби її любимий син з женов і дітьми тоже були коло неї. І ми поїхали, бо’ зме знали, що нам разом буде легше. Мої няньо не поїхали з нами, бо собі найшли якусь вдову і пішли жити до неї. Шкода їм було зі мною і з внуками розлучатися,але не хтіли мені додавати клопоту.
Рік ми жили в мами Теклі і няня Штефана. Там і так було тісно в тій маленькій хатині, бо їх жило семеро душ, а тут ще нас четверо приїхало. Через рік швагер Лукач ( так ся звав чоловік Параски ) дав нам бідненьку польську стодолу без фундаментів. Мала одну кімнатку, маленьку кухенку і сіни. Вікна були так низько, що здавалося, же ми знову в ті й халупці в Кобиляках. Було в ній зимно і вогко. Палити не било чим, їсти знов не було що. Ходила’ м до сусіда - поляка молоти на жорнах, давав мені маленьке горнятко муки. Варила’м з неї старанку на воді і забілювала молоком. Діти цілий час просили їсти. Надя мала вже п’ять рочків і розуміла, що нема хліба,а Ромко мав два рочки і плакав. Пам'ятаю, як раз поставила’ м перед ним ту нещасну старанку, а він довго її мішав, шукав густого, потім, зі злості, як шпурне ложков по ті й стараньці. Я ся і сміяла, і плакала, бо сама’ м була така голодна, же часами’ м сліпла від голоду ... Ночами я лежала в тій зимній хаті і думала, як нам добре було вдома. Слези мі ся ляли потоками, я знала, же ми ніг'ди вже назад не вернемося. Споминала’м собі пісні, що’ м так любила співати...»
Ой, верше мій, верше,
Мій зелений верше.
Юш мі так не буде,
Як мі било перше…
На єдно ся здаме –
Ч орни очка маме.
На друге ся здаме –
Жадне нич не маме…
(Лемківська пісня)
«Дивуваламся, як той наш бідний нарід знав так співати про свою долю. Як єм жила вдома, то’ м ся не задумувла над тима піснями. А тепер мала’ м такий нестерпний жаль, що, часами мені ся здавало, що собі смерть зроблю. Але мала’ м двоє дітей, і ходила’ м з третім в тяжи. Мій Федьо пішов до роботи на спиртзавод. Гроші там не платили, лем давали спирт. І він зачав пити. Вже тепер розумію, що йому було тиж тяжко, бо в Польщі був паном, мав добру роботу в Дуклі, був все по-паньськи одягнений. А ту не мав ся де подіти. Давали йому роботу головного бугалтера у Львові на маслозаводі, але казали' му записуватися до партії, а він не хтів, бо добре видів, як тота партія нагаздувала. В 1948 році, в марцю, вродилася третя дитина, дали ми йому ім'я Штефан, так, як ся звали наші няньо. Я не мала його чим кормити, бо не було в грудях молока. А де мало взятися, як я все була голодна. Як мала кусок хліба, що ми з мамою Текльою заробили в місцевих господарів, в сусіднім селі, то’ м принесла дітям, а сама’ м була голодна.
В ту весну, як ся вродив мій Стишік, ми вже не були такі голодні, бо я насадила червоних бураків і вони мені красно зародили. Хотіла*м посадити бульбу, поіхали ми з няньом до Комарна, купили метер бульби, а вона через ніч в кухни мені змерзла і стала, як горіхи. Боже, як я плакала за тою бульбою, я за неї заплатила 200 рублів на старі гроші. Можете знати, яка то була хата, а ми в ній прожили понад сорок років, я її все лем латала і латала.
Запам'ятався мені оден випадок, як єдного разу, як я ще ходила в тяжи, вертали' зме з поля, і мама пішли попросити для мене хліба, казали що невістка в тяжи і сильно голодна. То господиня спустила на нас пса, повіла, що ми цигане, не хтіли’ зме в Польщі робити, а приїхали тут жебрати. Я думала, що мені серце трісне від жалю за мамою. Ми так тяжко робили в Польщі від ночі до свиту, нас насильно вивезли, а тепер ще називають циганами і жебраками. Приходив мі на памнят наш сільський музикант – циган Петрик. Так знав грати на скрипці мадярські чардаші, що йому паньство руки цілувало і платило великі гроші. Любив співати:
Я сой циган, я нич не мам,
Тівко тоту циганочку, же з ньов сьпівам...
А в самім кінци були такі слова: "Буду жити і гмирати - з циганами" ... Не знам, чого мені спав той циган на думку, але так зі мною було раз – пораз, як мені було тяжко. Тогди плакала’ м і сьпівала, так мені ставало, по короткім часі, лекше на серці.
В нашім селі тоже ся на нас криво дивили місцеві люде, лем поляки, котрі не виїхали, нас розуміли, бо з ними зробила тота безбожна влада так само. На той час мій муж вже ся розпив так, же приводив пияків до хати і цілима днями пили горівку з того спирту, що йому платили на роботі. Раз чуть не спалили хату, бо пияки курили і кинули окурок до соломи. А як приходив п’яний, то бив мене, виганяв з дітьми з хати. Добре, що’ м мала до кого втікати, його мама і няньо сильно за мною обставали, хоц сильно любили свого єдинака.
Мій муж хоч і пив, але був грамотний і знав добре бугалтерію, то взяли’ го до колгоспу на роботу, касиром по зарплаті, в сусіднє село. Оден раз так ся напив, же стратив течку з грішми, що мав людям на зарплату. А то були страшні часи, за таке давали багато років тюрми. Боже, як я плакала і ся молила, жеби’ го не посадили. Потім приїхали мої мама з вітчімом з Кривчі і привезли мені гроші, щоби’ м віддала до колгоспу. Мама там, в Тернопільскій області, продали свою хату і приїхали до нас жити. А в нас і так ся не було де подіти. Аж через рік мамі сільрада дала хату в старі й кузьні, бо вони пішли до колгоспу на ферму робити. Вони в тій кузьні довго жили, закиль не збудували свою хату...»
*Тлумачення окремих слів :
Смотся - подивись ; фрезиєр - перукар; бункер - сховище;
старанка – затирка з тіста; глядав – шукав; закиль - поки;
на єдно ся здаме – в одному ми схожі; повіла – сказала;
Дукля – містечко на польсько-чеській границі; Кривче - село в Тернопільській області.
*(тлум. - О.Т. )
3
Щасливий всякий чоловік,
що боїться Господа
і дорогами Його ходить.
Бо живитимешся працею рук твоїх,
Будеш щасливий і добре тобі буде.
( Псалми Давида, 128 : 1-2 )
Отже, у маминому житті мала появитися ще й я. Ну, як без мене. Мамина і татова улюблениця.Найменша і найвередливіша з- поміж чотирьох дітей.Мама завжди згадувала, що до мого народження, наш тато зовсім не цікавився дітьми. А тут, і на руках носить, і заколисує під мелодію «Сердце красавицы склонно к измене…» А я все думала, звідкіля в мене, простої сільської дівчини,така тяга до класичної музики ...
Жили мої батьки ще дуже бідно, але вже не було того ниючого болю за домом. Знали уже напевно, що в рідні гори не повернуться ніколи, і що ця сторінка життя перегорнута назавжди. Тим паче, що мій брат Степан народився уже на Львівщині,йому було п’ять рочків. Та й старші Настя і Роман мали по 11 і 7 років і уже ходили в школу. Надя вчилась дуже гарно, була послушною і дуже роботящою дівчинкою. Від п’яти років вона варила їсти для сім’ї, бо мама працювала день і ніч, щоб ми вижили і мали хоч найнеобхідніше. Роман був, на відміну від Наді, дитиною з
характером,у цьому ми з ним дуже схожі, я вже не кажу про схожість зовні. Усі мамині діти схожі на тата і обличчям, і характерами.
Мама була терплячою і дуже сильною духом жінкою.А тато, через алкоголь, часто бував неконтрольованим і слабохарактерним. Усі проблеми вирішував через сто грам і цигарку. Ніколи не розуміла, як у ньому могли поєднуватись такі різні якості, з одного боку – світлий розум, начитаність,педантизм в усьому; а з другого – жорстокість, груба поведінка і повна безвідповідальність перед власною родиною. Воістину, в кожному з нас живуть дві різні людини.
«Цілісність характеру може дати лише Бог, Який дає щедро і без докору тим, хто просить.»- писав брат Господній, апостол Яків.
Отож настав березень 1953 року. Нарешті не стало «батька всіх народів, рябого тирана», як його називали - Йосипа Сталіна. Я народилася більше, як через півроку після його смерті, але знаю, що це був пам’ятний день для мільйонів українців. Та й не лише українців... Батькові цей день дуже запам’ятався, бо сталася одна кумедна пригода. Він саме нараховував зарплатню в конторі колгоспу і слухав гучномовець. Передавали угорські чардаші.Тато дуже любив музику, особливо,класичну, і таку, що нагадувала йому рідну домівку.
Я вже згадувала про цигана Петрика, який віртуозно виконував на скрипці угорські чардаші. Це була музика татової молодості, хоча йому, на той час, було лише тридцять років. Тому гучномовець працював в повний голос. Раптом у контору вбіг сильно схвильований секретар райкому партії. Тато, сміючись, повторював його слова:
- Ты что, мать твою… В стране траур, а ты музыку включил. К белым медведям захотел?!
Мій батько ніколи не симпатизував комуністам, але тоді просто нічого не знав про цей траур. Думаю, що якби знав, то не включив би гучномовець. Бо не був самовбивцею. Тому спокійно відповів тому партійному лідеру, що перший раз чує про цю новину. Словом, той партійний секретар виявився людиною порядною і не видав тата. Хоча батько вважав, що якби він не був переселенцем, то не зносити б йому голови. Можливо, що це так, бо йому кілька разів сходило з рук таке, яке іншому не подарували б.
Пригадую ще один схожий випадок, про який тато любив розказувати. Одного разу в автобусі, татові на ногу наступила огрядна російськомовна пані. Мого няня нічим не можна було так вивести з себе, як тим,що хтось наважився забруднити його, до блиску начищені, імпортні туфлі.Тим більше, тією «хтось» виявилась ще й "сестра зі Сходу":
- Понаїхало вас ту, же чловеку неє де стати.
І ця пані, хоча й не розуміла ні бельмеса по- лемківськи, але по татовому погляді усе зрозуміла:
- А если бы не мы, вы бы счас были под немцами!
Тут вже мого няня прорвало і він заговорив чистою українською мовою:
- Велика різниця, що на місце рудої Ельзи прийшла рижа Ліза!
- Не знаю, як я не загримів тоді під фанфари... – дивувався згодом батько.
Веселі люди - ті твої лемки, - чую інколи від друзів.Справді, веселі... Від такого життя хіба лиш жартувати лишається. Мій батько три дні не знав, що я народилась. Пиячив з друзями дві доби, потім, як «культурна людина», поїхав у Львівську оперу, на «Сивільського цирульника». У Львові його випадково побачила жінка з нашого села, голова сільради і сповістила новину.
- Федір Степанович, - сказала Єва, - Швидко їдьте додому, у вас народилась чудова дівчинка, як дві краплі води, схожа на вас!
Не знаю, як моя бідна мама витримувала все це. Жінки уже народжували в лікарні, а моя - усі четверо дітей народила вдома. Цілий день копала картоплю, зносила всю до пивниці, а в дванадцятій годині ночі народила мене.
Надя мала 11 років і вже рахувалася дорослою. Тому вона повстала категорично проти ще однієї дитини, яка мала знову впасти на її маленькі руки. Бідна моя сестричка. Вона такою заляканою залишилась і донині, хоча їй уже минуло сімдесят.
З маминого щоденника:
«Як’ єм родила Олю, то чоловіка вдома не било, пив у Львові і там заночував. Зо мною били тівко діти. Нацю і Ромка я послала г’ ночі до Наварії по акушерку. А Стишік мав п’ят рочків і боявся, хоц я лем стогнала, але не кричала. Діти довго не било, а як пришли, то мі розказали, же акушерка не одкрила їм двері, а єї муж сказав, же неє' єй дома. Тогди‘ м їх послала по стареньку сусідку, што знала перев’язувати пуповину.
Рано юш треба било дітину покупати. А хто мав купати ?Під обід пришла голова Сільради - Євка Круцька, жеби записати дітину.
Як увиділа мою Олю, то сплесла руками і каже: - Скільки живу, ще’ м не бачила такої гарної дитини!
Врекла’ мі єй... Як пішла з хати, то через годину мою Олю зуяли чиряки по всім тільцю, навит по голові. Мої мама казали потім, же в тоти дні Євка била нечиста. Она била добра жінка. Мала трьох синів: старшого Андрія - од німця; середущого Збишка - од поляка, а наймолодшого Ігорка – од москаля...»
Коли мені виповнився рік, мама пішла на роботу. Залишала мене на стареньку сусідку - бабу Рузю. Вона мене любила більше, ніж моя рідна баба Параска, яка приїхала з Кривче. Я за нею ходила, як хвостик. Коли падав дощ, баба Бартканя робила мені буду з картопляного бадилиння .
Коли в 6 років зі мною сталася біда, а вона мусіла статись, бо я,як та кішечка, цілими днями гуляла сама по собі.Я зі сльозами прибігла до баби Рузі і поскаржилась на сильний біль в оці. Звідкіля бідна 70 –річна жінка могла знати, що сталось непоправне...
Мені виповнилось шість років і я готувалась до школи. Одного дня я бавилась на сусідському подвір’ї з подружкою Женькою, коли прийшов її старший брат Ромко. Він мав в руках гострого лука, стріляв по пташках. Несподівано я почула – Оля, тікай !
Я повернула голову і спитала його: – Чого тікати ? І в цей момент Ромко вистрілив з лука.
Потім були довгі роки очного відділення залізничної лікарні у Львові, Інститут ім. Філатова в Одесі, і мамині вічно заплакані очі...
Моя мамочка мала такі очі, що навіть коли не плакала, то вони плакали і завжди були сумні. Сіро-волошкові, з поволокою вічного болю, мамині прекрасні очі. Не забуду їх, доки Господь не закриє мої ... Вічно в роботі, в клопотах про дітей і непутящого чоловіка, моя дорогенька МАТУСЯ прожила 83 роки. Пережила коханого чоловіка на 13 років, найдорожчого внука – на 3 роки. Вічно співаюча, найкраща в світі, проста, скромна трудівниця, " МАТИ – ГЕРОЇНЯ", символ усіх українських МАТЕРІВ, моя мамо МАРІЄ.
Ваша невдячна доня сьогодні просить у Вас пробачення і присвячує цю історію.
Я знаю, мамо, що скоро ми усі зустрінемось – ви, тато, Орисик і я. Ми знову будемо разом, вже назавжди. Там будемо щасливі… Бо там, де ми зустрінемось, «Бог зітре кожну сльозу з очей і не буде вже смерті, ані плачу, ані болю…» *
( липень 20010 р.)
Тлумачення окремих слів :
Чловеку неє де стати – людині ніде стати ;
Г’ ночі - вночі; лем - лише, тільки; неє ' єй - немає її;
Зуяли - кинулись по тілі;
Наця, Стишік – ласкаве Надійка, Степанко.
