Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 18 (25.11.2012)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3659136
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Intermezzo

Зірка
Вперше
Колобок
Галина МирославаГалина Мирослава
Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу. Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова, механіко-математичний факультет. Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти". Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті www.poetyka.uazone.net. Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
Зірка

Скільки себе пам'ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, на арені. "Буду кловуном," - сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою
царівни жаби (хотіла сказать анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є - окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте:"Не можу не бути".
Перша барикада - подати папери на розгляд комісії.
Розказую. Слухайте уважно - потім всім розказувать будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ха. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з розплитим лицем. А міна яка? Точно, кисла.
Капуста переквашена. Даю йому документи . Просто в руки. А він:"Тобі не світить. Ти ж ніхто!".Тямлю: не час ляпасами бавитись, відважую по-німецьки:
"Nicht verstehen", а ще підморгую. Взяв. Вийшла на двір - веселка розпірилась, хоч руками бери. Глянула - повилітали з мене жала, забула про них начисто. Зрештою, справді, хто ми усі? Та ніхто. І він ніхто, тільки цього ще не вловив, не розкусив, не зіштовхнувся з реальністю, ге-ге.
Рушаю далі. Гарно ж у вас у столиці, просторо, якби не будинки, то як у селі!
Друга точка - гуртожиток. Хоча дістатись до неї важче, ніж до самого Києва.
Уже як на останнього буса сідала, заспокоїлась, як коза після доїння. Наторочишся добряче, так і забути можна, що ти людина, чуєш себе валізою, напівпорожньою, яку з пункту А
перетягають у пункт Б по навмисно заплутаному маршруту, певно, замітають сліди від агента ЦРУ, що десь з вертольота за тобою патронує, ге-ге, щоб на коменданта
гуртожитка вийти. Ой, а комендант - бабка з-під осики. То треба бачити - велика шапка та витягнене під лінійку тіло, висушене на прасувальній дошці, чесне слово!, та ще на підборах. Кричить півнем:
"Нема місця. Понаїхало село. Їм би коровам хвости крутить, а вони до столиці пруть, ледацюри". А на ній лахміття побабчене, 50 років тому як куплене, та перука на майже лисій макітрі, мало не зі сміттєзвалища. Думаю: "Нащо вона мені свою біографію розповідає?!" І з нею собі порадила. А часу шкода. Мені ще головне зробить треба - себе комісії показать. Купила ватман. На три смуги подерла, більш-менш рівновеликі. На одній пишу: "Ніхто". На другій: "Ледащо". На третій: "Село".
Поприклеювала на футболку. Йду по місту. Всі розступаються. Дійшла навіть раніше, ніж треба було. Заходжу. Ко- місія... Компанія місії. Усі п'ятеро наперинені - три вуйки та дві (як би то їх влучно назвать... щось як стрекози, бабки, але ласкавіше від бабки... о,бабочки). Перед кожним комісіантом по пляшці мінералочки.
А треба, щоб від сміху булькнули, не від води, аж залились, злетіли. Еге. Я ж зірка. Майбутня. Запливаю павою. З торбою. Звідти шинка виглядає, яйця та ковбаска кільцями . І пахне - ніс зриває. На стіл ставлю та кажу: "Стрічайте, любі мої. До вас село приїхало. Там у нас одні ніхто та ледащо живуть. Причащайтесь, причащайтесь. А я вас гуморити буду".
- А далі що?
- Вітайте. Прийняли. Квіти в студію! Перед вами майбутня зірка цирку!
- Як? Без спецшколи?
- Та що ви, браття, зажурилися. Вони ж самі з села усі. Хіба ви не знаєте?!


Вперше

Знову твоя могилка заросла бур'яном. Хваст так швидко і хвацько росте. Пробач - не встигаю. Вчора знову був аншлаг.
Стільки квітів! Бачиш?! Я отут поставлю. Тобі сподобається. Ти завжди любив білі маки. Таким білим було твоє волосся, коли ми познайомились.
Я тебе відразу запримітила. Ти сидів біля шофера з личком кругленьким, як сфера, і світився. Пам'ятаєш?! Коли простягнула тобі надірвану купюру, сама того не помітивши, ти поспитав:
"А копійок нема?" Мене розвернуло на твій голос. Витягнула копійки. Рівно стільки. скільки коштував квиток. Ти взяв. А потім я, завмираючи від сорому, побачила свою нещасну гривню. І зрозуміла. Не знала, де очі подіти. Ти ж несподівано зробив жест, який, поки жити буду, пам'ятатиму, - так мене ніхто не вразив, бо ти... ти...поклав мою подерту купюру до скарбнички водія, наче так має бути, а мені абсолютно спокійно простягнув навзамін новеньку. При усій своїй доброзичливості я б на твоєму місці просто повернула б ту злощасну купюру власнику, втішаючись подумки, що мене нікому не вдасться надурити. Важко було навіть припустити, що комусь потрібен зайвий клопіт. Ти виявився відверто кращим. Кращим за моє центробіжне я, що так дбайливо берегло внутрішній спокій. Ти розкрив мені очі, одним махом розширив світ до всесвіту. Ти був справжнім. Справжнім чоловіком, таким, що здатен взяти на себе відповідальність в ущерб собі. Біля мене завжди вились хлопці. Сам знаєш. Молода актриса, яка подає великі надії, про яку пишуть у пресі, до ніг якої кладуть квіти, якій цілують руки, відважуючи джентельменські поклони. А мене полонив ти.
Гадаєш, це ми потім випадково зустрілись на вулиці?! Ні, звичайно, що ні. Я стільки зусиль приклала, щоб зорганізувати ту випадкову артистичну зустріч.
Вибач, це була моя таємниця. Маю перед тобою гріх. Все відкладала, боялась наважитись, хто знав, що ти так рано мене покинеш.
Ой, а вінок геть викидати треба - всох. Думала, що довше протримається.
Моя пам"ять береже кожний твій оплеск посеред шквалу овацій після моїх виступів. А мій день народження пригадуєш?! Зал клекотів, здавалось, байдужим не був ніхто, та моє серце чекало тільки твого відгуку - і я отримала сповна. Господи, дякую тобі.
Одного разу ти не прийшов. Вагоме тебе затримало, знаю, а я всеодно тебе відчувала і викладалась, щоб ти, будучи за межами театру, відчув мою гру, наче у партері знаходишся.
Мама твоя тепер зі мною живе. Вона часто у театрі. Та я, пробач, не можу її відчувати.
Мені вчора зовсім страшно стало, коли вперше тебе поблизу не відчула. Очима по залу бігала, серцем металась - нема. Навіть хотіла від виступу відмовитись.
Такий мене відчай охопив! Тільки як дзвоник дзеленькнув, відпустило. Легко враз стало, ніби нічого в світі нема, лише я посеред поля. І кожен мій звук, кожен мій рух луною. А над усім така благодать розлита. Я ж до того, як ти почав на мої виступи приходити, завжди на публіку грала, тілом вловлювала вібрації залу, і тоді підлаштовувалась, щоб зірвати своє браво. Проте мені не було затишно, щось у тому було не зовсім щире. Це мене муляло.
Треба буде тобі нову свічечку з дому принести. Зовсім вигоріла. Маю таку пахучу-пахучу - Оксана,сусідка, принесла. Вона у гранчаку, але не такому, до якого ми звикли. Граней удвічі більше. По них світло веселкою розкочується, іноді дух перехоплює. Не образишся, якщо тебе "моя свічечко" кликатиму?!
Ти коли вперше у залі з"явився, "Наталка Полтавка" йшла. Тоді вся моя увага на тебе перемістилась, на мить мені мову відібрало, а потім як прорве - енергія ключем забила навколо, щонайбільше у мені. Для тебе грала, одного-єдиного тебе...
А вчора розчинилась. Уявляєш?! Ніби мене нема. Як ти мене вчив - забути про себе зовсім. Розумієш?! То було вперше. Я не грала - жила.
Уперше. То твої квіти. Дякую, Моя Свічечко.


Колобок

Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти - реготати, а може ридати?! Таки кумедно - цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось - дім, робота, робота, дім. Заледь на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!
Родина?! Питання. З коханою не склалось і дітей ніби шкода було, щоб з дружиною розлучатись. Насолода все одно ж потрібна. Шукав.Як без цього?! Коханками перебивався, на випивку налягав... Було,було... Здавалось, от-от своє щось знайду, а воно ж, як посмакую однією жіночкою чи пляшечкою, наче відріже - іншу починаю шукати. Догрався.
Усе занебав. Добре хоч, що якраз у переддень катастрофи приїхав. Найстрашніше, що я батьків майже не знав. Як виїхав з села у свої сімнадцять, так і не повертався. Діти просились до них - пускав, дружина туди навідувалась, рідко, правда. Чому батьки відійшли на задній план для мене?! Були ж найріднішими! А я ж один у них був! Один...
Тепер і в мене жодної душі рідної. Всі насмерть - батько, діти, дружина. Чого я з ними не поїхав?!
У малого книжечка в руках була, от вона. Колобок. Хто її не знає! І я гадав, що знав, та ні. Не добачив ці попередження... А форма ж яка дохідлива! Раджу перечитати. Колобок...Простенька історія про сина, блудного, якому не вистачило розуму завернути назад.
От і виявилось - найпростішої казки не зумів я осилити... І що з того, що дітям своїм переказати слово в слово міг параграфи з піручника географії, якщо суті "Колобка" не вловлював?!