Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 13 (13.06.2010)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3659128
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Intermezzo

Нариси
Галина МирославаГалина Мирослава
Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу. Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова, механіко-математичний факультет. Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти". Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті www.poetyka.uazone.net. Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
Будь ласка

Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекарила на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви - яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.
І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршями і протикав ними яблука, отримуючи насолоду і від розривання шкірки, і від цвіркотіння соку, і від самого тримання в руці, що рухається, цвяха. Яблучні їжаки були для мене чимось на зразок воєнних трофеїв. Я почувався героєм, який навіки поконав зло. Коли ж яблук не було, мене тягнуло до подушечок для голок, які я з насолодою застромлював у їх м"які тіла. Потім я захопився дартсом. Мої стріли гострими кінчиками потрапляли в саме яблучко, чим я дуже пишався. Після кожного влучного кидка гостро відчував як тіло млосне і завмирає. Цей стан облади, стан божественної нерухомості, був найбільшим моїм досягненням. Щоб я не робив, де б я не знаходився, всі мої думки були спрямовані на пошуки шляхів його досягнення. І я шукав нових відтінків відчуттів, на підсвідомому рівні розуміючи, що часто робити одне й теж знечулює, притишує задоволення, чого допустити аж ніяк не можна було. Досі пригадую як розкидалась по столі обваляна в солі виловлена братом у нашому ставку риба. Пам"ятаю як нанизував її на волосінь. І як гриби, принесені братом з лісу, з радістю продірявлював і милувався шнурочком, на якому вони красувались, поки мама не знімала їх, щоб заховати на зиму. Я розрізав мамині коралі, аби мати змогу пройтись самому через кожний камінчик, кожнісіньку бісеринку, кожненьку перлину. Моменти завершення чи то проштовхування, чи то пронизування, а чи протикання були моїм часовим центром опори, хвилюючими вершинами, на яких я усім своїм єством відчував, що можу перевернути світ. Я навчився стріляти з лука, і в нашому тирі мені завжди раді, бо я найкращий - з першого вистрілу рушницею вцілюю в мішень. Здогадуєтесь, я кий фах я собі обрав?..Хотів бути щасливим...Та що ви! Хіба я схожий на вбивцю?..Санітаром? Цікавий варіант, але медицина - це не моє... Військовим? Гм... І над цим я думав, проте їх надто часто передислоковують, я ж ціную дім, сталий дім, у який час від часу можу повертатись. Фортеця фореве... Здогадались?.. Мисливцем? Тепло-тепло. А спробуйте ще раз. Ги-ги.
Тоді... Маю честь. Агент контррозвідки Макаров Ігор Пилипович. Будь ласка, пред"явіть ваші документи.
______________________________________________

Фасетка

Все, - вирішив я. - Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, не можливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.
День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами і суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою.І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, - подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу - нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись. А мотузки задурно ніхто мені не дасть. У цьому триклятому суспільстві за все треба платити. Вмирати ж з гріхом на душі, гріхом злодійства, мені не хотілось.Довелось-таки помислити, у який спосіб варто якнайкраще покинути цей нікчемний світ, що на всі боки підступно блискає своїми відшліфованими фасетками, наче коштовний камінь. І щоб демонстративно - нехай знають! І обов"язково безкоштовно.
Я собі згадав, що через дві вулиці є трамвайна зупинка. Одяг на мені був чистенький, свіжий. Сміливо можна було лягти на колію, перехреститись, заплющити очі та чекати. Людей на зупинці завжди вистачає - тож мусять побачити і замислитись над сенсом буття. Спочатку йшов собі звичайною ходою, а потім знамірився прискорити крок, але коли вже був майже на зупинці, глянув на черевики. Мені стало страшенно встидно - вони були геть брудні та не... напуцовані. Скажуть - ледащо, так йому й треба. Такий варіант ніяк не годиться - який резон відходити з життя тоді, коли ніхто цього не оцінить, не співчує, не візьме з цього уроків?! Це мене не на жарт розтривожило. Я вирішив повернутись додому негайно.
На порозі перед квартирою сидів мій голодний кіт, про якого я через свої проблеми зовсім забув. Намагався було пригадати коли його останній раз годував - не зумів. Але ж кіт не винен, що живе в цьому суспільстві, - подумав я і пішов принести йому щось поживитись. Не пригадую, що саме нашкрябав у холодильнику, та дещо для хвостатого звідти все ж дістав. Кіт божевільно припав до миски і почав жувати. Я всівся поруч і, насилуючи себе думанням, силувався зосередитись на думці про результативну смерть. Мої спроби перебив шурхіт за стіною. Звук на початках був ледь вловний, а потім його стало добре чутно - довелось відсунути вухо від стіни вбік. Раптом почувся гучний удар об підлогу і пронизливий скрик сусіда. Мені стало лячно і моторошно. Я підвівся на ноги і майже підскочив до сусідських дверей. На мій стукіт ніхто не відповідав. Напуджений, відчуваючи нутром лихе, я виважив двері і прожогом заскочив у передпокій. Переді мною лежала розбита табуретка, над якою хитався сусід зі звисаючими нижче ніг штанами.
Мабуть, я задовго бавився з дверима, намагаючись дістатись до квартири сусіда, бо всі мої дії по врятуванню нічого не змінювали - він був мертвий. Вже коли я заспокоївся і підійшов до телефона, щоб викликати швидку та попередити його батьків про прикрий трафунок, побачив аркуш паперу, що стирчав з кишені його сорочки. На ньому було написано практично те саме, що я оце вам розповів, тільки з додатком: "Повернувшись додому, я згадав, що на балконі в мене є білизняний шнур". А закінчувалась передсмертна записка так: "У моїй смерті ніхто зокрема не винен. Винне безжалісне до простих людей суспільство". Я стетерів. Оговтавшись, поплівся на балкон - слава Богу, білизняного шнура там не було. Я ковтнув на повні груди повітря і ще раз прочитав записку. А тоді, не зважаючи на те, що переді мною лежить ціпеніючи сусід, від душі розреготався просто перед трупом. Я так втішився, що це не я. І
У мене з"явилось стільки любові до життя, що я підійшов до бездиханного сусіда і з вдячністю чмокнув його в щоку. Вона була дуже колюча. Тоді я обмацав своє лице і вирішив на радощах поголитися. Тим більше, що я знав - два дні тому мій, тепер такий дорогий, сусід купив нову пінку для гоління "Арко ".
___________________________________________


Петро Павлович

Тільки не кричіть. Я не можу зосередитись, коли розмовляю. Починаю з одного, а закінчую іншим. Відчуваю, що перескакую, якусь межу пересікаю, та спинитись щось не дає. Ви все робили, щоб мені важко було бути собою. Мені не під силу сказати, що насправді думаю, мене зсередини пориває догодити, бо так по-вашому правильно. Я завжди казала вам лише те, що ви хотіли почути Але тепер ви мені вже нічого не зробите. Все скажу, все, що думаю.
Чому я так вчинила? Бо вона сама винна, вона штовхала на це. На очі її гляньте. Вони кого хочуть допечуть. Бачите? Думала, що як на вигляд гарна, все їй дозволено. А я відчувала, що та потвора в собі носить. Серце не обдуриш. Терпіти вже несила було.Чого вона до нього приходила? Була б порядна – вдома сиділа б по ночах. Бог її скарав. Навіщо ви мені її казки показуєте? Знайшли писаку. Катерина ІІ теж писала, про доброчинність, до речі, в серії „Зразкові казки російських письменників‛ видавалась, Світлана Іванівна до школи приносила. І що? Це їй завадило знищувати цілі народи?! Співами займалась? А я танцями. З Петром Павловичем. Ну й що? Ви ще про Нерона згадайте! Я той фільм три рази дивилась: один з вами, а два сама в кабінеті, Ольга Матвіївна дозволила.
Чому-чому.Так треба було.Тепер вона до нього не потикнеться. Він мені як батько. Я все для нього зроблю, з-під землі дістану, нігтями видряпаю, поперегризаю. Я до нього небо притулю. Бачите, он у мене хрестик золотий на шиї – він подарував. Він все робить, щоб мені добре було. А що ви зробили? Тільки й кричите – то це не так, то те не так. Хто, крім нього, за мене заступиться? І одяг модний, неношений, хто мені привіз? Ви? Хто мене по суботах і неділях забирає з вашого смердючого сиротинця, хто? Хто зі мною час розмовляти має, слухати, в театр водити, по музеях? Вам лише й треба, щоб не набридала, щоб чемно розчинилася – ніби була, але не турбувала. А Петро Павлович посадить мене на коліна, обійме та й слухає. Я йому все-все кажу – і як Ванько мені спідницю при всіх здирав, і як ми з Іркою до крові за будь-яку дурничку б’ємось, і як Толька мене в туалеті на ніч закрив, як я тоді на унітазі заснула, а прокинулась на підлозі. Петро Павлович все розуміє. Ми щосуботи разом кудись ходимо. Я стільки всього бачу! Ніхто з наших більше не бачив!
Минулої неділі ми з ним у сауну ходили. Хто з вас коли-небудь мене туди водив? Мій день народження гуляли. Одинадцять років, о-ди-надцять. Ніколи не забуду. Я в усьому його слухалась, бо він для мене все.Такий смачний торт був! З персиками. Я для нього постійно стараюсь - хоч тоді мене дуже боліло, я витерпіла. І кожну грамульку торта з нього злизала, щоб тільки йому добре було.У мене, крім нього, нікого нема, а в неї повно. То вона ще й його собі загребти хотіла. Відібрати надумала. Ще чого! Так їй і треба. Давно треба було перед його порогом ведмежу пастку для неї поставити, а я тільки вчора принесла. Васьо – справжній пацан – роздобув, поміг! Нехай відріжуть їй ногу, нехай! Усе має бути покарано. Ви самі мене вчили. Усе.
_________________________________________________________-
Нас було двійко

Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили як нікого, бо дуже пишалися – двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто міркова казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули – далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував – досі загадка. Гра з переодяганням була такою цікавою, що важко було добровільно відмовитись. Але чим старшими ми ставали, тим лячніше було напоротись на когось. Одного разу страх переміг. З того часу ми вже не чіпали ті плічка. Тоді ж з’явилась інша гра. Вона носила кодову назву „клаптики“ і полягала в тому, щоб з кожного куска матерії, який потрапив нам на очі, відрізати маленький шматочок, а у кого різних клаптиків виявиться більше, той переможе. Ми це теж робили скритно. Та якось нам прийшла до голови думка прикрасити міркову цими клаптиками, кріплячи їх шпильками до завіс. Це наробило великого крику в ательє – то й нам дісталось на горіхи. Більше тато не хотів брати нас до себе на роботу. Та ми не довго журились, бо в нас з’явилось нове захоплення – бігати наввипередки. Бажаючи бути першою, кожна з нас викладалась на дистанції до кінця. Мені важко було перегнати сестру. Я не могла заспокоїтись. Про свою перемогу тільки й марила. Одного разу ми домовились добігти до таткової роботи, до найбажанішого місця для нас обох. Попервах бігли як звичайно, тобто вона попереду, я позаду. Аж якоїсь миті в мені щось прорізалось - я відчула, що, залишаючись на двох ногах, мовби падаю на чотири лапи і так біжу, як справжнісінький звір. Бігти стало неймовірно легко. Я вмент обійшла сестру і, насолоджуючись майже льотом, зрештою, чому майже, таки льотом, мчала на заплановане місце зупинки. Мене так несло, що я не оберталась. Коли вже фініш був взятий, я озирнулась. Сестри на обрії не було.
Багато років відтоді майнуло. А я й досі не можу собі пробачити того дикого льоту. Чому я не обернулась? Як так сталось, що не помітила, не відчула, що з моєю сестрою біда, чому не почула її крику про допомогу, коли вона спіткнулась, перш ніж головою вдаритись у той злощасний асфальт? Я навіть не бачила людей, які помітили її і викликали швидку, як швидка її забирала.
Відтоді я не тільки ніколи не бігала, я й не ходжу – ноги відмовили. Щось всередині мене обірвалось. І сниться вона мені завжди однаково – у кімнаті мірковій клаптики, аж до болю в очах яскраві, пришпилює.
___________________________________________________________
Петлі

Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками,різноманітними ґудзами та пропусками - повторення не для мене.Люблю нове і неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними.
Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого - символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, - я до цього теж дійшла.
От і я колись замужем була. Хто його знав, що так життя складеться. Молодою дуже вийшла за нього, квіточкою нерушеною. Перше свіже чисте кохання при напівзаплющених очах. Мені навіть в голову не прийшло поцікавитись його минулим. Чула, що люди щось пошіптують собі. Гадала - від заздрості. Спершу він мене на руках носив, про кохання виспівував, пестощами бавив. Я до нього всім своїм єством тягнулась. Синочок у нас з’явився. Обоє прикипіли до нього. Все видавалось щирим, ніжним. Аж раптом чую: гуляє мій Руслан по-чорному. Де тільки може і з ким тільки вдасться. Боляче мені стало, прикро. Я ж під його руками як глина була, робив усе, що хотів, як хотів. Він єдиним для мене був, небом, можна сказати. А тут таке. Ледь стримувала себе, щоб не зірватись на ньому чи, крий боже, на дитині. Та одного разу прийшла до мене подруга, ми собі трошки випили вина, я й виклала усе до копійки. Вона мені й каже:„Мудрішою будь. Поводься, раз він так хоче, як курва, тобто сама першою усі ті справи починай. Може йому активності в тобі бракує‛. Я й послухалась. Приходить мій дорогий з роботи, а я вже цілком гола у ліжку, одну ногу навмисно задерла на бильце стільчика, що поруч стояв, простирадлом друга нога лише по литку накрита, в спокусливій знемозі потягуюсь. Він зайшов, побачив – отетерів. А потім як зірветься мене бити, що там бити – катувати. Коли шал йому минув, схопив свою подушку і пішов до іншої кімнати спати. На другий день ввечері прийшов підпилий і знову мене на квасне яблуко збив. Третього дня як пішов, більше не повертався.
Згодом його до в’язниці забрали. Дівчаток ґвалтував. Про шістьох у слідчому ізоляторі признався. На суді йому слово дали. Коли він підвівся, мені самій стало страшно від вереску, що його мами тих покривджених вчинили. Горе ж то яке! Та я, однак, ледь стримувала себе на захист його не стати. Таки люблю, дотепер люблю. А він зачекав доти, поки суддя наказала замовкнути, і як усі повмовкали, зачав: „ Що я хочу вам сказати – все свою причину має, все. Я рано почав з жінками паруватись, ще вуса не росли. Ті, яких щоразу пізнавав, вражали мене своєю розпущеністю. Я користувався ними, оцінюючи до якої міри можна опускатись, знущався і бавився, але з усіх сил шукав повну протилежність. І таки знайшов цю чистоту. Одружившись зі цнотою, божеволів від щастя, від тонкості її ненав’язливих приємних дотиків. Вона була для мене центром, місцем повного заспокоєння. Але іноді щось тягло мене погратись, як іграшками, курвами, бо я до того звик. Я й облич їхніх не запам’ятовував. Чи воно мені треба?! Вони завчено те саме усім кажуть, завчено те саме усім роблять. Після них вимитись потребуєш і втекти світ за очі, де можна торкнутись чогось незаймано світлого, свіжого... Та одного дня моє щастя обірвалось. Обірвалось і моє звичне життя... Моя жінка теж стала курвою. Померла і в ній чистота. Нема слів, щоб описати всю відразу, яка народилась у мені до світу в ту зловіщу мить, мить, коли я усвідомив повну втрату найдорожчого. Я кипів від ненависті. Шукаючи заспокоєння, щоб не збожеволіти, почав упадати за малоліткою. Вона теж виявилась курвою. Тоді я й почав нищити чистоту, бо вона померла в мені... Бо її не існує...‛ Він щось ще говорив, але сльози і клекіт серця глушили мене і тримали в облозі. Якась із мам спаскуджених дівчат мене потім вела додому петлистою дорогою, як мука' петльованою, з чорними краплями му'ки, а я лише тремтіла і плакала.
___________________________________________