Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 12 (17.03.2010)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3659149
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Intermezzo

З книги "Маю вам сказати"
Галина МирославаГалина Мирослава
Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу. Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова, механіко-математичний факультет. Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти". Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті www.poetyka.uazone.net. Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
Кульки

Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. І поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком оточуючий світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою.
Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи. Це виявилось неймовірно цікавим заняттям. Розташовуючи їх низкою, поперемінно змінюючи кольори, а згодом і трикутниками різних розмірів з неповторюваною послідовністю барвистості вершин для відповідної форми, я витрачала купу часу, але отримувала вишукану насолоду від такої гри, від поступового усвідомлення, що навіть створюваний лише з трьох різних об’єктів світ, якщо він лежить як мінімум у трьохвимірному просторі, безконечний.
Гра тривала, кожного разу набуваючи іншого насичення. Під’єднувалась уява, кольори від швидкості складання перемішувались ув очах, набуваючи зелених, фіолетових, брунатних забарвлень. Простір обсновувався часом і заполонював уяву.
І щоразу пробивалось нове відкриття, нове зачудування. Обговорювати нюанси підходів до складання було б нудно, адже їх накладалось ой як багато, зрештою, який в тому сенс - простих, і щоб не оманливих, вирішень без точно заданої ситуації, без конкретно заданих умов просто не може бути. Все, що хочеш вирішити, треба чітко сформулювати. Нема задачі – нема і розв’язку. Мене ж захоплював сам пошук, саме намацування варіативності. Пізніше у гру почали вплітатись звуки, смаки, запахи. Так молодий місяць намагається круглитись, розростатись, ширитись у тебе на очах. Здавалось, навіть повітря навколо постійно потрохи допомповувалось звідкись, привідкриваючи прикриті раніше можливості. Що може бути дивовижніше, ніж бачити не бачене, чути не чуте, вловлювати нереальне, що?!
Не пригадую, коли точно, але одного ніби звичайного дня жовта кулька кудись щезла, наче вивітрилась. Розшуки успіху не мали. А гратись двома кульками було нецікаво, така гра нівелювала всі досягнення, вона просто вплощинювала. Власне, це вже була не гра, а суцільний нуд. Складалось таке враження, мовби хтось прагнув перекрити основні канали життєдіяльності – слуховий, зоровий та інші, воліючи, наскільки міг, обмежити пропускну здатність душі. Звичайно, можна знаходити задоволення і у прописуванні вкотре давно завчених літер, але це на любителя, мені ж хотілось не підкреслення натиском, наголошенням відомого, а виписування нових ситуацій у часопросторі. Тому я все більше гаяла час на нарікання, ремствування, мені щось постійно дошкуляло, виводило з рівноваги, я навіть чути погано стала. Ще так трохи – і, як результат, пиши пропало, тобто повна апатія.
Зациклення.
Ми з мамою сиділи в черзі до лікаря. Мого дільничого лікаря, який мав виписати направлення для огляду мене спеціалістами – невропатологом, отоларингологом, окулістом та психіатром. Я подриґувала ногою, йорзала від нудоти на якомусь напівпотрощеному стільці, бурчала сама до себе. І все раптом припинилось - я побачила одну дівчинку з жовтим, начебто моя кулька, кучеристим волоссячком. Я ж, як ви знаєте, маю гладеньке чорне, нічим не примітне, волосся. Мій рот відкрився сам, я це ясно відчувала, але змінити його форму не вистачало сили. Я втупилась у неї. Спочатку переді мною дійсно була ця викохана сонцем жовтавка, та потім її замінила справжня кулька, яка гасала по лікарні так прудко, що я ледве стримувала себе, аби не розреготатись. Незабаром вона перемістилась у мене, тож навколишній світ припинив для мене своє існування. Уперше я солодко завалилась сама в себе. Тепер, не маючи кульок, я їх мала в собі. І не тільки володіла ними як малюнками, а могла роби ти з ними те, що й раніше, - мені не заважало ніщо. Ошелешена, я зрозуміла, що для того, щоб грати в кульки, зовсім не обов’язково їх тримати в руках. Це не лише спрощувало гру, виникали нові можливості. Я настільки перейнялась грою, що граюсь тепер постійно і відчуваю себе найщасливішою на світі людиною. І мені всеодно, що там каже лікар.
Правда, часом мене хвилює одна думка – чи існую я взагалі? А що, якщо ні?.. До речі, а навіщо ви зробили мені укол? Вам це приносить задоволення?

Шоколадні палітурки

Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного - улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів.Саме щоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, і пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає і не стягує, як самозаглибленість синього. Дивишся на полицю – тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який на певний час допомагає тобі забути про мирське і таке суєтне. Іноді достатньо лише потримати книгу в руках – і від тихої коричневизни, що не дуже поривається наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст, захований за палітуркою.
Одного ранку, який, як завжди, абсолютно не рахувався з моїм бажанням поспати трохи довше, я витикнулась з-під ковдри, зачепивши ненавмисно похропуючого побіля моїх ніг муркотика, і ковзнула поглядом по кімнаті. Щось було не так, хоча всі речі чемно розташовувались на своїх місцях. Світло вливалось через привідчинене вікно звичним способом - не допікаючи. Тонкий запах ранку, принесений вітром, теж не мав у собі нічого незвичайного, а кімната перебувала в тому стані охайності, в якому знаходилась перед вимкненням світла на ніч – жодний павучок не виплів собі помітної павутинки, жодний стільчик не пересунувся бодай на трохи видну відстань. Та все ж щось відбувалось. Аж раптом я здригнулась від пробираючого тіло відчуття, що це щось ховається за моєю спиною. Мить завагавшись, я таки наважилась дізнатись – і рвучко обернулась. Те, що я побачила, потрясло. Якби хтось раніше мені таке оповів, не повірила б нізащо. Перед мої абсолютно несонні очі постав образ , зітканий зі світла, шоколадного кольору чоловіка – чітко видимий, хоч і був повністю прозорий. Людини як такої не було. Від цієї прозорої сутності котилося тепло, від чого приміщення хвиля за хвилею затишнішало і затишнішало, а мою душу наповнювали довіра та спокій. Як тільки я відчула себе в повній безпеці, мій гість завів розмову. Вона відбувалась подумки. Про себе я чула його оксамитовий лагідний голос, який тепер супроводжує мене повсюди. На превеликий жаль, я досить часто швидко забуваю зовнішність одного разу баченої людини, навіть якщо вона мені припала до душі, почасти буває важко вирізнити її поміж інших у натовпі, з якихось невідомих мені причин потребую добре звикнути до людини, щоб відкарбувати її риси для себе, а тут відбулись дивні речі – від першого ж моменту зустрічі з незнайомцем я запам’ятала і його вигляд і його своєрідний м’який ледь басуючий голос. Ми довго ненав’язливо розмовляли, легко перетікаючи з однієї теми на іншу, наче перебігаючи від літери до літери енциклопедії. Це була відверта насичена розмова без набридаючих думок двох дуже споріднених душ, бозна відколи знайомих. Тривала вона, як тоді здавалось, неймовірно довго. Час таки відчутно розтягнувся, бо коли видиво поволі розтануло, виявилось, що минуло лише кілька хвилин. З того моменту я вже знала, що солод, який залишило це спілкування, не лише буде постійно зі мною, а я підсвідомо весь час буду шукати нової нагоди побути в оточенні щойно знайденого друга. Саме так – друга.
Минуло три дні, видиво не з’являлося. Душа ж моя тяглась до зустрічі. Я намагалась зрозуміти, що відбулось, чому, де знаходиться цей чоловік, дорогий моєму серцю, на якийсь час мені було здалось, що він мене зрадив, хоча я не мала би мати до нього жодних претензій, адже між нами була лише недовга в сенсі реального часу розмова. Що привело його саме до мене? – думала я. І не знайшовши відповіді, ще пильніше починала приглятись до людей, які мене оточували, прислухатись до голосів. Я пробувала витлумачувати сни, які інколи пригадувала, а також слухати свій внутрішній голос. Четвертого дня в книгарні навпроти свого дому випадково побачила низку оголошень про розшук пропалих безвісти. Погляд ковзнув по обличчях зі світлин. Одна з них, я не могла помилитись, була його. Телефон розшукувача надавався. Набирання номера не зайняло і трьох секунд. На другому кінці почувся чоловічий голос. З інформації, яку вдалось випитати, стало зрозуміло, що мій шоколадний друг – і ндус, тридцять років тому народжений в Україні , що має останні п’ять років українське громадянство і живе тут постійно десь років сім, а кілька днів тому вийшов з дому і не повернувся. Чоловік, до якого я телефонувала, повідомив мене, що до нього приходили з міліції і попрохали взяти участь у впізнанні тіла мулата, яке знайшли при в’їзді в місто. Є припущення, що зниклий був у машині, коли водій не впорався з керуванням. Я напросилась сходити теж. Отож - через годину ми стояли біля бездиханного тіла, чомусь без явних ознак смерті. Так, це було саме те тіло, що навістило мене того дивного ранку, у крайньому разі, його досконала копія. На запитання ким він мені доводиться, я не замислюючись сказала:„Друг‛. Мені повірили нічого не уточнюючи. Тим більше, що з моїх очей ручаїлись сльози. Не встигла я прийти до тями, як мені вручили тіло та якісь папери для якихось оформлень, запитали адресу і разом з індусом завезли до мене додому, ще й занесли в квартиру та поклали на канапу у вітальні, при цьому підбадьорюючи і нагадуючи, що у житті кожного є випробування і що моїм обов’язком є поховати тіло якнайшанобливіше, бо це не простий смертний з України, а людина з корінням, що веде до іноземної держави. Хтось з них, мабуть найстарший за званням, нагадав мені про відповідальність кожного свідомого громадянина за міжнародний імідж своєї держави і пригрозив на прощання пальцем.
Вийшовши із заціпеніння, я певний час ще відходила від упізнання тіла, їзданини по місту і сусідства трупа, а потім кинулась до паперів. У наданих мені довідках вичитала точне ім’я індуса, телефони батьків, що перебували на той час в Індонезії, розшукала міжнародні коди і подзвонила. Для себе вирішила сказати так, як було насправді і прохати допомоги. Не встигла набрати номер, як почула: „Дякую, донечко, можеш не переповідати. Вчора Вікрам нас відвідав. Ми про все знаємо. Дуже просимо до нашого приїзду не ховати тіла, оскільки наш синочок живий‛. Я хотіла продовжити розмову, але на другому кінці поклали трубку. Не залишалось нічого іншого, як змиритись. Потім були дзвінки від його друзів, знайомих, близьких і далеких родичів, з турагенства, де він працював. Всі співчували і питали, коли похорон і чим допомогти. Я записувала номери і обіцяла дати знати, як тільки точно стане відомо, наразі благала не приходити, обґрунтовуючи своє рішення проханням його бать ків дотримуватись їхніх місцевих традицій – без них нікого не підпускати до тіла. Індуса я теж, не знаю чому, не мала за мертвого. Єдине, що мене насторожувало, звідки геть усі знають хто я, чим займаюсь, та мої приватні номери телефонів, адресу врешті-решт. Це мені, одверто кажучи, аж ніяк не подобалось – жила собі тихо, непомітно, серед книг, а тут маєш тобі!
До вечора я не могла зосередитись, спорадично бралась до якоїсь роботи та не доводила її до кінця. Потім спокійно присіла біля Вікрама і почала йому жалітись на себе дурну, на ситуацію ще дурнішу. Заспокоюючись, цілу ніч розповідала йому то одне, то друге. Він тихо вислуховував і мені ставало легше. Під ранок я протерла вологим рушником Вікрамові обличчя та шию, бо мені здалось, ніби він трошки впрів, навшир відчинила вікна, а не лише кватирки, підклала йому під ноги валик, щоб було зручніше лежати. Він мовчав, але мені біля нього було добре. Потягло на поезію.Я читала йому вголос дещо з „Махабхарати‛ та „Рамаяни‛, а він уважно слухав. Мені забаглось розшукати збірки з віршами індійських поетів, серед своїх книжок я познаходила усе, що лише могла, починаючи від Калідаси, і продовжила читати. Були тут і Валі, і Мірза Галіб, і Ікбал, і Тагор, і Аббас, і мій улюблений Вікрам Сет. Коли мені привиділось, що мій друг втомився, я ввімкнула один з індійських фільм ів, який дивом зберігся у мене. Насправді ж не особливо люблю індійські стрічки, але йому, я була того певна, вони до душі. Не знаю як довго тривало моє спілкування, але часом я провалювалась у дрімоту, через якийсь час знаходила себе у незвичній позі біля ліжка, усміхалась, стріпувала з себе знетямлення і читала далі.
Невдовзі приїхали його батьки, вони відвели мене в іншу кімнату, поклали спати, тому нічого не можу пригадати. Коли я прокинулась, його не було, вони пояснили мені, що його душа час від часу покидає тіло. Цього разу вона заблукала, і тому вони забирають Вікрама з собою, бо душа ще мала би навідати рідний дім. Якщо ж за найближчі три дні вона не повернеться, доведеться тіло спалити, а попіл розсіяти. Якщо ж навернення відбудеться, то оскільки вже минуло більше, ніж три дні, він вже ніколи не буде такий, яким був. У вас, сказали вони мені, це називається божевілля.
Тепер я живу разом з батьками Вікрама, щодня відвідую його у будинку для психічно хворих. Його кімнату я обставила меблями кольору шоколаду. Нанесла сюди книжок з шоколадними палітурками. Вивчила малаяльську мову, якою тут спілкуються. І до нього теж доводиться говорити його рідною, бо мою він не завжди розуміє як слід. Зрештою, взагалі він мало що розуміє як треба. Хоча інколи і мені важко себе зрозуміти. Може, я теж не зовсім здорова?! Може тому він саме до мене тоді приходив?!