Галина Кирпа (1.01.1950, с. Любарці Бориспільського р-ну Київської обл.) – письменниця, перекладачка. Закінчила філфак Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка (1976). Працювала на видавничій (1969–1978) та журналістській (1978–1989) роботі. Автор поетичних книжок «День народження грому» (1984), «Цвіт королевий» (1988), «Гостини» (1986), «Ковток тиші» (1999), «Слон мандрує до мами (2001), збірок ліричних новел «Катруся з роду Чимчиків» (1992) та «Будинок старий, як світ»(1999), віршів та оповідань у книзі «Чарівний вузлик» (2000), народознавчої книжки для дітей «Забавлянки мами Мар’янки» (1992, у співавторстві), «Ну й гарно все придумав Бог» (2003, видання отримало Грамоту Президента Форуму видавців у Львові), а також шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993) (під спільним псевдонімом Оксана Верес – разом із Дмитром Чередниченком); посібника з етики для початкової школи «Андрійкова книжка» ( для 1, 2 кл. – 1992, для 3 кл. – 1993, для 4 кл. – 1996; у співавторстві), тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (спільно з Дмитром Чередниченком), хрестоматії школяра «Про маму» (2001); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Дмитром Чередниченком – 2001, 2002), хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох томах (2007), книжки вибраних творів для дітей «Місяць у колисці» (2011).
Мені завше здавалося, ніби Петро живе не в Києві. Він тут хіба що прописаний. Тут працює. Щось редагує, перекладає, упорядковує – цебто робить те, що, як правило, роблять люди з філологічною освітою. А живе він у зовсім іншому місці, яке з плином невблаганного часу не віддаляється від нього, а наближається.
Я кажу про Любарці – колиску його дитинства, де навіть сни мають крила. Історичні документи подають про нього, це село, згадку, датовану ще 1622 роком під назвою Любарів. Попри те, що воно позначене на карті Боплана, характерна назва однієї його вулиці – Дворець, з якою в’яжеться місцева легенда, – наводить на думку, що насправді село дуже давнє. Дослідники навіть схильні відносити його до часів Київської Русі, коли річка Альта, що протікала через Любарці, була судноплавна і нею вільно можна було дістатися до Переяслава. Принаймні ще один Засенко (Олекса Єлисейович, визначний літературознавець) тримався такої думки. Ще відомі надзвичайно цікаві факти: на початку двадцятого століття зафіксовано присутність в тогочасному літературному українському житті аж трьох поетів із Любарець! Скажімо, вірш Антона Гопкала ‛Положив ти головоньку‛ з посвятою Т.Шевченкові передрукувався кілька разів у різних виданнях, Іван Чехівський (псевдонім – Любарецький) дописував Олені Пчілці в ‛Рідний край‛, а Ілько Прасол, що доживав віку в іншому селі, спілкувався з Олександром Олесем. Як на одне село, то це й немало.
Тож, вертаючись до Петра Засенка, може, нічого й дивуватися, що в Любарцях він – удома. Там якась особлива, як тепер кажуть, аура (а мені здається – повітря). Засенкове ‛село, як паска великодня‛ перегукується з Шевченковим – ‛неначе писанка, село‛. Мало того, в Любарцях – домівка його поезії. Там, між яблунями, на гойдалці часу досі вигойдується його неквапливе слово. І не одне – ‛у слові ‛слово‛ слів мільйони‛. Ну от, його слово не має однини, воно множинне й луноголосе, йому не властива німота й безбарвність, бо ніщо в його світі не воліє бути безликим. А надто – вдома. Підтвердження? А в його ж словах:
Я дома знов. І знов душею витих,
Хоч сійте мак у мене у душі...
Ну що ж, Петре, осмілюся трохи посіяти маку, взявши до спілкування твоє негаласливе й витишене Слово й зазирнувши до того світу, в якому є місце витихлим деревам і витихлим поетам...
Так уже склалося, що Петрові Любарці певною мірою й мої Любарці. Пракоріння Петрового роду десь у глибинах переплітається з корінням роду моєї мами Засенко Ольги Павлівни. По-тутешньому на усіх із того роду казали просто – Засі.
Ми закінчували одну й ту саму Любарецьку середню школу. Щоправда, в різні часи, тому нас учили різні вчителі. Ми належимо до різних поколінь, хоч я, правду кажучи, ніколи не відчувала контрасту наших поколінь. Інколи такий поділ мені видається трохи штучним. Приміщення школи, куди ходив Петро, давно розібрано на дрова. Його дід Прокіп Дикий колись брав активну участь у побудові цієї школи – возив туди підводою ліс. На початку 70-их моя мама саме в тому приміщенні вела уроки в початкових класах. Сучасна школа – двоповерхова, хоч на сьогодні й вона вже має старомодний вигляд, тож у майбутньому (якщо в селі ще водитимуться діти) і її розберуть – цього разу на цеглу – а побудують, дасть Бог, ще новішу. Як казали древні – все тече, все міняється. Не течуть і не міняються лише спогади, вони зав’язують у пам’яті тугий вузлик – на незабудь.
Ловлю себе на думці, що коли Петро закінчив школу, я ще не вміла читати. Далі він вивчав філологію в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка й ‛почав ладнати удила на неслухняне перше слово‛, й воно щораз ставало у нього слухнянішим і слухнянішим. Коли мені було дванадцять, я вже ковтала книжку за книжкою, а Петро видав свою першу збірку ‛Зірниці‛. Щоправда, її я прочитала аж згодом, як і сама опинилася в Києві. Тоді уперше й збагнула, де живе поет Петро Засенко. Місце народження ніколи не було для нього лиш голим фактом. Одразу впадало у вічі головне – місто не зробило його ні чужаком, ні ‛городським‛. Воно не покарьожило йому ні мови, ні думання, ні моралі. Він повертався звідти таким, як і був, хіба ще спраглішим до найсвятішого – рідних джерел. І повертався весь час і постійно:
Через міст Патона, Дарницю, Бориспіль
Їду я додому в Любарці свої...
Мчить автобус знайомою трасою, в голові досі вистукують ці рядки, хоч тепер маршрут неабияк змінився, міст Патона замінило метро. Незмінним лишилося почуття домівки – Любарці. Колись, 1948 року, Олекса Єлисейович гостив у Любарцях Максима Рильського, Андрія Малишка та Володимира Сосюру й оповів про те в своєму спогаді. Його небіж Петро, починаючи з 60-х, відкрив свої Любарці для багатьох молодших. Тут гостили Дмитро Павличко, Алла Горська, Василь, Антоніна та Микола Литвини, Дмитро Чередниченко, Григір Тютюнник. Свої спогади про це Петрові ще належить написати. І чи не найчільніше місце в них займе постать незабутнього його побратима Григора Тютюнника. У спогаді-есеї на пошану 70-річчя письменика, який було надруковано в науковому збірнику ‛Прийшов, щоб не розлучатися...‛, Засенко пише: ‛На сьогодні з певністю кажу, що мав я щастя від спілкування з людиною, посланою мені долею – другом вірним до кінця. Якби мені не довелося знатися із ним, у моєму житті була б велика прогалина. Часто усвідомлюєш – його не вистачає, сумуєш за ним, за його відсутністю, адже давно переконався – Григора Тютюнника мені не замінить ніхто...‛
Мені часто здається: хай там що, а поруч із Петром завжди незримо присутній Григір, – просто його не видно, оскільки він сховався від сонця в затінок. Перечитую перебіг того останнього, фатального для Григора дня й вечора в записі письменника Григорія Білоуса (в книзі вибраних сторінок листування з друзями ‛Слова, слова, спасіте наші душі‛) – ага, саме так тоді всі й згадували: Григір уперто шукав Петра, хоч кілька разів отримував відповідь, що Засенко поїхав на Шевченківські свята в Оренбург і Орськ і повернеться нескоро. Очевидно, Тютюнників біль переливався через край, а той, хто зумів би прикрити ‛його незахищене серце рукою‛ (визначення Григорової вразливості, дане Тютюнником-старшим), був за межею досяжності. А що якби тоді Григорові було з ким (а цебто з Петром) гайнути кудись світ за очі, скажімо, на Полтавщину та ще й побачити там ‛зайця, що пив воду із Псла і витирав вуса лапою точно так, як робив це покійний Маркіян, випивши чарку‛ (Григір Тютюнник у листі до Ніни Дангулової), то нічого лихого й не сталося б... Еге ж, якби... Та якби ще до всього забути й Тютюнникові слова в листі Феодосієві Роговому: ‛... в літературі таки похмура й сіра атмосфера‛. І ця атмосфера мала хронічно затяжний характер. І ‛якби забути‛ – не вийде...
Безкомпромісне, талановите, чесне слово, яке не воліло нікому догоджати й ні перед ким лукавити, постійно контролювалося, фільтрувалося, пересівалося й щодня мовби виставлялося під обстріл – когорти нездар і пристосуванців не шкодували якнайдошкульніших набоїв. Чинодрал, як називав Засенко чинуш різних рангів та рівнів, у наших краях родило вдосталь. Саме з їхньої ініціативи чимало набоїв нещадно влучило по п’ятитисячному накладу ‛Князівства трав‛. У есеї про передчасно померлого Бориса Нечерду ‛Ярешківський одесит, або Мамай без коня‛ сам Засенко згадує: ‛Після арешту моєї збірки ‛Князівство трав‛ мене потурили з видавництва (‛Молодь‛ – Г.К.). Всевидяще око не випустило з поля зору й того, щоб відредаговані мною рукописи піддати прискіпливому переглядові, оскільки така заплямована особа, як я, могла допустити в текстах тяжку крамолу...‛
Щасливці, яким вдалося, вистоявши чергу в книгарні ‛Поезія‛ на Пушкінській (так-так, чергу по збірку поезій!), схопити по кілька десятків Петрового ‛Князівства‛, немов передчували, що завтра (коли слухняні виконавці тупо здійснюватимуть процедуру арешту видання) від зашельмованої книжки не залишать ні сліду. Бо так чинили з усіма, хто мав сміливість не виконувати роль ‛погонича Степана‛. Знищення ‛Князівства‛ було першим знаком біди. Відтоді розпочалося тотальне замовчування поета (що за своєю силою, либонь, не слабше за шельмування) – немало-небагато, а відстанню в сімнадцять років. У такій ситуації живою водою поезії стало для нього щире спілкування з однодумцями, навіть якщо їх, вірних і надійних, – жменька. У згаданому есеї Петро слушно зазначає: ‛Довіра взагалі зближує людей, а надто тоді, коли будь-де можна було наразитися на стукацтво й продажність, братерські розмови про сокровенне нас міцно єднали... Тоді, коли деякі поети старшого покоління продовжували оспівувати уявний радянський рай, по-солов’їному від щастя заплющуючи очі на жорстоку дійсніть, покоління шістдесятників приступило до глибокого опрацювання трагізму в душі народу‛.
Дружба Засенка й Тютюнника – то напрочуд зворушлива й світла сторінка взаємин двох письмеників. За дивним збігом обставин Засенкова збірка ‛На ярмарку вітрів‛ побачила світ 1965, а Тютюнникова ‛Зав’язь‛ 1966, Тютюнників ‛Деревій‛ і Засенкове ‛Князівство трав‛ з’явилися одного – 1969 – року, тільки доля ‛Деревію‛ була щасливіша тим, що його не вилучали з продажу. Обидва вони високо ставили творчість одне одного й глибоко одне одного поважали. В одному з листів Григір хвалився, що Петро ‛добряче й шляхетно-освічено перекладає‛, по-дружньому радів творчим успіхам товариша, бо знав: за що Петро береться, то робить на совість. Прекрасні переклади Ґеорґе Воде, Ґриґоре Вієру, Расула Гамзатова, Альфонсаса Малдоніса і багатьох інших – надбання нашої літератури.
Даруючи Петрові свої книжки, Григір підписує їх стримано-тепло. Найхарактерніші написи самі про все й кажуть: ‛Любому товаришеві й чудовому поету з найщирішою повагою‛, ‛Моєму єдиному Петрові‛, ‛Любому, рідному Петрові – як братові‛, ‛Петрику, ти знаєш, як я тебе люблю. Зостається тільки сказати, що ще й глибоко шаную твоє слово і твою душу‛, ‛Рвав я сього літа в селі липовий цвіт, любий мій Петре, та й думав: як би цей пахощ із моїх долонь однести Петрикові в Київ‛, ‛Любий-прелюбий Петю! Оце тобі в Любарцях – любому селі‛... Хіба ж такий спостережливий чоловік, як Григір Тютюнник, міг обійти увагою столицю Петрової душі?! Окрім того вона, та столиця, й для нього, Григора, стала невичерпною криницею творчих задумів, і чимало любарецьких дядьків і тіток ставали прототипами героїв його оповідань.
Думаю, що той, хто колись досліджуватиме поетику Григорової прози того часу паралельно з Засенковою поезією, відкриє для себе неабияку спорідненість їхніх душ у метафоричному сприйнятті світу. Григорове ‛малинове сонце, схоже на материнську печаль‛ і ‛ліс видзвонює крижаними кайданами‛ сприймаються так само зримо, як і Засенкові образи. Якби цього не написав Григір у прозі, то Засенко написав би це в поезії. Наша уява легко піддається поетовій уяві й без жодних спонукань співмалює ‛щоку неба‛, ‛панікадила білих вишень‛, ‛сулії з дощами голосними‛, а також бачить, як ‛ніч текла поміж руками‛, як ‛вечір вішав понад ставом голубий прозорий ситець‛ чи як ‛лелеки... у тишу дзьоби вмочали‛ і т.д. – таж Засенка можна цитувати до безкінечності!
Слово в Засенка – головний діяч його поезій. Віршем ‛До слова‛ він освідчується йому у вірності й служінні совісті та правді, й це освідчення лагідне й зворушливе. Фальшиві слова для нього – попіл, від якого ‛ув очах народу хмарно‛. В іншому вірші – поет немовби обертається на чарівника:
Я слово вимовлю, а слово
В траві роменом зацвіта...
Вкотре перечитую Петрів есей ‛Ішла мати двадцятим століттям...‛ і щоразу – крізь сльози. Все таке близьке й рідне! Його мати, як і багацько українських жінок, з горою відчула на собі жорстокість цього безжального століття. (Господи, а чи було таке століття, щоб нас жалувало?!) Його розповідь – стримана й точна. Він пише: ‛Майже ніколи я не бачив свою матір заплаканою чи надто веселою. Так було заведено, що надмір емоцій виносити на люди вважалося за непристойність. Напевно, та риса їх характеру передавалася по генному ланцюгу ще від мужніх козаків, які несли свою людську честь високо і просто‛. Суща правда, Петро в цьому плані – викапана мати, гени, здається, завжди стоять на сторожі й не дозволяють йому виходити з берегів, пильнуючи його стриманість та врівноваженість.
Присутність матері (мами, матінки-утінки, матусі) як уособлення нелегкої жіночої долі – невипадковий. Вона для Петра – піснемовна. І пісня для неї – не розвага, а настрій душі. Він записав від матері стільки народних пісень, що їх назбиралося б на цілу збірку. І все унікальні перлини – маловідомі, а то й невідомі. Мама для нього – бездонна криниця мудрощів, Мамою з великої літери називав Петрову матір і Григір Тютюнник, заслуховуючись її мовою і заповнюючи її висловами свої записники. Мати в Петра присутня не просто в контексті українського пейзажу. Її пісня – боляща й помічна, її душа – чиста, її слова – ‛наче яблука‛, її осінь – ‛тужливиця‛. Її доля – ‛сонце по зігнутій спині зі сходу на захід мандрує щодня‛. А Петро біля неї – її опора в буденному житті-бутті, син, що не цурається ніякої роботи, – косить, рубає дрова, доглядає садибу.
Матері Петро присвятив чимало віршів. Тільки згадаються його ‛Материні гуси‛, як паралельно на думку спадає Симоненкова ‛Піч‛ – поезії одного думання, одного суголосся. ‛Сумне волосся‛ Симоненкової матері й ‛почорнілі долоні‛ Засенкової вимальовували тонкі деталі на портреті сільської української Мадонни двадцятого століття. Звісно, Петро не називав її Мадонною, він звертався до неї ніжно – ‛українська моя Терпелихо‛.
Країна його матері разюче відрізняється від країни, яка гаслами будувала комунізм під проводом єдиної керівної партії. Власне, в тій маминій країні єдинокерманичам навіть не знайшлося місця, та країна їх просто не знала та й знать не хотіла, бо там
Врочиста мати царственно проходить
По теренях зеленої держави –
Вона її засновник і володар,
А ще до всього мудрий проводир...
Нині, коли палітра села міняється на наших очах, втрачаючи свою первозданність, така мати стає легендою. На жаль, міняється і той час, коли українська мати знала ‛мови усіх племен зеленої держави‛. Тими ‛племенами‛ часто-густо опікуються теперішні дачники, котрі відкидаються від материнської мови й усталюють нові звичаї (радше – звички) та правила поведінки. Країна матері – зелена її держава – уніфікується, в ній безповоротно порушується органічний лад, заведений споконвіку. Втрачається щось лагідне й добре, перетворене дотиком душі поета в химерну ідилію:
Жучок-скрипаль бісився басом,
Калачик цвів за перелазом,
І пахли з медом сулії –
Там поза простором і часом
Жили в мені маленькім разом
Дурненькі радощі мої...
Ці радощі прості, як усмішка і слово мами. Без них світ стане сірий і нецікавий. З нього, чого доброго, зникнуть коти, що ‛сидять на призьбах, наче маги‛, ‛солов’їні вітри» втратять дар мови й ніхто-ніхтосенько вже не розумітиме, що якщо надворі й сонячно, то неодмінно – «від соняхів так сонячно надворі»! І нікому буде зводити вершину людського щастя – цебто трохи по-хлоп’ячому зухвало всідатися на квітку маку й здивованими очима споглядати Боже довкілля:
Серед квіток людиною я став –
Живе любити й засівати ріллі...
Корови п’ють зелене пиво трав.
Я думаю і п’ю молока білі.
І ластівок збентежено люблю…
Григорій Білоус у згаданій книжці ‛Слова, слова, спасіте наші душі‛ (К., ‛Акцент‛, 2004) й собі розмірковує про нашого ювіляра: ‛А чи належно поціновано слово Петра Засенка? Його один із останніх віршів про колорадських жуків я передав до Верховної Ради, щоб там знали і про такого поета, і про тих, кого він мав на увазі‛.
Якщо казати про поцінування, то творчість поета поціновано трьома відзнаками: премією ім. Павла Тичини, премією ім. Андрія Малишка та премією фонду Т.Г.Шевченка. Вірші його перекладено багатьма мовами. Одначе арештована збірка „Князівство трав‛ була реабілітована лише 2006 року в тернопільському видавництві „Тернограф‛. Та навряд чи у Верховній Раді вірша про колорадських жуків досі хтось прочитав...
Ужинок його творчого життя складають чотири поетичні книжки: ‛Зірниці‛ (1962), ‛На ярмарку вітрів‛ (1965), ‛Князівство трав‛ (1969), ‛Косовиця‛ (1986) та нарис ‛Троянди Паміру‛ (1966). Деякі вірші стали піснями. Найзнаковіша зі збірок ‛Князівство трав‛, переживши заборону, знищення й цькування, отримала друге дихання в книжці вибраного ‛Косовиця‛. Звідтоді минуло двадцять років. Нині – це раритет, навряд чи й доступний юному поколінню. А шкода, дуже шкода. Бо це – глибокий, натхненний і пристрасний світ добротворення і словотворення. У ньому відчуваєш себе повноцінною людиною навіть коли опиняєшся ‛на торжищах долі‛, а вона ‛минає, підбите злом волочачи крило‛...
Та геть не повний буде творчий Засенків ужинок без тих сотень книжок, що він редагував у видавництвах ‛Молодь‛ та ‛Веселка‛, без тих імен, чиї доробки він благословив у світ, публікуючи в журналі ‛Київ‛, без спогадів про Василя Симоненка, Бориса Нечерду та Григора Тютюнника й причетності до підготовки та видання їхніх творів. Цікаво, що перші Петрові вірші опублікував саме Василь Симоненко у студентській багатотиражці Київського унверситету ім. Т.Г.Шевченка в середині 50-х. Симоненко був із тих небагатьох, кому симпатизував і довіряв Засенко, а той відповідав йому взаємністю. Першої Засенкової книжки Симоненкові вже не судилося побачити. Для необізнаних із історією видання у видавництві ‛Молодь‛ посмертного томика ‛Поезій‛ Василя Симоненка 1966 року (після чого на Симоненка буде накладено табу) Петро розповів усе в есеї ‛До глибини народного гніву‛, вмістивши його до збірки вибраного поета ‛Я кличу вас у відчаї не гнуться...‛ (Київ, 2002). Упізнаються всі дійові (хоч і не названі) особи тих подій, – ще одне свідчення того, що ніщо не забувається, не стирається з людської пам’яті й ‛усе тайне стає явним‛. Біле можна зробити чорним, чорного ж нічим не вибілиш...
Для Петра природа не екзотика –‛серед квіток людиною я став‛. Він – її невіддільна часточка, тому цілком логічно, що йому видно, як ‛зеленіє слово трави‛. Цілком природно, що душу яблуні він сприймає як свою – тому його й поймають ‛яблуневі думання‛:
Цвіту на подив зимам, і вітрам,
І лихоліттям мойого народу.
Знов яблуневим іменем свячусь,
Знов білим цвітом яблуні свічусь.
Білим, як білий світ. Насправді так і є – цвітіння поетової душі біле, як світ. Для Петра поезія – мов чисте дихання, мов повітря, настояне на правді. Вона завжди перебуває осторонь літературного галасу, але без неї у світі не вистачає ‛яблуневого думання‛ й ‛голосу нової трави‛ – чогось дуже важливого й конче необхідного для того, щоб бути людиною, здатною на великі звершення.
Мороз вітрам накаже видуть
Із трав зелену їхню суть...
А трави полчищами вийдуть,
Зелену волю понесуть.
І піде криги розставання,
І небо викотять громи...
Ще день – і вибухне повстання
В лихій імперії зими.
Ця алегорія, що називається ‛Весняне‛, була провісником помаранчевого осіннього пробудження листопадового 2004 року. Вчитаймося в ці слова й думаймо! Бо ж думати пора не тільки яблуням...
У ‛Журналі‛ далекого 17 червня 1857 року Тарас Шевченко записав: ‛Під її (природи. – Г.К.) солодким та чарівним впливом людина мимоволі поринає сама в себе і бачить Бога на землі...‛ Напевно, тому в Петра є Любарці. Незрадливі й довічні. Й ніхто вже не осмілиться заперечити, що то столиця його поезії. Там він справді може ‛поринати сам у себе й бачити Бога на землі‛. Того самого Бога, який створив для світу неповторний літопис любарецькмх краєвидів – вигони, левади, рови, копанки, греблі, старі дупласті верби, лозняки, отави – й неповторне товариство любарецьких коней, корів, котів, ластівок. Щоб душа поета ніколи не вкривалася сивиною, а земні радощі ніколи не миналися, дарма що колись вони були ‛дурненькі‛...
