Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 20 (29.08.2014)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3258669
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
А К Т

Міленко Єрґович про Україну
Катерина КалиткоКатерина Калитко
Поет, прозаїк, перекладач. Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналіст за фахом. Лауреат конкурсів “Гранослов”, “Смолоскип”, фестивалю читаної поезії “Молоде вино”, літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, премій “Благовіст” і “Культреванш”. Авторка чотирьох поетичних збірок, численних публікацій у періодиці, альманахах та антологіях (зокрема, в низці знакових, таких як “Початки”, “Молоде вино”, “Колекція”, “Дві тонни”), а також прозової книги «М.істерія». Перекладає з балканських мов.
JergovićМіленко Єрґович - боснійський письменник, який народився і виріс у Сараєві, а нині живе та працює в Загребі. Автор більш як 20 книжок, серед яких збірки віршів та оповідань, романи. Володар низки літературних премій, серед яких премія "Анґелус" (2012). Його твори перекладені двадцятьма світовими мовами. Єрґович вважається однією з найколоритніших фігур на сучаному культурному просторі Балкан і визнаною зіркою сучаної європейської літератури.

Цей текст, перекладений Катериною Калитко, – фрагмент полемічної колонки (http://www.radiosarajevo.ba/novost/145784/daleko-nam-je-sve-ono-cemu-smo-okrenuli-dupe). Міленко Єрґович написав її на початку березня, коли на Україну напала Росія. Тоді ж хорватський прем’єр Зоран Міланович вирушив із візитом до Австралії, вважаючи, що на початок української війни не треба реагувати, адже Україна далеко і нічого не станеться.

[…]

До України із Загреба, одначе, можна дістатися велосипедом. У поколіннях наших дідів та прадідів були такі, що 1918-го і 1945-го поверталися з України пішки. Обдерті, запаршивілі й напівбожевільні, але не через те, що Україна далеко, а тому, що збагнули, наскільки Україна близька. Щоправда, тоді, як наші діди й прадіди були живі, говорилося не про Україну, а про Галіцію, але це – більш-менш – та сама країна. Тільки українські імена й ідентичності, українські міста, культура, література й історія – неоднозначні, вони мінливі, плинні, двоїсті, і дуже часто ще чиїсь, не тільки українські. Скажімо, українська столиця Київ – рідне місто міфічної російської національної ідентичності. Київ є одним з найважливіших для росіян міст, поруч із Москвою й Петроградом, попри це – він абсолютно український. Як це можливо?

Так само, як великий російський письменник Ніколай Васильович Гоголь, з-під чиєї шинелі чи то пак плаща – це теж залежить від точки зору – вийшли всі генії російського літературного реалізму, і котрий, як і Достоєвський, Чехов чи Іван Бунін, вважав себе росіянином, насправді був українцем. І не припинив бути українцем, відчувши себе росіянином. Ідентичність – бісова штука, значно химерніша за географічні широти й відстані, бо містить суперечності всередині себе, бо існує лише як множина, бо те, що здається чимось однозначним, насправді є ще й чимось геть іншим, бо великий росіянин – часто ще більший українець… Україна – живий доказ того, що культура за визначенням не може бути чистим екстрактом. У чистому вигляді культура існує тільки як антикультура, як репресія, етнічна чистка, терор…

Чому для Зорана Мілановича Україна далеко? Можливо, відповідь на це запитання ми могли б знайти, переглядаючи хорватське телебачення. У спеціальній програмі, присвяченій Україні, яку крутили днями, редактор і ведучий Дамір Маткович, про якого твердять, буцім він щось знає про ті всі закордони, на самому початку виголосив, що Україна могла би бути цікава хорватам, адже і хорвати, і українці зупинилися перепочити, коли з російських степів спускалися до Адріатики. Зупинилися й затрималися на кількасот років, а тоді продовжили шлях, повчав свою аудиторію Маткович, обґрунтовуючи, чому варто дивитися його програму. А оскільки хорвати прибули здалеку й жахливо намучилися дорогою – що ясно можна побачити на картині Отона Івековича, репродукція якої висить у кожному поважному хорватському домі – мабуть, і та Україна, в якій, за Матковичем, все на кілька століть зупинилося, є саме так страшенно далеко, як здалося хорватському прем’єру перед його короткою подорожжю до Австралії. Україна для хорватів така сама далека, як Стриборів Ліс. України насправді й немає. Україна, з хорватської перспективи – плід конфлікту європейської та російської мрій.

Для хорватів Україна існує тільки тоді, коли в Криму з’являються четники. Точніше, коли їх там виявляє наш блискучий фотограф і мандрівний письменник Срджан Вранчич. Четники – це нарешті щось знайоме у тій масі незрозумілих і туманних фактів про країну, про яку однаково поняття не мають ні редактори й глядачі хорватського телебачення, ні хорватський прем’єр і його міністреса закордонних справ професорка Пушич із тимчасовою місією в Чилі, бо редактори, глядачі, хорватські міністри й міністреси нічого знати не хочуть, бо їм повідомлено, мовляв, «у найближчі 10-11 днів, за оцінками експертів, нічого не відбуватиметься». Хіба що четники прибудуть у Крим. А після того, як поїдуть звідти, знову не буде ні Криму, ні України.

Українці довго й наполегливо боролися проти свого проросійського, хоч і демократично обраного президента Віктора Януковича. У цьому мали зовсім символічну підтримку Брюсселя і тих європейців, які послідовно плутаються і не можуть визначити східних кордонів Європи. Чи ці кордони в Україні, як були кілька років тому в Грузії? Чи ті східні кордони на Балтиці, у Білорусі, під Москвою або, може, за Владивостоком?

Відповідь на це питання, на цю небезпечну загадку, нині оплачується життями невинних людей у Тбілісі, у Києві на Майдані, але в кінцевому підсумку може заплатити і Європа. Через кілька подібних загадок улітку 1914-го спалахнула Велика війна. Та війна, з якої поверталися пішки, на якій наші діди та прадіди вивчили, яка Європа мала, але і як у Європі на одному лузі, в одному місті може бути кілька різних батьківщин. Про це, зрештою, писав іще один росіянин, який насправді не росіянин, а українець, який, проте, не тільки росіянин та українець, а й єврей, але замало було б сказати, що він був росіянином, українцем та євреєм, бо той геніальний письменник був – одесит. Звався Ісак Бабель, загинув у ГУЛАГу в 1940-му, а його книга «Як це робилося в Одесі», яку колись давно у «Ноліті» переклали Густав Крклец та Мілівоє Йованович – одна з найкращих книжок, що я прочитав у житті, можете мені повірити. Була такою у мої вісімнадцять, такою й залишилася за тридцять років, коли мені вже не вісімнадцять. І коли чую, що це ментальне й емоційне гальмо з хорватського телевізора каже про Україну, про Крим та Одесу, мені в грудях болить Бабель! А коли чую від Мілановича, що Україна далеко, хочеться клясти його до дев’ятого коліна.