Галина Мирослава Народилась у Червонограді Львівської області, де й закінчила школу.
Випускниця Московського державного університету ім. Ломоносова,
механіко-математичний факультет.
Авторка двох книг поезій: "Світів невичерпних краса", "Не можеш не йти".
Вірші зі збірки "Не можеш не йти" роміщені на сайті
www.poetyka.uazone.net.
Друкувалася у таких періодичних виданнях: "Дзвін", "Літературний Львів", "Провесень", "Літературна Пустомитівщина", "Світ дитини", "Соняшник" та у книзі "Посвята" до 190-річчя Т. Г. Шевченка.
***
У сукні,
що вкриває ступні
ніг,
Без підтримки,
Позуючи вся небу,
Гойдалась ніч.
Її, немов свічу,
Тримав твій погляд.
Меркло і далеко
Кудись стікали зорі.
Їх серця
Грегоріанським співом
зависали
Під плеск звучання
Наростання дня,
Мов пригубивши
Повні сліз піали.
Ти - людина
Так, ти – людина.
Туго затягнена шкірою, як барабан,
Оперезана ременем часу, відведеного тобі,
Під ударами долі
Стискаєшся,
набираючи голосу всередині себе
Для вибуху назовні.
Так, ти – людина,
Частина простору, обмеженого серцем своїм,
І впольованого словом
Всюдисущим,
Барабанними ударами долі покльована,
Щоб неміряним відзвуком звитися,
Пробуючи стати впрост.
Ти – людина.
Жінка
Твого тепла падучий п’янко квіт,
Розводить вуст солоні небозводи.
І вигнута півмісяцем у ритм,
Ти – первісна.
І витончена в подих
Тонким звиванням талії, плечей,
колоссям пальців,
Грацією, блиском.
У танці часу ти – земна колиска
Й опора вічності розхитаних очей.
***
„Їхав Іванейко божов доріжейков‛
Українська колядка
Я не знаю чому,
Але день той нам був як причастя.
Ми вступали в траву, як вступають,
довірившись, в рай.
Беладонно в очах зупинялись,
припавши до чари щастя,
І здавалося, серце
навік поховало печаль.
Ми голубили весь, заворожені ласкою,
безмір,
Ми були десь не тут, поза світом,
принаймні оцим.
Хтось, пригадуєш, тихо бажав нам
побожно щастя,
А хтось інший вмовкав, не докликавшись...
Начебто з риз
Зарукав’я трави обсипало веселками.
Ладан
У кадильницях пах, виростаючи з серця,
З бандур.
Надлітаючий дощ дріботів, світозарив і
Ладен
Цілувати був сонцем окреслений пруг.
Я не знаю чому...
Вальс
Піна млосного спасіння,
Піна шелесту руки,
Піна, в якій тане-тане
Переповнення жаги.
І вже осінь не осіння,
І вже листя не сухе,
І вже світить ніч жасмином
І доповнює тебе.
Щоб світами доторкнутись,
Щоби легко ніч пройти,
Упірнути, утопитись,
Загорнутись в береги.
І вже осінь не осіння,
І вже листя не сухе,
І вже тане ніч жасмином
І доповнює тебе.
***
кожного разу перед тобою щонайменше дві дороги
кожного разу зауважуєш що доступність справжньої глибини ілюзія
як і повна прозорість
а обійнята ширина була лише матрьошкою
вкладеною ув іншу матрону
прикро
але кожного разу довідуєшся що до тебе вже тут хтось був
і тобі знову судилось повернутись у вихідну позицію
набирати сили
відлюднюючись
щоб вирватись до людей
за правилом кругообігу
у випадку проголошення тобою єдиного шляху
навряд чи тебе не розіпнуть
посягання на свободу переміщення не прощають
воно при землі тримає
***
усе коригує своє забарвлення
пристосовуючись до часу
форму
осутнюючись
звук
дослухаючись
і
обертонами обростає
в сніжинку мережачись
навколо пилинки
якнайвигадливіше
***
метелики окулярів на обличчях виблимують
рятуючи очі за вуха чіпаються
і ти душу рятуєш
від світу
слів метеликами
за звук тримаючись
з глибин йдучий
заворожуюче
***
тобі подобається йти
собою переймати вітер
стаючи декою
на сни
скидатись
з ними мліти
то посеред жагучих хвиль
то кораблями на глибинах
підводними
під в’юнний штиль
зринаючи
у луни линуть
тобі подобається йти
поволі танути у слові
безмежнучи
час
тче
роки
а ти їх сієш від любові
