Моя мама довго не протягне!
Рецензія на книгу Марини Павленко "Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?"
Тетяна Мельник За освітою - літературознавець, критик. Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська Академія" за спеціальністю "Теорія, історія літератури та компаративістика"; аспірантуру Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (спеціальність "Порівняльне літературознавство"). Лауреат конкурсу рецензій "Книга року БіБіСі 2009". Авторка двох поетичних збірок. Сфера творчих та професійних осягнень: проза, поезія, драматургія, переклади. Нинішній пункт земного перебування – Deutschland, Bonn.
Повість Марини Павленко «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?», що вийшла у серії «Сучасна дитяча проза» видавництва «Грані-Т» – один із тих небагатьох художніх творів, який не можна назвати класичним у контексті української художньої літератури для дітей та юнацтва. З одного боку – розвиток літературних жанрів неминуче призводить до впровадження у текст новаційних елементів, а з іншого – певні пертурбації у суспільстві спонукають автора до пошуків нових форм та засобів їх втілення. Слушно зауважила Віра Агеєва, коментуючи повість: «Авторка намагається показати незбіжність або й конфліктність традиційної педагогіки та реалій нашого сьогодення».
Конфлікт низки «незбіжностей» починається ледь не з першої сторінки книжки. Головні герої – братик та сестричка Сойченки – у певному сенсі є «антигероями». Ростуть і виховуються діти у неблагополучній сім’ї, і про це ми довідуємося із уст самого Ромчика Сойченка, який у розмові з учителькою характеризує тата: «Він алкоголік, – хлоп’я вимовляє це так, наче «в тата кашель». Виготовляючи для мами вітальну листівку, Ганнуся ділиться з учителькою власною філософією щодо побажань: «Які там багато років життя? Моя мама довго не протягне! А за красу вже й мовчу: яка з трьома роботами краса?» В очах своїх однокласників Ганнуся та Ромчик доволі часто постають не в найкращому світлі: «– Дарино Іванівно! А Ромчик щойно по наших тумбочках нишпорив! – Дарино Іванівно! У мене з шухляди пропала канапка! А Ганнуся з Ромчиком після уроків пили мій компот!»
«Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» Марини Павленко – це повість для дітей і про дітей, повість для дорослих та про дорослих. А ще ця книга про українські сім’ї Сойченків, які живуть на грані поміж усіма разом взятими, добрими і злими, світами.
Злободенні соціальні теми далеко не новітні у практиці світової літератури для дітей та юнацтва. Розлучення батьків, усиновлення, алкоголізм, наркотики – це навіть неповний перелік проблем, що їх не бояться піднімати сучасні автори на Заході, причому вони говорять про це з дитиною зрозумілою їй мовою. Адже кожна країна, навіть добре розвинена, має свої власні «неблагополучні» зони, і діти не живуть поза ними. І тим ціннішим та переконливішим є слово автора, підкріплене безпосереднім досвідом спілкування з дитиною. В інтерв’ю для редакції БіБіСі Марина Павленко зауважила, що книга «написана на життєвих враженнях, реальних, з власного мого вчительського досвіду». Принагідно хочеться згадати сучасну німецьку письменницю Ірму Краус та її роман для підлітків «Жорстока донька», що став переможцем численних літературних конкурсів (Irma Krauß «Rabentochter»). У книзі висвітлюється складна доля підлітка-Коріни. Психологічна травма, спричинена відмовою рідної матері від неї, не дозволяє дівчинці бути щасливою у прийомній сім’ї, яка щиро любить Коріну та піклується про неї. Роман був написаний на підставі педагогічного досвіду Ірми Краус (письменниця тривалий час працювала вчителем), у досить зрілому віці, тому ця її книга не лише злободенна, а й мудра.
Досить нетрадиційною, як для дитячого твору, є форма оповіді повісті Марини Павленко. Адже про всі події у творі читач дізнається із уст вчительки Дарини Іванівни, класного керівника першокласників. Вчителька нотує події, діалоги своїх учнів, власні спостереження та пояснення. Це форма вчительського щоденника, але не у вигляді оцінок, це – реалістично передані кадри-знімки. Скажімо, коротенький розділ-ремарка «Троїста ідилія» присвячений всього лише одній постаті – матері родини Сойченків: «Вона приходить засапавшись, поміж двома роботами (треба ж годувати сім’ю!) – у своїй лисячій шубі та з розвіяною зачіскою. Шуба, вочевидь за давністю хутра, поширює довкола неймовірний, шубно-звірячий дух, але матір це аніскілечки не бентежить. Навпаки, вже ніби на той запах двійко дітей збігалося до мами й радісно вибрикувало поруч». Мимоволі виникає алюзія на таку неоднозначну «Шагреневу шкіру» Бальзака: chagrin, що має два значення – біль та віслюк. Мати у шкурі болю, у шкурі загнаної лисиці.
Окреме місце у книзі посідає усім нам чудово знайома з дитинства школа. Якщо звернутися до традиції радянської літератури, то саме школу можна було назвати чи не основним інструментом впливу на дитину. Згадати б хоч і повість Олеся Донченка «Золота медаль». Попри всю ту ідеологічну тенденційність, якою мусила бути «начинена» будь-яка радянська книжка, цей текст досить добре характеризує тодішній шкільний моноліт, не оминаючи при цьому відносин між підлітками та педагогами, часом складних психологічних ситуацій, які доводиться долати школярам в тісних лабетах системи. У тій же традиції була написана повість Бориса Васільєва «Завтра була війна», у центрі якої – жорстка система ламання особистості, коли конфлікт із соцрежимом веде до підліткового суїциду.
Повість Марини Павленко – книга «поза системою». Та все ж педагогічний колектив, який зростав на засадах педагогіки Макаренка та Сухомлинського, у є дечому безпорадним в стосунках зіо школярами ХХІ-го сторіччя. Авторка пропонує своєму читачеві абсолютно новий образ педагога. Це вже не вчитель-вождь – це, насамперед, вчитель-людина з усіма притаманним йому слабкостями. У розділі «Коржики до чаю» авторка ніби оголює всю внутрішню роздвоєність головної героїні у стосунку до своїх підопічних. З одного боку, Дарина Іванівна співчуває непростій сімейній ситуації Сойченків та всіляко намагається їм допомогти, а з іншого – прийняти заяложені коржики з рук дітей для вчительки виявилось непростою дилемою: «Обережно беру двома пальцями гостинця і виходжу. У дворі, немов злочинець, що замітає сліди, довго шукаю місце, де б ті коржики покласти, щоб до завтра їх нанюхав приблудний пес чи роздзьобали горобці».
Запитання, яке Марина Павленко виносить у заголовок своєї повісті: «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» – можна сприймати як риторичне. Але я хотіла б на нього відповісти досить прямолінійно. Покрівлі гаражів (малюки просто освоїли новий шлях до свого дому) – це те найменше зло, яке може загрожувати маленьким Сойченкам. Дітям щоденно доводиться жити в будинку, мало придатному до життя («Наш будинок отам, де хлібний кіоск. Ну, отой, аварійний»), пристосовуватись до батька, що «п’яний лежить із сокирою в руці серед пляшок потрощених», вчитись виживати у соціумі і не червоніти за «своє скромне вбрання» та не престижні посади власних батьків. Метафора балансування на грані є вдалим стилістичним прийомом, який направду влучно підкреслює смисловий акцент книги та спонукає читача таки відповісти на поставлене запитання: «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?»
