1

2

3

4

5

З МАЙБУТНЬОЇ КНИЖКИ «ЛЕКСИКОН ІНТИМНИХ МІСЦЬ»
Юрій Андрухович (*13.03.1960) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотчні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» (1997, 2002) та «Пісні для мертвого півня» (2004). У центрі прозового доробку – романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003) та «замість роману» «Таємниця» (2007). Есеїстика Андруховича на сьогодні видана двома збірками – «Дезорієнтація на місцевості» (1999) та «Диявол ховається в сирі» (2006). Твори Андруховича перекладено і видано окремими книжками у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Словаччині, Швейцарії, Іспанії, Чехії, Болгарії, Хорватії, Білорусії. Серед ряду літературних нагород – Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р., Спеціальна премія миру ім. Еріха-Марія Ремарка (Оснабрюк, Німеччина) за 2005 р., Ляйпцизька книжкова премія до європейського порозуміння (2006) та Літературна премія Центральної Європи «Анґелус» (Вроцлав, Польща, 2006).
БУХАРЕСТ, 2003 На відміну від сусіднього Будапешту, до Бухаресту я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути реґулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14 – 15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Не можу сказати, що в бік Бухаресту мене якось тягнуло – зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва – щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари. Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію – і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, котрі офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього ще більше, але за нашим західним цього найбільше в Румунії. Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє. Але до чого цей відступ? Зараз я не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки – це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу – румунською з польської. На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке. Насправді є безліч речей, за які можна і треба любити Румунію. Приміром, за те, що вона говорить однією з романських мов, якої навчилася від Овідія. Або за те, що вона жовтого кольору – кукурудзяних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, які я встиг розглянути у своєму житті, Румунія мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарячий. Румунію можна і слід любити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо – уявляти собі цю дунайсько-чорноморську єдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна крапля води є дунайсько-чорноморською. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель є румунськими. Те саме з Карпатами. Я народився і живу в такому місці, що його б не було, якби не Карпати. Гори – це мій улюблений ландшафт, а Карпати – улюблені гори. А найкрасивішою в усьому цьому є та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моя частина світу межує з Румунією через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділяють. Але мені здається, що вони нас об’єднують. Просто ми ще не навчилися цього бачити. Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн. У Чехії вони становлять 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні – по 10, в Угорщині (чого я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) – аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія – це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою. Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп’ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки! Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму – от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою. Я побачив – і заспокоївся. ХАРКІВ, 1995, 1997 З вагонного вiкна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станцiї – Нова Баварiя. Цього виявилося цiлком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоцiацiй: Гiтлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобовi допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючi дроти на генiталiях, любов до батькiвщини. У Харковi було повно снiгу – того найгiршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий i проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там пiврiчну норму, автомобiлi грузли по бампери, водiї не могли знайти жодної з адрес, легке пiсляпотягове похмiлля підвішувало всю цю дiйснiсть у дещо сюрреальній невагомості. Столиця мiфiчної України Трудової берегла вірність собi, вражала постiндустрiальними руїнами у безпосереднiй близькостi вiд вокзалу: судячи з ландшафтiв, саме тут мали б народитися панк-музика, поезiя вiдчаю та пролетарська меланхолiя. Того разу я приїхав до Харкова вдруге, i вдруге пережив у ньому вже знайоме напiвмiстичне потрясiння місцевою автентикою. Першого разу місто мені відкривав поет Пилипчук. Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені розповідав про це мій проводир. Саме так я все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцять третього року. І вони співають пісень, народних та революційних. А він обхопив голову руками. Я так відчув, можливо, ще й тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася – насправді, ясна річ, від вітру. Потім ми піднялися сходами до дверей його, Хвильового, помешкання -- так, саме цi дверi (пам’ятаю мідну табличку з якимось цiлком iншим, зовсiм не тим прiзвищем), звiдси його тiло виносили, лiфта в будинку тодi ще не було, але до чого тут ліфт. Як воно живеться тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунає. Вони що, не чують його? Привиди не турбують? Харкiв – це автентика. Це такий трагiчний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає. Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останнiй з живих футуристiв, учень того ж таки Семенка, свiдок харкiвської мiфологiї, цього бурхливого (i в патетицi, i у величi, i в комiзмi) злету двадцятих рокiв, цих божевiльних і безжальних проектiв переоблаштування свiту з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нацiї – проектiв, до фанатичного творення яких дивним чином причетна цiла зграя рухливих, наче ртуть, антиподiв, серед яких i Марiнеттi, i Фернан Леже, i Брехт, i Маяковський (харкiв'янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на бiльярдi, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), i невизнаний вiденський художник Шiкльґрубер, а також увесь цей Харкiв, Харкiв в особах – котру не вiзьми, за кожною леґенда, краса і відчай жестiв, неврастенiя, пострiл Хвильового, смерть. Ми стояли на Унiверситетськiй гiрцi, на однiй зi стiн було видряпано, чомусь росiйською, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцями своїх спогадiв, менi подобалося, що Семенка вiн називав Семом, що мав iз собою власноручно накресленi рiзнокольоровими олiвцями плани – вулиць, кав’ярень, розташування столiв у давно неiснуючих, закритих і репресованих редакцiях, якась електронна фiрма допустила нас до тепер уже свого примiщення («а ось тут сидiв Кулик»); на площi Конституцiї (ранiше Миколаївськiй, потiм ще якiйсь), поруч iз несподіваними сецесiйними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тiснiше коло – було вiтряно і пронизливо. Так буває, коли знагла вiдчуєш доторк чогось значно бiльшого, нiж ти мiг собi уявити. ЦУҐ, 2006 Хроніка події приблизно така. У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід запам’ятати з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в’язницю мови не було, але вийшло само собою. Я звернув увагу на довгий бетонний мур висотою з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малюнків – людські профілі, птахи. Виявилося, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в’язниця. Я відповів, що охоче виступлю в ній з читанням. Мене справді туди потягло: побачити, що це таке – швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитися, раз вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить ця тема? Чому?!». Я відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи відповідно теж. Якщо чесно, то це не була ніяка відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала. Наприкінці жовтня вона подзвонила з радісною звісткою, що начальник в’язниці (вона сказала «в’язничний директор») налаштований дуже сприятливо. Тож на початку листопада я потрапив до нього на оглядини. Це був перший начальник тюрми в моєму житті. І якби я в загальних рисах не знав, як вони виглядають у нормальних країнах, наприклад, у нас, то міг би скласти для себе вельми помилкове враження про цю посаду. Швейцарський начальник виявився уважним і худорлявим, в окулярах, джинсах і светрі, з сережкою у вусі й тонким пластичним обличчям молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером, -- сказав я замість привітання. – У вас швидше за все був би отакенний живіт і ось такі кулаки. Про обличчя мовчу». На це він досить невпопад відповів, що він філолог-ґерманіст за освітою. Наскільки я зрозумів з його скупих пояснень при тій зустрічі, пенітенціарна система Швейцарії перебуває поза будь-якими силовими утвореннями. Іншими словами, в’язницями відають цивільні. «На перший погляд, у нас тут начебто все м’якше та людяніше, -- перейняв він мій потяг до порівнянь. – Але тюрма є тюрма. І люди тут так само нещасні». Він ще б сказав «як і на волі»! Хіба я тягнув його за язик? Ми з’ясували, про що мені йдеться. Я повторив свою тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи – перший для персоналу, другий для в’язнів. При цьому перший він міг мені ґарантувати, а щодо другого мав порадитися з в’язнями. Він так і сказав – «Мушу порадитися з в’язнями». Якщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. Я погодився, що слухати літературне читання з примусу – це останнє діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» -- запитав я. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немає. Є кілька ґвалтівників. Решта – дрібні кримінальники на кшталт крамничних злодюжок». Я запитав, чи є іноземці. Він сказав, що, як завжди, валом. «З вашої країни теж», -- додав він. «Українці? – уточнив я. – У вас на цей момент сидять якісь українці?». Він трохи позгадував і сказав: «Ні, зараз немає. Кілька росіян. В одного з них прізвище, як у відомого футболіста». Після цього наморщив чоло, згадуючи їхні відомі й не надто прізвища, але так жодного й не згадав. На прощання він подарував мені альбом Пепперштейна з його в’язничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу. Вам сподобається», -- сказав він. У другій половині листопада я отримав від нього мейл відносно моїх виступів – 13 грудня, о пів на десяту ранку, для персоналу, і 15 грудня, о четвертій пополудні – для в’язнів. Я став помаленьку готуватися, підбираючи відповідні уривки. Окремо для персоналу, окремо для в’язнів. Щодо других я почувався впевненіше. Я вибрав для них кілька еротичних сцен, про які у критичних оглядах ранніх 90-х писалося, що вони «межують із порнографією». Ґвалтівникам це мало би сподобатися. 12 грудня пізно увечері я поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму ранку. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев’ятій тридцять ранку незнайомим тюремним наглядачам не здавалась надто приємною. Про що їм читати – може, про горілчані черги під московськими крамницями? А якщо вони не п’ють? Чи переймуться високим драматизмом вибраного фрагменту? Урешті я зважився прочитати якомога більше віршів українською – щоб вони як слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десяту ранку в’язничному персоналові. Близько півночі я ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлялося, що «з огляду на сьогоднішній інцидент читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п’ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на Send. «У мене втеча, -- сказав він. – Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому спокійної ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це за знущання. Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настанням темряви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її темряву, що гостинно розчиняла у собі й обіцяла нестерпно багато. З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали – 33-річного македонця і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати – вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими людьми, які відразу про таких типів доносять куди слід. Куди їм подітися в цій країні найвищої громадянської солідарності? А головне – начальник правий: це тільки здається, що світ назовні м’якший і людяніший. Насправді він така ж в’язниця, тільки трохи більша за розмірами. Начальник завжди правий.